Архейн: Руїни життя

- Для чого це геройство з красномовством ?

- А чом би й ні ? Сам подумай вам потрібна інформація, поки ви її не отримаєте я житиму. То ж чому я не можу тим часом набридати ? Чи я тебе дратую сильніше аніж дарую задоволення ?

Удар по лівій щоці викликає лише сміх у невільника. Від злості другий починає душити полоненого та глумна усмішка не сходить з його вуст.

- Будь ніжнішим зі мною.

Після цих слів він перестав душити і як ошпарений відступив назад.

- Тебе навіть торкатись огидно.

- Тоді чому ти тут і з таким азартом мене калічиш ? Невже тобі мало ? На мені й так вже тавро раба. Чого ж ти ще хочеш ?

- Щоб ти задихаючись благав про по милення.

- Повір я благатиму, але при інших обставинах.

- НЕНОРМАЛЬНИЙ !!!

- Тобі ж це подобається.

- Та пішов ти.

- Із задоволенням тільки кайданки зніми.

Важкі кроки до дверей.

- Невже ти вже ідеш ? Я ж без тебе сумуватиму. - у відповідь лише грюкіт металевих ґрат. - Швидко ж ти зламався.

********

- Ваше Високосте з нього немає користі! Як сильно не катую він мовчить! Ні не зовсім так він говорить, але не те що нам потрібно ! Краще за все його вбити. Хоча ні закатувати до смерті, але перед тим вирвати язика.

- Привиди його.

- Навіщо ?!

- Невже ти загубив всю повагу до мене ?

- Як я міг Ваша світлосте ?

- Ти хочеш сказати що я брешу ?

- Нев'якому разі. - відступає назад.

- А мені - встає з трону та підходить до нього здається інакше. Ти увірвався у мою трону залу і хочеш, щоб я перед тобою відчитувалась. Нагадай мені хто ти такий ?

- Ніхто ваше світлосте. - він впав додолу та почав бити поклони - Простіть зухвалість вашого вірного слуги.

- Ааааааа - на правій кісті руки викарбувались повільно чотири літери "Р А Б А " - Ваша світлосте, ви маєте рацію. Місце слуги потрібно заслужити, то ж простіть раба свого.

- Виконуй наказ.

- Так ваша світлосте.

Рука нестерпно болить, на очі навертаються сльози. Він вдягнув чорні перчатки на свої руки.

- Ви двоє відчиніть цю чортову камеру !

- Хтось я бачу не в настрої.

- Чому ж це ? Я саме в настрої. Одягніть на нього ці кайдани та ведіть за мною.

- Невже приведеш мене у свою кімнату ?

" Удар. Удар. Удар. "

- Сучий ти син! Ти здохнеш, яка ж різниця від чиїх рук ?!

- Я б не був таким впевненим у цих словах. Як-не-як, а я все-таки живуча твар.

- Сер. - один з них намагався його заспокоїти.

‐ Не чіпай мене ! - з правої руки знялась рукавиця. - Я кому сказав руки від мене забрав !

- Раба. Значить не в одного мене є таке тавро. Ось цікаво коли ж ти помреш ?

Замах. Ухил.

- Як ти примудритися стати капітаном ?

- Я один з найкращих.

- Серед слимаків та ідіотів.

Швидкий ривок. Обоє б'ються, а ті двоє намагаються розборонити.

- Сер заспокойтесь нарешті.

- Я б порадив тобі робити те що вони кажуть. В них і клепки (трохи) більше буде, але ніхто не застрахований від помилок. - трясе ключами від камери.

- Чорт. - усі троє побігли до ґрат та вони зачинились швидше аніж вони добігли.

- Злюко, моя тобі дружня порада навчись контролювати свою злість.

- ...... Ха-хаха. І що далі ? Невже думаєш, що виберешся з відси живим ?

- Поживемо побачимо. На все добре, слимаче.

- Тобі не жити ! Ти помреш ! Помреш !

" Так помру та в будь-якому випадку стану героєм. "

********

Відчиняються двері в трону залу.

- Чому так довго ? - її зір падає на чоловіка років 27-34. Худе тіло, блакитні очі, які немов благають. Чорняво-блакитне волосся, коротка борода чи то радше запущена щетина. На обличчі, як і на тілі присутні рани від побоїв та кров.

- Ха. Значить ти той самий чолов'яга про якого я так багато наслухалась. Суцільне розчарування...

- Ти теж не відповідаєш моєму очікуванню.

- І яке ж воно було ?

- Я очікував побачити гидку відьму, а не прекрасну фею.

- Ти мені лестиш, невільнику.

- Я б не сказав що я невільний. Сам, один з власної волі завітав до вашого палацу.

- Та невже ? Я гадала що ти намагався втекти та тебе зловила й привели сюди.

- Це був мій хитромудрий план.

- І що ж далі ?

- А яким ви мене уявляли до зустрічі ?

- Дужчим, вродливішим, розумнішим.

- Дякую, спробую вас не розчарувати.

- Так чому ти прийшов сюди ?

Кинджал потрапив у трон, а на її правій щічці тонкий поріз.

- Красномовне пояснення - вона витерла виступившу кров та спробувала її на смак.

- Мені шкода нищити таку вроду та що поробиш.

- Не переймайся - рана на щоці зникла - ти її не знищиш.

- Подивимося.

Стрімкий випад, меч задіває кусок сукні, котрий знаходиться на талії.

- Розчаровуєш...

- Ну що ж наступного разу точно не розчарую.

- Якщо він буде.

- Ха-ха. Маєш рацію. Тому запам'ятай того хто тебе вб'є

Напад, ухил.

- Ну спробуй, чоловіче.

Якби хтось побачив цю бійку, то подумав, що вони танцюють дивний танок. Він намагається підійти та вона тікає з його рук. Вони танцюють танок.

Її рухи гнучкі та плавні на відміну від його.

Вона віддається цьому танку повністю на відміну від нього.

Ні, це не танець !

Це гра, котру веде вона.

А він лиш спостеріга...

- Догралась ? - холодний меч торкається її шиї. Вона дивиться на нього.

- Ні.

- На жаль це вже кінець.

- Ти маєш рацію. - Меч розсипався на малі піщинки. Він відступив назад.

- Як я міг забути, що феї вміють чарувати ?

- Проти металу вони безсилі, адже це їхня слабинка й погибель...

- Все-таки відьма, але ж яка прекрасна.

- А хіба не всі відьми прекрасні ?

- Так, але вони темні, а ти подібна янголу.

- Хоч і світлий мій лик та темні мої діла. Та й ти такий самий.

- Не кажи дурниць.

- Ти прийшов убити мене. - її рука торкається його обличчя - Чому ?

- Ти зруйнувала цілу країну та вбила тисячі, коли не більше, людей.

- А вони хіба святі ?

- Ніхто не святий. У всіх є свої гріхи.

- Вірно. Тоді запитаю інакше. Звідки ти знаєш, що вони не катували, не вбивали, не вбивають ?

-...

- Ніхто цього не знає. І лиш тому вони хороші ? Не будь дурнем. Усі вони лицеміри, брехуни та погані люди ! Які ховаються за маскою хороших, люблячих людей ! А насправді готові в будь-яку мить встромити кинджала у серце ! Хоча ні легка смерть для них то милосердя. Вони будуть вбивати помалу, нищачи тебе ззовні та зсередини поки ти не сконаєш !

- Годі !

- Що, невже правда лякає ?

- Лякає те що ти у це свято віриш.

- О, ні. ХА-ХАХА. Я це знаю. І ти.

Який твій статус ?

- Капітан повстанського руху.

" Навіщо я їй це кажу ?"

- Чудово, а тепер назви свій статус від народження.

- І що ж ти хочеш довести ? -" Мовчи"

- Ти ж теж знаєш їхнє справжнє нутро.

- Не всі вони такі.

- Хоч і доросла людина та віриш в казки.

- Ти можеш думати, як забажаєш.

- Так чому ж ти вирішив мене вбити ?

- В мене є свої причини.

- Це їхнє бажання чи ти прагнеш визнання ? Славного звання героя. Не будь дурнем.

- Чого ж ти чекаєш ? Вбий або ж закатуй.

- О, як не вб'єш мене, то загинеш героєм, котрий намагався так ? Що б що ? Визнали, добре говорили, полюбили ? Так ось у кращому випадку це триватиме пару днів. Потім тебе згадають лиш у хвилину мовчання за всіма померлими, невідомими героями. Навіть імені ніхто не згадає. А коли це все закінчиться вони житимуть далі своїм життям не знаючи вас.

- Вони пам'ятатимуть. А коли не вони то старі рукописи та сира земля.

- Заради чого ти воюєш ?

- Людей.

- Ти брешеш. Можеш, не визнавати та я знаю чого ти хочеш.

- І чого ж ?

- Аха, дізнаєшся... З плином часу ти багато чого усвідомиш. Тобі вже час іти.

- Що ?

- Тікай, чим швидше, тим краще.

- Відпускаєш ? Навіщо ? Для чого ?

- Хочу побачити як твій казковий світ рухне.

- Я цього не допущу.

- Аякже та це не залежить від наших бажань.

Після цих слів здійнявся сильний вітер, який викинув мене з тронної зали та зачинив двері. Стоячи на місці озираюсь довкола в пошуках сам не знаю чого...

Мені потрібно звідси вибиратись.

Заплутані коридори, безліч кімнат. Куди краще вистрибнути з вікна та бігти від зграї неуків. Я так і зробив та мене наче ніхто й не помітив. Все занадто легко. Повертатись до своїх не можна. Не зараз. Мені здається чи це все якийсь хитромудрий план цієї...... Відьми.

Я був так близько до своєї мети.

Чорт! Я майже її вбив. Якби ж не ця... Магія.

Ну що ж - дивлюсь на палац осяяний останніми сонячними проміннями. - залишити мене в живих було великою помилкою.