Архейн: Руїни життя

Пала фортеця Крофт.

Погляди людські, пусті вони.

Їхнії душі згаслії...

Їх вже не врятувать та й навіщо ?

Сам же згадував про милосердя.

Лицемір...

Зруйнована фортеця.

В минулому величная.

Я так мріяв тут побувать. Ну, що ж мрія здійснилась. Та я лиш сумую... Так тут гарно. Руїна додає їй краси та сили. Тіла лиш доповнюють картину. Це все увійде в історію. Якою ж буде вона ?

Колись давно символом міці була.

В руках ворогів зневірювала.

А зараз, як і колись даєш надію.

Шкода, що тебе знищать, як полишатимуть...

Обіцянка є обіцянкою, навіть, якщо не ти її давав. То ж фортеця була віддана під керівництво інших угрупувань. Це засмучує, проте моєю метою було, дещо значно вагоміше за ню і я досяг цієї мети. ( що правда спільними зусиллями )

Всі святкують і п'ють лиш я один, як не свій. Навіть ковтка не зробив, не те що б кухля випити. І річ не в компанії чи настрої, а в мені.

Ніч минула за швидко. Я прокинувся на світанку. Дві години я розглядав приміщення. Мені набридло, то ж пішов розглянутись довкола. Це воїстину прекрасна фортеця.Ех, не поет, то ж скажу просто: "Це неймовірна краса, яку не передати словами". Цікаво скільки сил, крові та сліз сховано за цим усім ?

*******

Коридорами холодними повертаюсь у приміщення. Вже полудень, а ці п'яниці сплять.

(Мирно сплячі вояки, це б насмішило ворогів.)

Ну, як милосердний генерал, я розбуджу їх.

Невдоволені погляди ловлю, щось злісно бурмочуть собі під ніс.

Вони нагадують малих кошенят. Відчуваю себе їх нею матусею.

Дорога була дальньою і непростою. Як на зло, злива та собачий холод. Ми ішли майже без зупину. Перевал тривав 2-3 години. Кожен з нас був виснажений. Поспіх був пов'язаний з малим угрупуванням ( не більше 10 осіб ) ми розбились на 8 груп - це все зроблено для надійності. Але цього було не достатньо. Не знаю як інших, але на нас спустили ВОВКІВ. ( Не собак, а вовків. Це мене здивувало. Я розумію як можна приручити собак, але вовків. Може, вони їх вирощували? І здається вони голодні. Сил вже не вистачає, але кожен раз як чується вовчий клич на думку приходять найгірші сценарії. І страшні не самі звірі, а рицарі які ідуть по слідах. Їх забагато... )

Наш шлях чудернацький ми й в місто якесь заскочили. Бідні люди... Однак це дало нам фору. По ночах більше не чується вовчий вий. І можна насолодитись осінньою порою. Сонце ясне не гріє воно. Листя вже осипалось, а десь в далі видніються помаранчеві та червоні листочки. Під ногами листя тріщить, здається що по казці гуляю. Лиш голі деревця нагадують про зиму. Для нас вона завжди непроста. Саме у зимову пору найбільше наших полягає...

То ж я гуляю по казці смутній, ґрунт якої в крові.

Нарешті казка минає і я опиняюсь у знайомих місцях, сірі хмари, як та буденність або ж неспокій душі...

Мого плеча торкається людська рука, в очах власника я бачу смуток та підтримку. Ми стояли та мовчали дивлячись у даль. Обоє знали:" залишилось, ще трохи." Обоє хотіли відтягнути час. В далині виднілись силуети наших товаришів. Перший крок був моїм, як і другий з третім. А він все стояв на місці дивлячись довкола.

— Ходімо. - мій голос розвіяв чари й Нишпорка глянув на мене та не поворухнувся.

— Це рай для митця та втомленої душі. - він вимовив це мрійливо і здається смутно. Ще якусь мить ми стояли і єдине що чули - це легкий вітерець та щебетання птиць. Нарешті він перетнув межу зачарованого краю, яка означала безповоротність.

Залишок дороги ми мовчали. Решта наших була вже далеко. Ми наздогнали їх лише у ночі, коли вони спали. Я залишився на сторожі, Нишпорка ліг коло мене опершись на дерево. Він мовчав, а я нічого не питав, хоча відчував його погляд на собі. Іноді мені здавалось, що він знає про мене значно більше ні ж я усім казав. Те ж саме він може сказати й про мене. Нишпорка не просто хороший вивідник, він один з найкращих. Решта вивідників нагадує щурів, вони стежать, прислухаються, проникають у любі місця, а як тільки чують небезпеку ховаються. Він же не такий, так він діє як щур коли це необхідно, але в нього лисяча натура. Йому подобається втиратись до людей в довіру, він може дізнатись про них усе за один вечір і йдеться не лише прр інформацію, а їхні відчуття. А ще в нього проникливий погляд, який усе помічає навіть дрібничку. Тому він корисна людина та водночас небезпечна. Решта командирів, мабуть, би тримала його на прив'язі, коли ж я даю свободу. Саме тому я знаю, що він ніколи не піде проти мене, адже довіра породжує відповідальність або як кажуть невігласи дружбу. Чим більша довіра, тим сильніша відданість. І він це знає, коли ні, то він все-таки наївне дитя непізнавше світу.

— Фортесе, ти здобув своєї мети, але чи зрозуміють це інші ?

— Так. - відповідь без задумки й лиш потім запитання -А чому цікавишся ?

— А якщо Старійшинам це не сподобається ?

— Звісно їм ця новина не до смаку, але вони розумні люди, які розуміють, що результат вартий того.

— А коли ні ?

—..... Час вже не повернути назад.

— Тебе зовсім не турбують наслідки ?

— Турбують, але що зроблено, те зроблено.

— На тебе паде вся відповідальність.

— І я її з гордістю понесу.

— Невже ти не розумієш ? Фортесе, тебе можуть вигнати з угрупування.

— Ха... Невже ти переймаєшся ? Нишпорко, якщо вони мене виженуть, то за мною підуть інші. Я засную нове угрупування незалежне від старійшин чи ще когось, окрім мене.

— Яка самовпевненість. А якщо вони не підуть і до тебе ніхто не приєднається, тоді що ?

— Я буду сам по собі.

— І як ж довго ?

— До поки не вб'ють або ж до поки не підуть за мною. Однак мені цікавить де в цей час будеш ти ?

— Тобто ?

— Хіба ти не підеш за мною ?

— Ти чудовий воїн і генерал, і я без роздумів би пішов за тобою. Однак чи з цього буде користь ? Чи багато у двох досягнемо ?

— То ж покинеш одного.

— І допомагатиму чим зможу у вільний час.

— Втішив.

Мовчанка.

— Вибач...

— Як би ж ти накоїв щось за що потрібно його просити...

На цьому розмова завершилась. Одначе не думки. Мені прикро й водночас сумно. Він має рацію. Ще до світанку було уявлено декілька варіацій подій в кожній з яких переплітались слова, які я вимовляв до них.

Небо затягнуте хмарами сірими.

Крок за кроком і вже немає пів дороги.

Крок за кроком і ми вже на місці.

Вхід у сховок під листям мокрим, спробуйте знайти.

Холодний вітер немов мурахи пробігається по спині. Гордо піднята голова. Готовий до вердикту або ж подяки. Я знаю, що говорити. Я знаю що вони скажуть - наївна самовпевненість або ж спроба обдурити самого себе. Кожний крок важкий, всі довкола голоси блякнуть. Я не бачу нічого, окрім їхнього намету. З кожним кроком впевненість зникає. І ось нарешті я перед входом. Мить сумнівів після котрого приходить віра у себе. Я заходжу туди без слів, шукаючи очима старійшин їх у нас п'ятеро. Усі сиві, коротка стрижка та вуса. Єдина відмінність - зріст, колір очей та вік. У трьох карі. В одного болотяні, а в іншого сірі.

Вони усі були у наметі. Один розбирав папери, другий щось писав, третій читав, четвертий їв, а п'ятий чи то відпочивав, чи то чекав документи на перевірку. Старійшини глянули на мене, можливо я перебільшую, однак в їхніх очах була рішучість та недружність.

" Вони прийняли рішення" - ця думка пролунала в голові й не полишала. То ж я мовчки стояв і чекав на їхнє рішення. Одначе десь в середині я знав, що нічого добре з цього не буде. Скоріш за все це через їхні вовчі погляди, які в будь-яку мить готові накинутись та розірвати... Моє дихання заглушує їхнє. Принаймні так здається.

— Завтра відбудуться збори щодо твоєї особи. - промовив чоловік який сидів за письмовим столом та тримав в руці якийсь пустий папірець.

Я нічого не відповів лиш хитнув головою та пішов з намету. Мою каторгу було відкладено чи це добре чи погано не знаю. Але неспокій підніс відповідь, хоча правильніше що стукнув мене об неї обличчям. Цієї ночі знову не сплю. І знову думки поїдають.

Шум за наметом змусив розплющити очі. Все ж таки заснув. Неохоче піднявся та не встав. Я сидів на ліжку вслухаючись у той гамір та даремно. Вони говорили про якісь дурниці та й самі не знали чому їх збирають. Як чудово бути іноді невігласом.

Зібравшись з думками вийшов з намету, але мене зупинили два охоронці. Спершу здивувався, потім обурився.

— Ми вас відведемо на суд, як буде віддано наказ.

Попри усю злість я мусив підкоритись. Мо я ж власна кімната стала для мене умовною в'язницею. І найгірше це те що можу втекти, принаймні спробувати. Одначе вірю, що все закінчиться добре. То ж чекаю. Час тягнувся задовго. Я чув як рухається годинникова стрілка. Це й звук дратує, хоч до сьогодні такого не було. Я бачу як минають хвилини.

Нарешті вони зайшли в намет.

— Вже час.

Немов я не знаю. Покірно встав та в останнє глянув на годинник. Минула рівно година.

Мене ведуть, гамір стих. Зір падає на вихід. Щось в середині кричить:

" Тікай "

Але втеча лиш сильніше заплямує моє ім'я та й вина моє мізерна. Всього-на-всього непокора. Я перед ними вони переді мною. Почався процес.

— Едмонд Дарк капітан третього повстанського угрупування на прізвисько Фортес звинувачується у непокорі, свавіллі, вбивстві та зраді.

—Вбивстві? Зраді ? - я справді не зрозумів де вона була.

— Едмонд Дарк свідомо відмовився виконувати вказівки надані Старійшинами тобто нами. За свідченням Нишпорки, капітану Фортесу було відомо про наші вказівки.

Я несвідомо почав шукати його у натовпі. І знайшов. Цей лицемір стояв мовчки і дивився на мене жалісно. А я все хотів дізнатись як давно ці свідчення були надані. І чи та розмова була хитрим планом чи докором сумління.

— Також Фортес, без дозволу Старійшин з мізерним військом вирішив захопити Фортецю Крофт. Унаслідок чого було вбито багато наших побратимів. Це й план був програшний і покликаний для знищення людей третього повстанського угрупування.

— Це не так !

— Замовкни. Тобі дадуть слово в кінці.

— Ха. Ви старі бовдури! Падіння фортеці Крофт дало надію людям і багато з яких після цих подій приєдналось до нас. Ви хоч уявляєте, скільки за нами пішло ?

— А ти хоч розумієш якби не прихід інших повстанських угрупувань, то вас би усіх вбили. Хоча ти б вижив.

— З чого таке абсурдне припущення ? Невже вірите на їхнє милосердя ? Чи ви вірите так сильно у мене ?

— Як ти утік із палацу загиблого короля, який захопила Адель, також знана як д'яволиця, кривава відьма ?

" Ха. Хочете знищити ну що ж спробуйте. "

— Довів свого ката до злості. Він почав мене бити, втратив пильність і я вихопив у нього ключі та утік.

" Як вам таке ? "

— Славний капітан, який славиться своєю сміливістю, вирішив утекти замість того щоб вбити загарбницю ? Навіть якщо так. Як ти один міг утекти від цілої армії ? І це я ще не згадав уміння Адель чарувати. Невже ти сприймаєш нас за ідіотів, які повірять у твої побрехеньки ?

" Чорт"

— Мені пощастило.

— Та невже ? А нам здається інакше. Ти все ж таки намагався її вбити та потерпів невдачі і щоб зберегти свою шкуру зрадив нас.

— Коли б це було правдою, то це місце давно було б знищено.

— Наше угрупування тримається на людях і при захоплені фортеці всі вони б полягли якби не Нишпорка.

" Чортові ублюдки "

— Вас там не було, то ж кожне слово підлягає сумніву. То ж для чого звинувачувати у тому чого не знаєте ?

— Річ у тому, що ми знаємо чим ви керуєтесь.

— Та невже і чим ж ?

— Славою, визнанням.

— Ви не знаєте мене, однак судите. Вам навіть причина не потрібна. Хоча ні вона у вас є. І це страх. Ви боїтеся майбутнього в котрому старійшини - непотріб. То ж кожне ваше звинувачення, ні кожне слово - це умілий наклеп, який я підніс на золотій тарілці.

— За всі скоєні злочини тебе не лише позбавлено капітанського звання та вигнано з угрупування, а також присуджено до смертної кари.

Мене ведуть з так званої трибуни у кайданах. А люд все мовчить та мовчить. Я заглядаю у обличчя їхнії. Погляди людські, недобрі вони. Холодом віє звідусіль. Серед своїх ж чужий.

На шляху постать ненависна.

— Даремно довіряв. - вимовив я та глянув йому у вічі. Що ж це у них ? Невже печаль ? Чи я бачу у них те що хочу бачити ? Ох, очі мої навіщо ж дурите ви мене ?

В наметі до стовпа прив'язали та лиши на самоті самого із собою.

Ох, думи мовчіть, душу не ятріть, бо і так болить. Та на марне благаю їх вже не вгамувать. Це був довгий день і ніч. Мене не годували, не визволяли до мене не приходили.

Висновок був один: " Подвиги усі що здобув не важливі. Людей яких рятував, поважав та за братів мав - зрадили. Нікому не потрібний. Даремні заслуги.

ЕГОЇСТ. "

Не знаю скільки часу минуло та пам'ятаю як розв'язали руки, відчуття болю, мимольотної віри та холодних кайдан. Мене вели по холодній ночі, на диво безхмарній. Місяць тонкий, ледь ясний,то ж спотикаюсь і врешті решт падаю. По листю волочать байдуже, подекуди грубо, прирікаючи на долю свою. А я сміюсь без уст та й думаю:" От ідіоти."

Пройшли ми десь 200 кроків коли не більше. Та й на землю повалили, цієї ночі вітер стиха завивав, то ж чув як лезо меча витягають. Чи то страх, чи то журба байдуже...

По обличчю не котяться сльози, лиш серце страждає. А розум каже:" Це на краще."

Все ж таки змирився за ці пару днів...

Здіймається меч. Білий образ знайомий до болю перед очима.

" Ще мить і настане кінець мукам моїм. "

Дзвін меча. Я знаю цей звук. Озираюсь у невірі та здивовані. Мене рятують. Одначе хто ? Він не вбиває їх, а просто вирубає. Узявши ключі знімає кайдани. І я дивлюсь у очі ті блакитнії, що маска ховає й впізнаю.

— Чому ?

— Ви мій друг. - цим словом наче усе пояснено та сумніви беруть своє.

— Вистрілиш у спину як тільки відійду ?

— Прости...

— Ха... Невже гадаєш це слово щось означає ?

— Для мене так.

— Невже це докори сумління ? Ти не отримаєш жаданого, то ж годі старатись.

— Я вже його отримав, друже.

— Я не прощав.

— Та й не треба. Ти житимеш - це головне.

— Житиму ? Я виживатиму. Голодуватиму та страждатиму в той час, як ти будеш тішити своє его.

— Едмодне, я не зраджував тебе. Ти ж і сам розумієш, що до цього йшло. І коли не зараз, то колись. І тоді тебе б могло не стати.

— Не зраджував ? Тоді як це назвати ?

— Збігом обставин.

— Як скажеш.

— Я їм нічого не казав, до них дійшли чутки про те що я покликав інші угрупування. І вони знали, що я тобі доповідаю. То ж вони хочуть що б ти бачив у мені ворога.

— Мені байдуже. То ж годі виправдовуватись. - я розвернувся та пішов.

— Едмонде, бережи себе й знайди своє щастя.

" Це всього на всяго слова. Вони не передають справжніх думок та почуттів. То ж чому я вірю їм ? "

Ця ніч змінила мене, то ж світанок зустріла вже інша людина