Народжена смертю

За кілька днів Ерін з дракончиком звично йшли лісом у напрямку запланованого міста. Навкруги сяяло приємне сонечко, щебетали пташки й шаруділа місцева живність. Дорогою, Ерін збирала гриби до невеличкого мішечка. Вона дістала один з них й протягнула малюку.

– А про цей що скажеш?

Дівчина хотіла навчити свого друга виживати й без її допомоги, а тому час від часу влаштовувала такі уроки. Іноді це було полювання, іноді відкопування корінців, плавання, хованки чи як зараз – гра у якій треба було відрізнити отруйний гриб від їстівного.

Дракончик уважно роздивився, обнюхав запропоновану фіолетову шапку на ніжці й задумався десь секунд на 30. Після цього він невдоволено відвернувся від гриба.

– Правильно, для нас це отрута. Хоча пташки-крикванки ним охоче поласували б.

Ерін відкинула гриба на траву, лишаючи його більш зацікавленим мешканцям лісу. Краєм ока вона помітила, як він сам став ніжкою вниз й вріс в землю. Гриб почав рости та змінювати форму. Ерін одразу схопила на руки дракончика й зробила кілька кроків назад. Вона очікувала чого завгодно від цієї метаморфози.

Менш ніж за хвилину перед її очима постала чудернацька рослина з широким стеблом, верхівка якої розходилася натроє – величезні темно-рожеві троянди дивилися просто на неї з малюком. Ерін позадкувала від квітів-гігантів збираючись тікати, але рослини вже заполонили усі усюди. Вони стрімко збільшувались у розмірах, а там, де їх не було – викидали нові пагони. Не встигла дівчина й озирнутися, як опинилася у величезному куполі, з якого не було виходу.

Вона швидко переводила погляд з однієї зеленої стіни на іншу, зосереджено шукаючи спосіб вибратися. Аж тут деякі рослини потяглися до центру куполу, збираючись разом. Вони перепліталися між собою, збільшувалися та тяглися до неба. Перед Ерін постала кремезна смерека, подібна до людини. Її гілля заполонило увесь простір під імпровізованим дахом. Отак, на око, смерека досягала метрів шести чи семи заввишки. Кора на стовбурі зібралася у людорське обличчя, що радісно усміхалося.

– Ері-і-і-і-і-ін…Ряті-і-і-і-і-вни-и-и-це-е-е… – роздався басистий та протяжний голос.

– Ем…Не розумію про що ти, але можна вийти звідси?

Створіння з рослин повільно та дещо незграбно наблизилось до неї.

– Ліс та кожен його мешканець вдячні тобі. Я, як його господар, зобов'язаний виказати почесті рятівниці.

– О, то це ти той чугайстер, що був біля тотему, – Ерін злегка стукнула кулачком по долоні, – Сподіваюсь, тобі вже краще?

– Чого ти бажаєш в нагороду від лісу? Поживних ягід? Захисту в дорозі? Дичини в достатку?

– Та нічого не треба, ти повернув себе, цього досить.

– Я ліс, ми – ліс і зобов'язані тобі.

– Та я ж це не сама робила. От того, хто зі мною був і нагороджуй. Це взагалі його ідея була.

– Дух той, що був з тобою, невловимий, але нагорода вимагає господаря.

– Якщо так сильно треба бажання, то хочу, щоб ти й надалі захищав цей ліс й беріг його від усякого зла.

– Так не піде, рятівнице! Ліс вимагає! Ми вимагаємо! Я вимагаю!

Здавалось, всі рослини затряслися у бажанні почути від Ерін те, чого вона хоче. В цей момент крізь купол пройшло ще одне створіння – чоловік з каменю, який був оплетений ліанами, порослий мохом та обліплений корою. П’ятеро його очей, що розташовувались у три ряди та сяяли золотим світлом, уважно спостерігали за всім. Він ввічливо привітався з присутніми й звернувся до дівчини басистим голосом:

– Доброго дня, леді Ерін. Мушу виступити на боці вельмишановного чугайстера й просити тебе обрати інше бажання, щоб вшанувати доброту лісу та твою хоробрість.

– А ось й ти, духу-компаньйоне, – задоволено вимовив дух лісу.

– «Духу-компаньйоне? Чого він тебе за духа вважає?» – подумала дівчина.

– «Тому що ця форма є найпростішою для його сприйняття», – одразу отримала вона безмовну відповідь.

– Ось, він вже тут, то ж я хочу, щоб його ти й нагородив.

– Вчись формулювати бажання правильно, а то вони можуть і здійснитися, – грайливо відповів їй золотоокий чоловік.

– Ти ж вже тут, то чому не приймеш нагороди?

– Тому що, моя мила Ерін, вона не моя.

Дівчина замислилась на кілька секунд. Схоже, що не роби, а бажання все ж доведеться загадувати. Ерін зітхнула й поглянула на чугайстера.

– Тоді бажаю, щоб дракончик знав, які гриби й ягоди можна їсти, а які ні. Так влаштовує?

– Пане господарю лісу, ми бажаємо, щоб наш товариш дракон був освічений знаннями про плоди лісу, що таять у собі небезпеку.

– Так тому й бути. Ліс приймає ваше прохання. Рятівнице, дай мені це дитя, – поважно та задоволено сказав чугайстер.

Ерін дещо засумнівалася, але протягнула дракончика духові. Той взяв його в обидві руки та пригорнув до себе. Малюк виглядав достатньо стурбованим. Вже через секунду його почали огортати лози, що проростали прямо з тіла духа, а очі дракончика засяяли зеленим світлом. Чугайстер почав вростати в землю, а лози обережно опускали малюка донизу. Тепер перед Ерін вже стояло величезне дерево, під яким лежав юний дракон. Він не розплющував очей, тож дівчина одразу кинулась до нього.

Зелений купол почав спадати, а з усіх сторін донісся басистий голос: «Волю лісу виконано!». Дівчина стурбовано взяла дракончика на руки й приклала долоню до його носа.

– Можеш не перейматися, він живий, просто втомився. Не кожен день дізнаєшся про всі гриби та ягоди.

– Й скільки він спатиме?

– Скільки знадобиться, та думаю не значно більше звичайного.

Дівчина видихнула з полегшенням та вклала його до своєї сумки якомога зручніше.

– Тож, чого цього разу ти весь з каменю та рослин? – запитала вона, рушивши вперед.

– Я висловив повагу до духу лісу своєю подобою.

– Людорам – людори, а духам – духи? Намагаєшся полегшити спілкування?

– Здається ти починаєш розуміти мене.

– Я думала, що зазвичай до важливої зустрічі добирають одяг, а не усю зовнішність цілком, – ця думка викликала в ній легкий сміх.

– Подоба – це фізичне втілення суті, ховати її за тканинним покриттям – обурливо.

– Або спроба цю саму подобу лишити цілою, – сказала вона, подумавши, що постійно переховується й ховає своє обличчя під каптуром. Окрім того, лати дозволяють убезпечити тіло від ран, тому його слова здались їй дещо дивними. – Й взагалі, а чи не ховає свою подобу той, хто навіть власного імені не називає?

– Можливо ти й маєш рацію. Я не приховую свого імені, мій вибір не казати про нього.

– Як і мій. Але ти знав, як мене звуть навіть без знайомства.

– Я розумію твою потребу у схованках, але при мені такої потреби немає, леді Ерін.

– Якщо імені не скажеш, то все одно треба ж тебе якось називати.

– Кожен кличе мене по різному.

– Ага, значить імен в тебе багато. Мабуть стільки ж, скільки і знайомців. Що ж … подумаємо… Як би мені тебе назвати?

– Я нікому не називаю свого істинного імені, а відтак приймаю будь-яке.

Далі якийсь час вони йшли мовчки, аж раптом Ерін зупинилась й промовила:

– Джен.

– Ім’я?

– Так. Скорочено від «джентльмен». Ти ж називаєш мене «леді», от й будеш Дженом.

– Гарне ім’я. Вельми вдячний.

Ерін задоволено кивнула.

– Не сприймай мого інтересу за грубість, та дозволь поцікавитись, чому ти не вигадаєш імені своєму маленькому супутнику так, як зробила це для мене?

Усмішка враз зникла з обличчя дівчини.

– Дракони отримують імена, коли дорослішають, коли можуть самі про себе подбати. До того моменту вони просто ^Грахе^. З драконячої це…– вона задумалась.

– Найдоречнішим перекладом буде: «Моя найбільша цінність, незаплямована злом цього світу».

– Або «мій хороший».

– У своїй суті, так. Та все ж чи не гадаєш ти, що простіше було б дати йому ім’я?

– Я не порушуватиму драконових звичаїв. Хоча б тих, про які знаю. На цьому крапка. А тепер перейдемо до більш нагальних питань…Ти чому сказав, що допоможеш, а сам зник?! – її голос пронизало невдоволенням.

– Я сказав, що ніхто більше не постраждає. Так і було. Якщо тебе цікавлять просторові координати, знай, що вони недоречні в описі цього питання. Я був поряд.

– Щось я тебе не бачила.

– Я був поряд. Ми були пов’язані тілом, духом та розумом. Тіло потребувало допомоги. Розум – знання. Дух – захисту від скверни. І все це ти отримала.

– Тобто, можна сказати, що ти вселився в моє тіло, як та примара?

– Це дещо принизливо, порівнювати подібні процеси, але вважай, що так і було.

Ерін злегка скривилась і сказала:

– Ти знаєш, що запозичувати чуже тіло – це взагалі-то погано? Тим паче без згоди.

– Я не вважав, що подібне злиття може розцінюватися, як дії з еротичним підтекстом. Прошу мене пробачити. Це безстатевий процес, тому я й не враховував фізіологічні особливості цього питання.

– Що? Я взагалі не про те.

– У такому разі, якщо я не завдав шкоди та смути ні тілу, ні розуму, ні духу, що в цьому поганого?

– Ну… Як тобі пояснити. От слухай, у тебе ж вдома є власні речі?

– Наразі в мене немає ані вух, ані дому. Те, що ти можеш розцінювати як мій будинок, не пристосовано для життєдіяльності істот ані матеріального, ані астрального плану, ані безодні. До того ж і речей там немає.

– Зрозуміло… значить аналогія з тим, що хтось зайняв твій будинок, тут недоречна…Ну а що у тебе є? – вона намагалась підвести до того, що займати чуже тіло – це все одно що без дозволу узяти якусь річ, яка дуже цінна, й користуватись нею.

– Я.

– І все?

– Я є я. Ніхто і є я.

– Розумію, що я вже сама нічого не розумію…

– Можливо це через мою подобу духа. Дай-но мені хвилинку.

Кора та лози з його тіла вросли в землю, а камінь перетворився на звичне Ерін м’яке тіло золотоволосого та золотоокого чоловіка.

– Зроби те, що підходить під опис твого невдоволення, – тепер його голос звучав ласкаво та спокійно, а не низько й басисто, як у духа.

– Тобто я можу зробити що завгодно?

– Я не давав тобі дозволу на це, адже не знаю, що ти збираєшся робити.

– Так довір мені своє життя, – спародіювала вона нещодавні слова Джена.

– Поняття життя не можна застосувати до мене. Що ще ти бажаєш від мене на знак довіри?

– Й на секунду не засумнівався ж… Добре, а що ти можеш на знак цієї самої довіри дати?

– Можу довірити тобі цю подобу.

– Ні, дякую. В тебе їх явно дуже й дуже багато, – вона замислилась на хвильку. – Час.

– Час?

– Так, твій час. Його не повернеш й не зміниш, тому довір мені свій час.

– Я би радив не бути настільки впевненою в подібних твердженнях без вагомих доказів, та стримаю своє бажання дискусії й дам стільки часу, скільки потрібно, – вимовив він з легкою усмішкою. – Я довіряю тобі свій час на час.

Ерін тихо засміялась з його слів. Їй подумалось, що, незважаючи на постійний спокій та стриманість, він може ще й жартувати. Та Джен не зрозумів, раптового підняття настрою й в її голові пронеслося: «Я сказав щось потішне?».

– Та нічого, нічого. Сідай і заплющ очі.

Він спокійно виконав її прохання. Вже за секунду Джен почув якесь шарудіння. Йому на думку спало, що дівчина розводить багаття, що він одразу й озвучив. Та відповіді не було. Змість цього ліс наповнила тиха та приємна мелодія. Це була гра на флейті.

Ерін навчилася грати на ній ще у дитинстві. Будучи зовсім малою, вона захоплювалася тими звуками, що були здатні зіграти її батьки. Тато часто влаштовував домашні концерти для усього двох слухачок: жінки та доньки. А його дружина інколи приєднувалась, тримаючи у руках краплу. Тоді маленька Ерін радісно танцювала, наспівувала пісень або просто заплющувала очі і насолоджувалась.

У п’ять років Кауріон подарував дівчинці першу власну флейту. Звісно, спочатку її гра більше нагадувала бекання козеняти, що жило в їхньому хліву, але з часом вона все краще й краще опановувала цей інструмент.

Зараз вона вже тримала в руках флейту, яку нещодавно сама виготовила з гілки червоного дерева. На її поверхні був вирізаний геометричний візерунок, у поєднанні з зображенням місяцю та сонця – точна копія батьківської флейти, якою так захоплювалась маленька Ерін. Ельфійський орнамент доповнював природні елементи, робив інструмент витонченим і елегантним.

Якщо подумати, то усе життя ельфів було таким. Вишукані вбрання, розкішні споруди, пряма постава – представники цієї раси вважали за необхідне показувати свою велич, навіть якщо іноді робили це ледь помітно. Не кожен ельф зізнається у цьому, але вони тримали себе за найбільш розвинений народ, кращого від якого немає у світі. Тому від ельфів, а особливо аристократів, не рідко можна було відчути зверхнє ставлення до інших рас.

Але Ерін була далека від усього цього. Ельфійська кров – лише половина її натури. Вона жила у людському поселенні, а її батько не відрізнявся зверхністю та зарозумілістю. Швидше навпаки – добротою, повагою до інших та привітністю. Тож дитячий розум та серце не встигли пристраститися до обожнювання себе, як верхівки розвитку людорства.

Джен заворожено слухав приємну мелодію, насолоджуючись кожним звуком. Його тіло все більше розслаблялося, а настрій ставав кращим. Він поступово засинав, позбувшись будь-якої напруги.

Раптом флейта Ерін видала голосний, протяжний та неприємний звук, але не встиг Джен закрити вуха, як дівчина засунула йому в них дві палички. Чоловік невдоволено скривився.

– Раптове роздратування нервової системи не приносить задоволення, – сказав він.

– От й злиття з чужим тілом і читання думок без дозволу – теж.

– Усі матеріальні істоти розцінюють злиття рівноцінно?

– Навряд, але думаю, що частина з них – точно.

– Отож, це сприймається як подразнення нервової системи. Дякую тобі, Ерін, – сказав він, а потім прошепотів сам собі: – Значить якщо у істоти її немає, то вона не відчуватиме дискомфорту?

– Та ні! Не так! Ну як тобі пояснити ж то? Ну от якби хтось контролював зміну твоєї подоби й обирав зовнішність замість тебе, як би ти себе почував?

– Це не завдало б шкоди, але мені було б гидко й образливо від втручання у мою волю.

– Ну нарешті!

– Думаю, я починаю розуміти тебе. Дякую за такий цінний урок. Моя подяка не змусить чекати.

Одразу після цих слів навколо них з’явилося безліч різноманітних грибів та ягід.

– Ну що, проекзаменуємо твого друга?

Юний дракон прокинувся й роззирнувся навколо. Ерін дуже зраділа тому, що з ним все добре й весело обняла його. Малюк щасливо затріпотів крилами у передчутті смачного сніданку. Спочатку він обережно роздивлявся плоди й неспішно розжував кілька з них. А потім почав бігати навколо, виїдаючи виключно їстівні гриби та ягоди. Джен з Ерін ще деякий час спілкувалися про різні дрібниці у намаганні краще пізнати одне одного. А потім, варто було Ерін відволіктись лиш на мить, він зник так само несподівано, як і з’явився.

Ерін взяла дракончика на руки й продовжила свою дорогу сподіваючись, що цей дивний чоловік більше ніколи не трапиться їй на шляху. Незважаючи на те, що вона чудово зналася на демонах – чужих істотах для її рідного матеріального плану – Джен здавався їй занадто таємничім та незвіданим. В її голові не вкладалося, що хтось може бути сильнішим від принців безодні чи навіть богів, що створили цей світ. Але вона нутром чула, що саме так і є. Джен – це дещо особливе, щось, що є частиною цього світу, але виходить за його межі. Щось, що вона хотіла пізнати й разом з тим ніколи більше не бачити.