Архейн: Руїни життя

Архейн 9 березня 666 рік.

" Кам'яні мури, металеві ґрати.

Всі мрії вже давно розбились.

Віра зникла та я ще молюсь.

Надія повільно згорає.

Це останній світанок.

Вже вогнище догорає, а тепло зникає.

Я замерзаю.

Очі заплющуються...

Довкола лиш темрява пуста.

Смерть свої руки простягає і їй більше не опираюсь...

Це останній подих...

Мене обіймає тиша та спокій... "

********

12 Березня 666 рік.

Чорні хмари вкрили небо. Холодні краплі падають на тіло бездиханне.

"Ковток свіжого повітря і свободи смак. Невже це рай?"

Повільно і неохоче розплющуються очі.

" Ні, це не рай."

Відчутно, сморід від котрого верне

" Це жах земний."

Довкола лиш людські тіла, котрі вже згнили чи гниють. На обличчі лиш жах і огида, а в голові нерозуміння.

" Чому я тут?"

По її обличчю стікають сльози перемішані з краплями дощу. Вона підняла голову в гору. З цієї могильної ями не вилізти.

– Ахахаха. Хіба цього я заслужила? - Вона промовляла до небес. - Хіба цього просила ? Чи така в мене доля? Благаю, допоможіть!

*******

19 березня 666 рік.

За вікном злива з грозою. Чутно швидкі кроки в обладунках, котрі наближаються до тронної зали. Одним рухом відчиняються двері й перед очима постає жахлива картина. На холодній, мармуровій підлозі бездиханні тіла рицарів, принців і принцес. ( усього тридцять тіл ). А на троні всміхаючись сидить ВОНА. Її смарагдові очі поїдають. Вона подібна на гадюку, що чекає лиш вдалого моменту, щоб напасти. Кудись зникла вся сміливість і рішучість.

— З нашої останньої зустрічі я змогла піднятись вище за вас і це не було складно. Хоча мені казали протилежне. По правді я розчарована. Я гадала це буде складніше та на ділі мені навіть великих зусиль для цього не доводилось прикладати.- Її погляд пав на його жалюгідний вираз обличчя. – Ваша високосте не варто засмучуватись, через смерть хробаків. Хіба не ви говорили, що королівство належатиме найсильнішому? У моєму випадку найсильнішій. Ну, чому ви мовчите? Невже боїтеся. Знаєте вони всі стоячи на колінах благали мене про милосердя. Та ми ж обоє знаємо, що воно притаманне лиш слабакам. Однак і благання не є проявом сили, як і страх.

— Триклята відьма, будь ти проклята! - він тремтячими руками, від безвиході, наставляє на ню свій меч.

— Невже я зачепила вашу пиху і гординю? Але що ж поробиш, коли ви навіть мого нігтя не варті ?

Як же йому хочеться стерти цю самовдоволену посмішку з її уст.

– Мені навіть сумно. Це ж лише друга наша зустріч, а ви мене проклинаєте. Ха. Цікаво, на що ж я розраховувала? Не бачу більше сенсу продовжувати цей пустий діалог.

Легкий помах руки і його високість схиляється перед відьмою проти волі, Через свій опір деякі кістки ламаються і виникає нестерпний біль. Він не здатний і слова вимовити.

— Ваша високосте, скажіть мені коли буде досить, якщо зможете. Ха-ха-ха.

Нестерпний біль. Здається, що внутрішні органи хтось стискає. Він задихається, а з рота ллється кров. В думках він кричить, проклинає і благає про смерть. Її образ звабливий і подекуди страшний розпливається перед очима. В голові туман. Більш не відчутно того болю, як і тіла...

Все довкола тіла короля було вкрито свіжою кров'ю, без сумнівів він мертвий. Вона ступає по холодному мармуру до нього. Перед трупом нахиляється і дивиться у тії пусті оченята.

– Ха, мені навіть прикро. Ти так швидко помер, – Вона гладить його біляве волосся — а в мене ж було так багато планів. – Встає і йде з тронної зали – От дійсно людські життя подібні до комах. Не помітиш, коли розчавиш.

**********

1 квітня 666 рік.

Довкола церкви зібрався весь міський люд. Первосвященники та знать були у залі. На перший погляд, це скромна церква в котрій є лише один великий вітраж з образами святих. Та цей вітраж на світанку й до обіду освітлював усю залу. А коли очі парафіян дивилися у гору, то вони могли розгледіти портрети ангелів, святих, Божу Матір з немовлям, Святого Георгія, котрий змія вбиває. І якщо придивитись, то очі в усіх них суворі, сповнені болю та любові... В тих очах побачить грішник осуд, а праведник ніжність і любов. Та чим довше дивишся у їхні очі, то більше тонеш у них і згадаються усі твої діяння. І покаєшся ти перед образами святих. Ось, що означає вислів вклав душу і себе не пожалів. Хоч автор цих робіт невідомий та роботи гідні.

Всі шепочуться довкола в очікувані принцеси. Ніхто не відає хто вона, яка, бо це перший її показ у світ і зразу тріумф.

Вона увійшла у залу в білій сукні, а її густе, світле волосся спадало майже додолу підлоги. Вона нагадувала білу троянду, через що аристократи вирішили, що маніпулювати нею не зіставить великих зусиль. Та вони забули про шипи. ( Та й про події 19 березня не знали нічого )

– Владою наданою мені я проголошую Адель Резулеті королевою Архейну.

Срібна корона на королеві, увесь люд схилився, лиш вона гордовито стоїть.

Так почалось правління нової королеви. Не минуло й тижня, як вся аристократія навідалась в її палац намагаючись обдурити, створити гарне враження, зачарувати, стати вагомою людиною для неї, а потім викинути, як непотріб. Та цей маскарад брехунів швидко закінчився, як одного із них не стало. На банкеті у палаці Адель спершу принизила, а потім на очах у гостей закатувала бідолаху до смерті. Це налякало люд, навіть спалахували повстання та вона чавила їх одне за одним, немов тарганів. Лиш деяких повстанців милувала та це й милістю не назвеш. Вони гнили у в'язницях, в кайданах закуті й кожен день одного із них катувала. А побратими чули ці крики та співчували, і боялись, бо знали що наступним може стати він. І кожен день після каторги Адель запитувала:

– Чи служитимеш ти мені вірою і правдою?

Хтось відповідав так, а хтось до смерті був готовий страждати, а ніж перед нею схилиться. А хтось відповідав "так" лиш для того, щоб вбити дияволицю, та ні одному зі сміливців це не вдалось. Та були й ті хто служив їй.