Архейн: Руїни життя

Я прямував, до давно нікому непотрібного села, а точніше до лісу, який виводить туди. А також коло цього лісу проходить головна дорога, яка веде до міста Рут. Звичайної, аристократської містини та це в минулому, тепер ж там руїна. Недалеко від міста знаходиться чотири золотих копалин, це їх і цікавить, як і нас. Ми крадемо золото та роздаємо бідним. Робінгуди свого часу. А ще ми шкодимо так економіці власної держави. Хоча вона і так зруйнована... Я точно не знаю як це все працює, і як колись, а тим паче зараз проходить співпраця з іншими країнами. І також не розумію, чому нам ніхто не допомагає...

Наш сховок вельми цікавий. Він знаходиться під землею, колись там була одна з копалин яку спустошили та закинули. Там можна заблукати і вихід лише один. Якщо його знайдуть вороги, то нам рано чи пізно кінець. Це залежить від їхньої гуманності.

Нарешті повернувся. Знову серед своїх товаришів. Я щасливий.

Вони притихли, здивовані погляди ловлю. Усмішка не сходить з уст.

- Так це справжнє диво. І в нього я б і сам не повірив. Та я живий !

- То ж випиймо за нашого сміливого Отамана Фортеса. За тебе мій друже - останні слова було сказано пошепки.

- За Фортеса!

- Щиро дякую вам мої товариші. Розказуйте що за моєї відсутності тут відбувалось. Як ідуть справи у боротьбі ?

- Ви лиш погляньте лиш повернувся і вже командувати.

- Циць ти. - відштовхнувши того чоловіка він мене схопив за руку і повів - я все тобі розповім - нахил до вуха - але не тут.

Я погоджувально хитнув. Ми прийшли до малого намету, скоріш за все це його. Всередині він значно більший ніж зовні. На перший погляд, намет, як в усіх, так зване ліжко із радна та сіна. Відра з водою, алкоголь, дзеркало та різні штуки. Але найдивніше це звал різноманітних речей, в куту кімнати. Я знав що мої люди сороки, але ж не на стільки. Взуття, щит, частини обладунку, прикраси, меч, виделки, ножі, мечі, прикраси. І це все в одному наметі.

– Ну що ж розповідай Нишпорко.

– Зразу до справи. Навіть не вип'єш. Ха, У цьому весь ти. Гляди так і життя мине.

– Якщо не збираєшся розповідати, то дарма сюди привів.

- Тихше і тобі краще присісти.

- Що вже сталось ?

- Нічого такого ти головне сідай. Може вип'єш ?

- Відповідай. - голос прозвучав суворіше.

- Заспокойся. Просто на деякий час наш загін відсторонений.

- Що?! Чому !?

- Ти був відсутній. То ж була суперечка за главенство.

- Хіба це зараз на часі ? - тяжко видихнув- Я ж дав чіткі вказівки у разі моєї відсутності ти головний.

- Вони гадали це право не діє, бо ти в руках Кривавої дами. А ще таку людину як я сміховино ставити на цю посаду.

- Справедливо... Але стосовно тебе неправі. Ти знаєш набагато більше про це ні ж вони думають.

- Ага.

- Гаразд, хто тепер головний ?

- Та так ніхто.

- ? Пояснюй.

- Ну так. Спершу вони бились за главенство. Потім вирішили випити. Потім п'яні бились. Ти так не лякайся я поховав від них усі гострі предмети.

А тепер... Ну ти і сам бачиш. Саме тому нас відсторонено.

- Та щоб їх біс побрав. Чому довкола мене так багато ідіотів ? Я висміював королівську армію, а моя власна така ж сама. Хоча ні вони в бою набагато вміліші, але мозок в них один на всіх.

- Ага - сьорб. - яке ж чудове вино.

- А що рада старійшин ?

- Зрозуміли що діла не буде та й злиняли.

- Як ?

- Легко і просто. В них з'явився привід, то ж тепер вони на якомусь черговому зібрані отаманів. І повернуться не скоро. Не засмучуйся так, перед від'їздом нам були дані чіткі вказівки. Ми їх виконали. Ну як ми, розумні люди, а таких тут те ж багатенько є. До речі я склав список ти хто не влаштовував розгардіяш. Їх десь приблизно двадцять п'ять. Як знайду список зразу тобі віддам, Отамане.

- Ха, зрозуміло. Ви молодці. О і список почни шукати у цій купі лахміття.

- У купі лахміття ? - він глянув довкола - Ви про мій виграш чи про тих п'яниць ?

- Виграш ?

- Ну так, мені дуже хотілось їх провчити.

- І що будеш з усім цим непотребом робити ?

- Щось продам, щось собі залишу, а щось дівчині подарую.

- В тебе є дівчина ?

- На цей момент ні. Але колись ж буде і не одна, я ж такий красень.

- Твій оптимізм не перестає мене дивувати. Слухай, а де ви взяли стільки алкоголю ?

- Оу, а це, так би мовити... Ем... Ну... Скарб! Ми його випадково знайшли в закинутій винарні !

- Пірати.

- Ми це не крали ! І те місце справді покинуте !

- А тепер всі події від початку і до кінця, не пропустивши жодної деталі.

- Спершу все було гаразд. Старійшини поїхали на зібрання отаманів, замість тебе, бо ти був відсутній, давши чіткі вказівки. Ми їх дотримувались і працювали як одна команда. Так було два з половиною тижні. Потім хтось почав дуже сильно командувати, його поставили на місце. Потім товариші того хлопця, якого скинули з п'єдесталу за нього заступились. Почалась суперечка. Кожен хотів бути главою. Розумні дивились на це все з боку та сміялись. Коли ситуація загострилась намагались врозумити їх і даремно, бо отримали ні за що. Так було пару днів. Ми на це не зважали і пішли на справи. Ми знайшли ідеальне місце для нападу на рицарів. Обнишпоривши його, один із нас випадково провалився до винарні. Ми трохи взяли для себе. Пастка спрацювала на ура. Ми повернулись сюди і випадково впустили три пляшки алкоголю. Вони запитали, де ми це взяли. Ми відбріхувались, вино як виявилось дуже хороше,дуже дуже дороге та відстояне десь тридцять – сорок років. Вони знову запитали, де ми це взяли, але на це й раз погрожуючи. Ми сказали, вони пішли та принесли сюди. І почалась дегустація...

- Ти не міг це відразу розповісти ?

- Не міг. За вашою реакцією весело спостерігати, а ще їх треба покарати і ви не просили розповісти усе в послідовності, то ж це ваша провина

- Ха, навіть не знаю що відповісти. Ну гаразд мені ще то й гармидер розбирати треба.

-Я дійсно радий що ви повернулись, тепер усе стане на свої місця. Але чесно зробіть з собою щось ви нагадуєте невільника, а не Отамана.

- Зате ти в нас янгольської вроди.

- Ха, дотепно. Ви ж знаєте, що кожен митець їх зображує як хоче. Деякі як людей з крилами, інші як тисячі крил і очей. Ух, а ж страшно. Вже кажіть, що я маю Божу красу, але ніяк інакше. Порівняйте з квіткою з райського саду, оспівайте її, а як не можете, то мовчіть та мене не страшіть. Бо на п'єдесталі так зручно.

- Богохульнику проспись.

- Та я тверезий, як скло.

- Та невже ?

- Так.

- Ще зустрінемось. - Фортес вийшов з намету та пішов наводити порядок.

А я спостерігав. Які ж були сварки з криками , але він всіх поставив на місце, змусивши дивитись на його взуття. Він надихає. Навіть його прізвище говорить за нього. Мало хто знає та першого отамана цього краю звали Фортесом безстрашним. Він навіть не підозрює, яке у нього горде звання. Як казав старійшина Реквольд, царство йому небесне

:" Едмонд буде найкращим із нас ".

Колись я тобі розповім і про це, але не зараз...

Мій зір пав на дзеркало.

Густе, чорняве волосся, блакитні очі, пухлі губи, рівний ніс, молодий, гарне тіло.

Ех, не мають жінки смаку.

*****

Все стало як і колись. Ніхто не пив, не буянив. Усі гуртом давали прочуханки рицарям.

Кабінет, документів стос і початок довгої роботи. Недочитана книга, моє колись та не зараз. Ще план вигадати, велика карта на ній увесь край з містами, селищами, лісами, полями копалинами. Вельми корисна річ.

Зі свічок стікає віск, вогник танцює дивний танок. Всі мої думи у нім. Ми удвох на самоті. Як ж це неправильно....

- О, ні - Віск потрапив на карту. - Хм. Непогана ідея.

Обдумавши усе почав збирати нагальні збори. Деякі соні та невдоволені вийшли, вислухати що вже трапилось. Інші бадьоро вийшли , а решта в бойовій готовності.

За останніх прикро...

- Усі зібрались ?

- Здається що так.

- Нам потрібно вдарити по болючому місці для королеви. І показати усім, що дитячі ігри закінчились. Ми не лише маємо налякати їх, а й змусити вірити, що ще трохи і ми увірвемось у палац.

Тиша та подив.

Усвідомлення.

- Ви збожеволіли ? - запитав вусатий.

- Дитячі ігри ?! Ви хоча б уявляєте скількох ворогів було вбито і скільки нас полягло ?! А ви кажете що це були просто дитячі забавки. Та як вам язик повернувся таке сказати ? - промовив чоловік чиє обличчя усе у ранах.

- Заспокойся. - промовив товариш який коло нього стояв

- Замовкніть! - вигукнув хтось позаду.

- Наш Капітан збожеволів ! Треба обрати нового ! - казав каштановолосий.

- Та правду каже! Це вже як буденність ! - кричав кароокий.

- Так, ми мусимо робити більше!- кричав зеленоокий.

- Ви ж нас не тільки заради цього розбудили, капітане ? - почувся голос Нишпорки.

- Я пропоную захопити фортецю Крофт.

- Так, давайте зразу захопимо королівський палац і вб'ємо, ту... Потвору ! Для чого нам ці дрібнички у вигляді найохоронішої фортеці ? - не втихав шрамолиций.

- Ну нічого дивного від сина шльондри та самогонниці. Як кажуть яблуня від яблуні не далеко падає. - промовив рудоволосий.

- Для тих хто не зрозумів. Захоплення цієї фортеці дасть людям надію, більшість приєднається до повстанських угрупувань, одне за одним звільнятимуться міста, села. Її вплив меншатиме, ми створимо величезні проблеми королеві. І якщо ви відмовитесь від такої можливості через, те що вас турбує моє коріння, то ви ідіоти і глупці.

- А що скажуть старійшини ? - поцікавився прищавий юнак.

- Хто тут головний я чи вони ?

- Ви. - тихше і немов розчаровано відповіла група осіб.

- Значить усе вирішено. Готуємось до штурмування фортеці Крофт.

- Так, отамане ! - вигукнули майже всі.

*****

Все було готово за два тижні. Я впевнений у плані. За тиждень ми туди дістались.

Взяти її швидко - марна ілюзія. Почалась блокада міста. Вони почали стріляти по нас. Я казав близько не підходити. Вони не чули. Загалом від стріл загинуло п'ять людей. Це лише початок. Один день минув. Другий, третій та четвертий. Містяни нас годують, а дехто з них втік від гріха подалі. На шостий день прийшло підкріплення. Воно було зі двісті озброєних чоловіків. Мале та нас ще менше десь штук шістдесят. (Вже, мабуть 55). Пів дня тривала бійня. Ми розбили вороже військо. Почався підрахунок померлих.Наших полягло тридцять. Жодного із них я не знав. Та й з виживших я знав лише Нишпорку. До речі я його давненько не бачив. Мабуть, знову десь щось винюхує. Почалось укріплення наших позицій. Про втому та тугу не говорили. Минуло вже п'ять днів. Дехто пішов назвавши нас божевільними. Це засмутило та натомість них прийшли містяни. Десь людей двадцять, точно не знаю. Серед них були чоловіки, юнаки та жінки.

Ми всі були в очікуванні чогось, чого саме не знаю. Але це очікування лякало. Ще один день минув. Все було тихо. Вас колись лякала тиша ? Якщо ні, то ви ніколи не зрозумієте, це відчуття. Після затиші почалася так звана буря. До нас дійшли чутки, що сюди завітає сама кривава дама. Усі боялись, а я не розумів що відчуваю.

Настала темінь. Я хотів побути на самоті. Сон не йшов в голову. Усі думи були не про те. Я бачив її усмішку всього-на-всяго мить, а з голови вона не виходить уже другу годину. Це смішно.

В останнє таке було ще в молодості. Це давня історія. Її звати Еліс. Недосяжна мрія, яку я бачив, що дня. Золоті п'ятнадцять літ. Я дарував їй троянди та вклонявся. А вона посміхалась грайливо та дивилась поглядом в котрому я вбачав любов. Я ще досі пам'ятаю як уперше до неї заговорив. Вона здавалась такою сором'язливою, милою та тихою.

Ха... Наш романс закінчив так і не почавшись. Вона висміяла мої почуття з тією самою посмішкою, котру я так любив...

Промовила вустами, які я цілував у снах:" Ми належимо різним світам. Я дама, а ти байстрюк, до того ж бідняк."

В ту мить загинули усі почуття. Це мало послужити наукою мені. Після цього не вірю в любов. Не кохаю...

Тиха ніч. Холодний вітер. Думи...

До чого ж прекрасна повня.

Минуло два дні. З міста прибіг юнак дев'ятнадцяти літ.

- Армія, вони майже біля міста !

Ці слова стали спусковим гачком. Дехто заплакав та рішуче стояв. Кожен з нас хоче жити. Але ніхто не хоче бути рабом на власній землі...

- Хутко на свої позиції ! Почнете обстріл, коли я скажу.

- Ша ! Не треба ! - закричав силует, який біг до нас. Хтось натягнув стрілу, чекаючи наказу.

Я впізнав у силуеті Нишпорку.

- Відставити - було віддано наказ.

Чотири хвилини потому.

- Віддихався ?

- Мг.

- Тоді пояснюй.

- Це наші, чотирьом капітанам сподобалась твоя ідея і вони вирішили приєднатись.

- Я їм надсилав листи. Ні один не відповів і донині. А тепер вони надумали допомогти ? Лицеміри.

- Я їх вмовив.

- Тільки не кажи, що ти благав у них.

- Я дещо пообіцяв.

- І що ж ?

- Фортецю та гроші.

- Ха, ось що людьми керує. Я навіть не здивований.

- Решта відмовили.

- Розумію, їхні люди та звання.

- Я вас не розумію погані й ті хто прийшли і ті хто не прийшли.

- Ті хто прийшли лицеміри, яких цікавить влада та багатство. Ті хто залишились турботливі люди та боягузи.

- Але...

- В кожного своя думка, моя така. То ж дава закриємо цю тему поки не пересварили усіх присутніх ?

- Так сер.

- Можемо розслабитись.

- Ви нічого не хочете сказати мені ?

- Дякую, що привів на допомогу цих жахливих людей.

- Сер, прошу припиніть. Я хотів як краще.

- І я це ціную, але на наступний раз перед тим як щось зробити порадься зі мною.

- Гаразд...

Він розвернувся та пішов. Мені було неприємно. Капітан говорив спокійно, але це мене ще більше засмутило. Я зрозумів, що йому не до вподоби, але це краще ніж нічого.

Главенство перейшло із Фортеса на іншого капітана. Наш загін вважали сміховинним. Так у порівнянні з 1091 військом яке у них, наша кількість сміховина. Але як казав Фортес, кількість ніколи не переважить вміння.

Краєм наглості стало приниження Фортеса. Він не мав права повчати людей, які належать до іншого угрупування. А скаржитись на таке сміховинно. То ж я гадав що ця ситуація залишиться невирішеною.

Та наш капітан вміє дивувати.

Тоді була темна ніч прикрашена зорями сяйними. Вогнище зігрівало. Звичні веселі розмови повернулись не в те русло.

Та що я буду розповідати краще самі послухайте.

- Потрапивши у ворожий полон гордо стояв. Витримавши усі каторги славний генерал утік з ворожих лап за допомогою військових навичок та повчань матері. - Слова, які звучать невинно та водночас мають підтекст. - Чи не так капітане ? -

"Це й рудий паршивець. "

- Та що я буду вам розповідати? Ти ж там був і все за мене краще знаєш. - насмішка, її підхопили й інші.

- Ха, дотепно. Пробачте капітане, я не в якому разі не хотів вас образити. І мені дуже шкода. Я ж і гадки не мав, що вона вас повчала своєму ремеслу.

- Не переймайся і чуткам не довіряйся вони часто перекручують дійсність.

- Невже усе значно гірше ? Мої співчуття.

- Ха. В народі існує мудрість скоріш за все ти її не знаєш. Вона звучить так:"Співчуття від покидька - всього-на-всього лицемірство." То ж не лицемір.

- Байстрюче, а знаєш, що кажуть про жінок, які зваблюють одружених чоловіків ? Про них кажуть нечестивиці та слуги сатани. А їхніх дітей називають диявольським поріддям, бо народженні у гріху від грішників.

- Ха-хаха

- Я сказав щось смішне ?

- Не в якому разі. Мені дійсно шкода, що твоя мати не могла задовільнити свого чоловіка. Через що він бідолашний був змушений піддатись чарам нечестивиці та нарешті вдовольнитись. Дай вгадаю вона була настільки вмілою, що твій батько покинув вас ? Це дійсно гірко, але для чого ти всіх називаєш диявольським поріддям ?

- Що ти верзеш ?! Я такого не казав !

- Ніхто не є безгрішним. А діти народженні від гріха диявольське поріддя хіба ні ?

- Ти все перекручуєш ! І як ти посмів таке казати про мою сім'ю ?! Я тебе запевняю такого не було !

- Так ти не знаєш ? Оу...

- Про що ?

- Твого батька ж звати Віктор Герберт ?

- Звідки ти ?

- Брате, не таї на нього образу і прости це всього-на-всього було декілька разів. Нічого серйозного.

- Ти брешеш.

- Звісно. Але це не означає що він не зраджував.

-..... - очі бігають, юнак не знає що йому відповісти. Фортес поклав йому руку на права плече.

- Ми наговорили одне одному багато дурниць. І я перепрошую за свої слова стосовно твоєї матері і батька. Я не мав ніякого права принижувати їх, через те що їхній син такий невихований. Потрібна сміливість, щоб визнати свою неправоту, як видно в тебе її немає. О, і ще одне якщо ти ще хоть раз будеш наговорювати на мою матір, то повір рідні батьки тебе не впізнають. І досить поширювати серед інших брехливі чутки. Так чинять лише боягузи, якщо хочеш щось сказати, то кажи в очі. І якщо тебе не влаштовує, те що я капітан, то кинь мені виклик, а не дій як щур. Маю надію ти зрозумів мене.

- Так сер.

Після цього чутки стихли серед усіх

До речі за це й час ми розгромили ще одне вороже військо. І було таке враження, що ми б'ємося не з людьми, а з мерцями. Їхні очі були пустими, неживими, або ж я хочу у це вірити. Так набагато легше.