Архейн: Руїни життя

Ревнива доля та удача. Вони до когось приходять, а когось полишають. Від них залежні, на них чекаєм або ж тікаєм. На моє щастя від мене вони не відвернулись. Ноги болять, а тіло тремтить. Німо, спантеличений тим що трапилось дивлюся на місто. Його зруйновані маєтки, маленькі будинки, які уціліли, кам'яні дороги. Людей не було видно, а якщо і було, то це лиш цятки, які рухаються. Сонячне проміння торкалось майже усього міста, де-не-де була тінь. Це воістину прекрасний краєвид чи колись був таким. Ви лишень уявіть цілі маєтки з будинками, щасливих людей і митця, котрий передає усю цю красу. Одним порухом руки знімається маска і падає на землю, прохолодне повітря наповнює легені.

– Я вижив – зривається з вуст тихий шепіт, котрий загубився посеред вітрів.

Із лісу почувся шум, озирнувшись бачу Барвінка. На якусь мить здалось, що це все всього-на-всього сон. Страх знову обіймає, але я твердо знаю, що живий.

Він знімає маску з плащем. Як виявилось в Барвінка блідий відтінок шкіри, трохи рожеві губи, біле волосся заплетене у косу пасує до його болотяних очей.

Ми мовчки ідемо дивлячись удаль, що із рештою я так й не наважився запитати. Ця тиша поїдає і від неї якось не по собі. Я поглядаю на нього намагаючись вичавити хоча б одне слово чи хоч якийсь звук та так і не зміг...

Ми прийшли на місце нашого останнього збору. І в мене почалась паніка чи радше істерика. Я так і не зайшов туди, а лиш дивився здаля на зруйновану крамницю кравця. А точніше на розбиту вітрину, чорні від вогню стіни, червону сукню, котра немов кров розляглась на підлозі. Я гадав, що звик до цих зруйнованих місць та глянувши смерті в обличчя зрозумів, те що раніше не розумів. Ви лиш уявіть їхній страх, зруйновані долі, молитви та бажання жити. І це не єдине зруйноване місто. Від цього розуміння стає ще гірше.

Через деякий час повернувся Барвінок немов нічого і не трапилось.

– Вперше втратив напарника ? - я стверджувально хитнув головою. Мені здавалось, якщо промовлю хоч слово, то заплачу. – Мої співчуття, Малий. Ти добре його знав ?

– Ні... Це в-в-вперше – голос тремтить, сльози повільно стікають, а в голові плутанина.

– Не прив'язуйся до людей, бо рано чи пізно вони покинуть тебе і ти залишишся на самоті із понівеченою душею. – Він говорить ці серйозні та смутні слова байдуже, немов вони не стосуються його.

– А-але, як-що не прив'язатися до люд-дини, то хіба я не буд-ду самотнім ?

– Вірно, але питання в тому чи покажеш ти їм своє нутро, чи відкриєш душу і серце.

– А хіба мож-жливо інак-кше ?

– Так. І це не складно. Малий, повір кожен другий, коли не перший так чинить.

– Це жахливо...

– Таке життя і питання лиш в тому чи ти вистоїш.

– Вистою. - твердо відповів не розуміючи усю серйозність цих слів.

– Сподіваюсь так і буде. - з посмішкою промовив він – Ходімо, дитя.

Сліпо, без сумнівів та питань пішов за ним не знаючи куди. Та моє єство кричить не йди, не довіряй! Але я вірю сам не знаючи чому. Якось непомітно пройшли місто й опинились на пустій дорозі, довкола якої лиш трава високая. Час минає та кінця краю не видно дорозі. Пройшовши ще трохи ми звернули з дороги і опинились у полоні густої трави. Барвінок узяв мою руку та повів далі. Попереду видно лиш спину поводира, позаду польова трава переплетена з квітами, а в горі синє небо та сонце палке. Поблизу літають бджоли чи радше нападають.

Нарешті ми вийшли із цих хащів польових, сонце скоро сяде , спрага мучить, але Барвінок далі іде і я за ним покірно слідую.

Чарівний захід сонця, рожеві хмари, пташине прощання – це все вабить.

Ми прийшли до старого сараю, але увійшовши в середину стало зрозуміло, що це покинутий сіновал.

– Це мій скромний прихисток. – він торкнувся потилиці – Знаю, тут неохайно, але ніхто про нього не знає, тому тут безпечно. Сідай де хочеш. Ти, мабуть, голодний ? Зачекай секунду, я зараз щось знайду. Почувайся як у дома.

" Як у дома... Ха !"

Барвінок бігає туди сюди в пошуках їжі. Невдовзі він повернувся і простяг брусок хліба.

– Більше нічого не має. В мене тут до тебе гостей не було. – я глянув на брусок хліба, а потім на Барвінка –Малий їж і не хвилюйся я не голодний.

– Ти тут живеш ?

– Коли потрібно, то так.

– Тобто ?

– Це особисте.

– Як скажете сер.

– Ха...

Знову настала мовчанка, яка триває хто зна скільки. За сьогоднішній день ми порушили багато правил супротиву, втратили напарника та виконали місію. Цікаво це виправдана жертва чи даремна втрата ?

" Вперше втратив напарника ?" - це згадались його слова.

– Як багато ти втратив ?

– Достатньо...

– Скільки їх було ?

– Не твоя справа.

– Їх було забагато чи не так ? Ти добре їх знав ? Можеш не відповідати, я все розумію втрачати когось завжди важко.

– Розумієш !? Що ти можеш розуміти ? Ти навіть його не знав. Тому не смій говорити про те чого не знаєш. Не лицемір, я це не люблю.

– Я не...!

– Достатньо.

– Вибач.

– На наступний раз думай, що говориш. - після цих слів Барвінок пішов на двір, а я ліг на сіно та намагався привести думки до ладу.

Солом'яний аромат –це сполука полів та свободи. Вдихаючи його я опиняюсь зовсім в іншому місці. Польові квіти, дикі яблуні, пташине щебетання, та вітер вольний...

*****

Вже була глибока нічка. Я солодко спав чи прикидався сплячим. Це не важливо, важливо те що було далі. Якийсь шум витяг мене з полону мрій, тобто розбудив. Я ледь не підскочив, однак вчасно зупинився. Темінь захищала мене від незнайомця, а незнайомця від мене. Хоча більше мене, бо, як на зло меча із собою не було. Та я чув як воно щось шукає, риється у сіні та бурмоче собі під ніс. Слів я не розчув, тому для мене це був лише шепіт, або ж вимерла мова вітрів. Ви, мабуть не знаєте цієї легенди та і я не знав поки матінка мені її не розповіла. Та ця легенда довга, однак якщо коротко, то за цією легендою ельфи спілкувались за допомогою вітрів. А точніше зачарованого вітру і лише ельфи зрозуміють, що він скаже. Перепрошую я відволікся. Ця темна постать нарешті знайшла пляшку, скоріш за все з алкоголем, та почала пити. На вустах з'явилась усмішка, у всіх нас є свої погані звички. У Барвінка – алкоголь. Ну що ж час мені знову засинати, ато невдовзі світатиме.

– Ха, Малий, що ж мені далі робити з тобою ?

" Бути поруч "

*******

– Я був мов той вітер вольний.

Невловимим себе величав.

Гадав не зловлять, гадав не замкнуть та дні мої злічені.

В сірих мурах, в холодних кайданах мене замкнули.

До стіни прикували, щоб не втік.

Та я тікаю, що дня й що миті

В своїх мріях прихисток знайшов.

В своїх думках ховаюсь...

В них до скону буду я вольним.

Завдяки ним мене не замкнуть...

То ж хоч до скону катуйте вам нічого я не скажу.