Архейн: Руїни життя

Спершу зрадили потім ув'язнили. Біль у нозі це ніщо порівняно із душею. Та мушу визнати, цей біль у нозі рятує від болю серця, однак не до кінця. Я виніс урок із цього всього та затаїв образу на несправедливий світ. Завдяки своїй красномовності та дикторському мистецтву стою на колінах перед королевою. Могло бути б краще, але маємо що маємо.

Горда, велична. Її погляд падає на мене жалюгідного.

Я прислухаюсь в гомін вітрів буйних дум, нестримні вони. Вольний робить усе, що забажаю. Знання небезпечні, як і слова. Убивчі вони. Байдуже в чиїх руках.

— Рада знову бачити. Мені здається чи ти ще більше змарнів ? - Вона грається зі мною, про це говорить її личко. Легка усмішка та блиск в очах.

— Міледі, головне що ви все так само прекрасні, як і в нашу перш зустріч. А, може і гарніші. – В цю гру можуть грати двоє, одначе переможець буде лише один.

— Приємно чути. Однак мене цікавить дещо вагоміше за марні лестощі.

— Мене також.

— О, дивуєш. І що ж це ? - Вдаване дивування з домішками зацікавлення.

— Справедливість.

— Ох... Невже знову спробуєш вбити ? Ц... Це так нудно та передбачено. Ех... Розчаровуєш.

— Не зараз. Це обов'язково станеться після того, як використаю вас і тобі підвладних слимаків.

— Цікаво. А ти вмієш інтригувати. І як саме ти хочеш мною скористатись ?

— Не переймайтесь вам це сподобається.

— Я уважно слухаю.

— Угода. Я знаю де знаходиться повстанське угрупування найманців. Воно сильне. Ви точно не пошкодуєте.

— А яка вигода тобі ?

— Ви вб'єте усіх присутніх. Навіть тих хто згаситься чи присягне на вірність.

— Гаразд. Однак чи можеш довести, що це не обман ?

— Ні. Вам доведеться повірити.

— І чому ж я маю вірити ?

— Рішення за вами.

— Ні, ні. Так не піде. Це занадто легко і водночас нудно. Переконуй. Ну ж бо !

Я хочу почути це.

— Вони мене зрадили. Побили та викинули, немов непотріб.

— Оооо, ти розумнішаєш на очах, чоловічку.

— Це не помста. - її сміх, неначе промовляв " Ти хочеш обдурити мене чи себе ? "

— Та невже ? А що тоді ?

— Це угрупування вбивць та наймитів. Не найкращі люди.

— Маєш рацію. І якщо подумати це й справді справедливо. По руках. Однак якщо ти збрехав це потягне за собою не дуже приємні наслідки.

— Знаю. Я поведу ваших людей. – після цих слів її регіт заполонив кімнату. Він здавався злим та божевільним.

— Аякже. Верши свою справедливість власноруч. Це найприємніше, що може бути. - холод пробіг по спині. Вона дивиться так немов щось знає. Щось, що не знаю я. А її слова не зрозумілі до кінця. Вона стверджує та водночас каже за майбутнє. Настало мовчання.

— І чого ж ви всі чекаєте ? Кличте капітана Рудкевича. Збирай е військо та йдіть.

— Ваша Високосте, але ж темінь на дворі.

— Негайно.

— Міледі, поспіх мені ні до чого.

— Краще бреши. Ти ж згораєш від нетерпіння.

— Не говоріть так немов знаєте мене і мої почуття.

— Ох. Чоловіче. Я ж вже тобі говорила. Ми схожі. Хочеш ти цього чи ні.

— З чого таке припущення ?

— Я такою те ж була. Наївною, доброю, всім допомагала, вірила у казки, героїв та чисте зло. Вгадай, що сталось ?

— Мені це не цікаво. — насправді ж не хочу ламати залишки своєї віри. – Можеш думати, як хочеш та я не ти.

— Авжеж, однак схожість у нас таки є.

— З минулою тобою можливо...

— Так. Може колись ти будеш і зі мною теперішньою схожий.

— Ключове слово можливо.

Знову її сміх наштовхує на небажані роздуми. Посмішка личить усім, однак саме її змушує задуматись.

********

На підготовку пішла година. Я повів слизнів вбивати наймитів. Рудченко на мою втіху виявився, тим самим легко займистим чолов'ягою. Він був проти цієї всієї затії та довіри. Ну це й зрозуміло. Він погрожував мене вбити десь на шляху, однак королеви він боявся сильніше ненависті до мене. Що було далі розповідати сенсу не бачу. Однак це невід'ємна частина мого подальшого шляху.

До нападу на справжнє угрупування вони не були готові. Це перший удар по моїй впевненості та її засліпила злість.

Крики, дзвін мечів, смерть - мене не турбує.

Когось я убив, вони були незнайомі мені, значить усе гаразд принаймні на цей час. У натовпі незнайомих облич шукаю своїх ворогів. Хоча брешу, знайомі були, однак хто вони мені ? Просто люди, котрих не пізнав та й вже не пізнаю. Мої відчуття змішані. То я шкодую, то я радію дивлячись навколо, вбиваючи. Я помічаю у бою винуватця моїх зруйнованих ідеалів. Крок у її бік. Знову брешу ідеали похитнула перша зрада, а друга остаточно убила. Ми усі люди, однак такі різні. Я чужинець завжди був і буду ним.

Нарешті наші мечі схрестились у поєдинку. Вона гідний суперник. Навіть, сильніший мене. Її не відволікають події навколо, адже байдуже. А от мене... Падає меч, удар болючий, тягне за волосся змушуючи дивитись на бійню. Гостре лезо її меча торкається шиї, воно прохолодне.

— Любуйся своєю роботою. - її металевий голос зривався на крик.

Я вдавав байдужість та холоднокровність, насправді в мені йшла боротьба.

— Ви до цього призвели.

— Брехня, вибір був твоїм.

— Як і ваша зрада.

— А хто казав, що готовий померти за браве діло ?

— Хто ж вам винен, що ви не знаєте різниці між добровільною жертвою та примушеною.

— Не лицемір. Ти б не погодився коли б знав.

— З чого такі судження ? Я ж дав слово.

— Однак так і не дотримав.

— Ви не перші мене підставили та зрадили. Однак ця участь лише ваша. – спалахнув вогонь, а я від крок до смерті сміюсь - Це відплата за усі гріхи.

— Ти не суддя.

— Так, адже я кат.

Гаряче полум'я.

Вибух привернув увагу цим скористався. Ролі змінились враз. Тепер пан тут я.

— Чорт - промовили уста. Вид і досі холодний, байдужий та гордий. Жодного натяку на страх. — Це те, що ти хотів ?

Паніка, відступ, смерті, вогонь та вибухи. Замах меча в її очах моє відображення. Ким ж я став ? От і все. Багряна кров поїть землю.

— У вас не було шансів...

" Чи справді цього хотів? "

Шок, здивований погляд. Мене ледь не застрелили. Я знаю хто це був.

— Наступного разу краще цільтесь. - це порада чи зловтіха я й сам не розумію. Скільки вже разів тікаю ? Що ж буде далі ? Як мені жити тепер ? Між двох світів та кожному із них чужий. Самовпевнені слова промовляло дитя. Злістю оповитий проклянув увесь світ.

Помсту ж здійснив підступний змій або ж ображена душа.

—Куди ж втікли щасливі дні, а чи були вони ? Озеро, а посеред нього малий човен у замерзлій воді стоїть. Немов знак, зупинилась історія моя. Та стріла мала стати кінцем моїм. Однак, як на зло я живий мрець. Колись посеред океану човен попливе. Це буде моя пора.Його течія несе. Він пливе по шляху який напророчили інші. Так завжди гадав...Так і жив. Відкрились очі сліпії та впали кайдани, які сам набудував. Хто ж мені сказав, що маю жити на благо іншим ? Ох, цю науку вбивали з малих літ. Та в праві обирати сам своє майбутня. Немов, крила маю. Зрозумів гіркоту серця свого. Воно закуте було та боліло не, тому що, помилку зробив, а, тому що іншим було погано. Цей біль за свій сприйняв. Від чужого не відрізнив немов свого ніколи й не мав. Ахахаха. Та я знав свій біль його відчував, а потім не зважав. Та знову і знову наче в страшному сні вони повертались до мене. То ж відраду знайшов у людях. У їхній радості, похвалі, нещастях та допомозі. Свої відчуття тамував, убивав та дозволяв гнити в собі ж.

Я ненавиджу й зневажаю батька, мачуху та брата. Пустомелям, які нічого не знають про мою матір та судять радо відрізав язик. Перше кохання стало уроком, одначе та дівка неварта мене. Вигнання ні за що, не зважаючи на мою вірність — це було помилкою про яку ви пошкодуєте. Це все я вже знав, навіть казав. То ж чому так боляче ? Сльози навернулись, на цей раз вони точно були моїми і я вже не стримував їх...

***********

Єдиний порятунок — захоплення або споріднена душа. По її словах вона була другим, а по моїм відчуттям першим. Колишній герой став вбивцею та зрадником. А також марив останньою надією, яка була неможливою. Отже, я ще й божевільний. Добровільно іду в замок до неї шукаючи смерті або порятунок.

********

(Вілтіс Лепс знаний як Нишпорка. )

Я гадав служба дияволу куди страшніша, а на ділі куди легша. Та попри це я завжди під контролем погляду його. Кожна річ лякає, він десь поблизу, від нього не сховаєшся, права на помилку не маю. Мені здається, що потрохи божеволію. У чому ж його план ? Це всього-на-всього компромат на деяких із них. Він – лялькар. Такий ж і я, одначе де ж його бажаний результат ? Я так стомився... Недоспані ночі, постійний фальш і брехня. Залякування й попередження. Повернувся на самий початок.

— Ви знову тут... - я це вимовив випадково. Вираз обличчя лякає сильніше ніж будь-які слова. Вся річ в аурі темній від неї віє смертю. Крок за кроком він біля мене. На стіл падає листок. Великими буками пише: "Річард Герберт", далі меншим інформація про нього. Підозра почала закрадатись її я тамую.

— Убий - промовив диявол байдуже. А я весь затремтів. Знову гріхи минулих літ спокутувати. Ох, це заважкий тягар та на кону моє життя ‐ це застарілий сюжет. То ж на кону моя честь, котру сам і заплямував.

— Так, сер. — А що я ще міг сказать, адже я їхній раб ?

Він пішов задоволено всміхаючись.

Тремор не зразу минув та як пройшов, то почалась підготовка до справи. Читати про людину - це все одно, що пізнавати її. Минуле, титул, опис зовнішності, вік, ім'я — все знав. Залишилось лише три кроки – знайти його, все спланувати та ... Вбити... Тонкий папірець був зім'ятий в руці, а в іншу мить порваною і врешті решт спаленою. Немов я ніколи і не читав цей рукопис. Вгамувавши своє обурення зі злістю вирушаю на пошуки цілі. Це було нелегко. На пряму запитати зась, хіба що у п'яниці, який вже не розрізняє облич та це сумнівний свідок. Тому потрібно бути серед людей та прислухатись до кожного слова котре лунає із їхніх уст. Це займає певний час. Точний назвати неможливо, бо завжди по різному буває. Два дні й три ночі, три Річарда, кожен не той. Терпіння та спокій – основна риса слухачів. Стільки цікавих чуток, розмов я водночас належу до них і водночас ні. Немов тінь.

— Річарде, тут ходить така чутка, що ти вислизаєш на зовню — почувши це імення я прислухався.

— Тут є багато таких імен.

— Однак ти любиш порушувати правила.

— Друже, невже ти віриш у якісь чутки ?

— Ні, але...

— Але ? Навіть якщо це я, то що тоді ти зробиш ? Поскаржишся ? Я нікого не боюсь, то ж скаржся старійшинам. Або нашому новому капітану. Ти ж знаєш, як я поважав та підкорявся минулому. – він засміявся. Я ж ледь себе стримав, щоб йому не вмазати. На все свій час навіть якщо ти не той Річард.

Хлопчина бувши явно обуреним такою розмовою вдавав самовпевненість.

— Я б ніколи !

— Тоді щоб надалі я такого не чув — промовив зверхньо Річард, розвернувся та пішов.

— Річард Герберт ?

— Так. - озирнувся, а навколо нікого. " Мабуть, здалось" - пролунало в його голові.

Люди моєї професії не мають піддаватись емоціям – заважає. Але ти мене розгнівив.

Я мав би його тихо позбутися. Та в голові були зовсім інші варіанти цього дійства. Фальшивий лист, завдання. Темінь нічна, гул лісовий, світило місяць та сяйво зірок, легкий вітер та схований у гілках на висоті мисливець.

Мішень на місці. Стрибок, він на землі, а я поверху нього. Удар за ударом. Виміщаю свою злість. В нього немає навіть сил захищатись. Ось що означає схопити зненацька.

— Неук і треба тобі було зводити наклеп на Фортеса. – здивований та водночас наляканий погляд. Я немов знав про що він думає — Ні це не лише через це. За твоє лихослів'я було б лиш це побиття. А так смерть, причини я не знаю.

— Х-ххх-то ? – Ледь вимовив він.

— Всеволод Лайдж – один із старійшин. – Погляд означаючий полому всіх надій навік застиг. Він вже не живець... Ось так за примхою чужою. Ось так за гроші позбавлять когось життя. Нелюди... Та й я такий же.

**********

В котре кайдани одягнули.

Знову перед нею на колінах. Зараз дивні відчуття вирують у мені.

— Що не вдалось утекти ?

— Ні, вдалося.

— Це твій хитромудрий план ?

— Можливо. – заминка, оніміння язика та комок у горлі. Мені боляче говорить... Сльози з останніх сил стримую. Їх я не люблю. — Я... - не стримавши сліз ридаю.

— Зламався - немов прочитавши мої почуття, думи та життя мовляла слова, котрі крутились в голові. Її погляд здається ніжним та печальним.

— Усі вільні. – ніхто не перечив. Ми залишились на одинці.

— Зламана людина сіріє. – вона піднялась з трону, повільно підходила –Убита людина марніє. – продовжила вона бувши доволі близько ( тобто переді мною )

— Людина у злості сліпіє. – подібно на змію ходила довкола все сильніше обвиваючи чи то моє понівечене тіло, чи то із ранену душу.

— Людина на межі божеволіє або ж помирає. Ти ж прийшов за порятунком.

— Мг – я боявся щось сказать, адже знову б линули сльози.

— То ж проси.

— Благаю – сам не знаю як видавив ці слова та віщування збулось.

— Ш-ш-ш-ш. Усе добре – Її руки торкались мого обличчя та волосся. Немов, матінка, втішає. Витираючи сльози. Мимоволі пригорнувся. Я був у безпеці. Кайданки зникли, її обійняв.

— Тобі вже краще ?

— Не до кінця. – ми обіймались, хто зна скільки. Було чутно дихання та серцебиття двох із ранених людей.

Це початок невідворотного кінця.