Дружня прогулянка

Мелані з Джейсоном продовжували гуляти аж до самого світанку, вони багато говорили, танцювали на вулиці і просто насолоджувалися життям. З боку вони виглядали, як закохані, але руде волосся і схожість обличчя так і кричали, що це брат і сестра. Близько п’ятої ранку вони сиділи на даху і просто мовчали, за їх посмішками ховалося щось більше.

— Тобі треба одружитися, — Мелані підгребла ноги під себе, а підборіддям обперлася в коліна.

— Боїшся, що одружишся раніше за мене? — Джейсон посміхнувся.

— Ні… просто не хочу, щоб ти був один.

— Ну… у мене є моя маленька сестра, — хлопець легенько штовхнув її плечем.

— Вибач, що мене не було, коли тітка Лілі померла. Вона була надзвичайна…

— Це точно, мама часто запитувала, як ти там… їй так хотілося дівчинки, а коли завагітніла, то почала хворіти… найжахливіше, що вона помирала в агонії1… це найжахливіше, що я бачив за своє життя.

— Мені шкода… — дівчина поклала руку на його, вони подивилися в очі і посміхнулися один одному. — Я не провела дідуся…

— Він хотів, щоб ти була в безпеці, тут, зі мною і батьком. Ми одна родина, тебе ніхто не образить і просто так з будинку не забере.

— Дякую.

— Аллен радий був тебе бачити.

— Він не писав мені п’ять років, — дівчина встала, — він, як брат, як і Джейкоб. Абрамси взагалі моя друга сім’я, як і Брауни…

— Агата Браун, — Джейсон задумався, — пам’ятаю, як ти її описувала і захоплювалася, ви були дуже різні.

— Так, і з роками я стала схожою на неї — багачка з задертим високо носом.

— Щоб ніхто не бачив твоїх сліз?

— Піду, посплю, — Мелані посміхнулася ще раз і пішла вниз, Джейсон же ліг і примружився, зустрівшись із сонцем.

Театр

Ізабель сидить перед дзеркалом, дофарбовуючи очі. Сьогодні вона грала Джульєтту із однойменної книги Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульєтта»2. Вона була одягнена в синю сукню, волосся було розплетене, а на голові віночок із свіжих квітів.

— Це тобі, — в дзеркалі з’явився Луї, він поклав на стіл перед сестрою невеликий букет троянд. — Хочу бути першим, хто тобі подарує їх сьогодні.

— Припини, — Ізабель встала та підійшла до вікна, де вже зібралося багато людей. — Дня, як і не було. Репетиції… а жити ж коли?

— Ти ж знаєш…

— Чому Себастьян нас не відпустить? Хіба я цього хотіла все життя? Він так боявся бути схожим на батька, що перевершив його!

— Сестро… — Луї підійшов ближче і тихіше почав говорити, — ти ж знаєш, у нього скрізь є вуха. Якби я міг, то давно втік з-під його гніту.

— Але ти занадто слабкий, маєш свої принципи, але нічогісінько не робиш!

— Ізабель, припини…

— Дійсно, це ж не тобі треба спати з пузатим мужиком.

— Це був твій вибір.

— Бо не хотіла спати з іншими чоловіками! Я не буду, як одна із тих обманутих дівчат з борделя Себастьяна!

— Ізабель, — в гримерну зазирнула одна із актрис, — ідеш?

— Так, зараз буду. Луї, іди додому.

Більше дівчина не промовила і слова, просто пішла, лишаючи брата одного.

***

Мелані сиділа біля каміну, весь день вона проспала, тож вночі вирішила трішки розвіятися, якщо бути точніше сіла в’язати. На підлозі хаотично лежав папір із недописаним листом, вона все не знала, як краще повідомити Чана, що вона тут, зовсім поряд. Тому, щоб зібрати думки до купи сіла в’язати.

— Все добре? — дядько стояв в дверях, опершись на палицю.

— Так… — дівчина відклала нитки. — Дядьку, а якщо він не хоче зустрітися зі мною?

— Тоді він йолоп, — за дядьковою спиною з’явився Аллен, його волосся було ідеально зачесано, як у справжніх англійських аристократів. Костюм гарно облягав його м’язи. — Пішли, погуляємо.

— А якщо я не хочу? — Мелані подивилася в очі Аллена, в них можна утонути, тому дівчина просто встала. — Одяг підходящий?

— Так, це ж не побачення, а просто прогулянка.

— Дійсно.

Вони йшли мовчки, люди, які колись були так близькі, зараз — чужі. Мелані насолоджувалася свіжим повітрям і компанією Аллена. Поряд з ним серце так сильно билося, що дівчину це лякало, вона не знала, що в хлопець поряд з нею відчуває такі ж емоції.

— Джейкоб завжди був поряд, і багато говорив, коли ти поїхав.

— Я радий.

— Чому ти вирішив одружитися?

— Ну… вже пора, — хлопець засміявся. — Якщо чесно, то спочатку на перекір батьку, а потім я покохав Ванесу.

— Справді? — дівчина подивилася на нього. — Як ви познайомилися?

— Її брат також військовий, батько помер, коли їм було п’ятнадцять, є тільки мама.

— Це їхній будинок був?

— Ні. То, мій… як ти познайомилася з Шеном?

— Він відповів на мої листи, що Лінда там більше не живе…

— Вона одружена за німцем, і в неї троє дітей. — Мелані подивилася на Аллена, ніхто не зміг її віднайти, але Абрамс зміг. — Чекає на четверту дитину.

— Ти бачив її? Або ж говорив про мене?

— Я зустрів їх минулого року, випадково… біля Церкви Святого Мартіна3, вони відвідували твою матір… Вона тут, в Лондоні… як я знаю, овдовіла два роки назад, а зараз має інтрижку з одним французом, кажуть, той з неї гроші тільки так тягне.

— А її нові діти?

— Померли, лягли і не прокинулися.

— А причина не відома?

— Я думаю молодий коханець, а втім…

— Аллене, а чому ти шукав Лінду?

— Ти ж не змогла знайти… — хлопець зупинився. — Я знав про тебе всі ці п’ять років, Джейкоб писав. Я радий, що ви потоваришували… якби ми листувалися, то я б усе покинув і повернувся на Аляску до тебе, — Аллен взяв її за руку і подивився в зелені очі. — Я не знайшов могили мами, тому посварився з батьком, я її шукав, але…

— Аллене, — дівчина провела рукою по його щоці, від дотику він прикрив очі.

— Не треба мені одружуватися на Ванесі… — блондин міцно обійняв свою подругу, цілуючи її в голову. — Я так сумував, Мелані, ти єдина, хто просто розуміла мене.

— Я теж сумувала, — дівчина також обійняла його. — Ти її любиш?

— Я так думаю…

— Добре. Як мені написати Чану?

— Він обідає в ресторані, — Аллен розімкнув обійми і вказав рукою на ресторан через дорогу. — Кожного вечора, коли зупиняється в Лондоні, а не в Единбурзі.

— Ти спеціально привів мене?

— Так. Ти дуже гарно виглядаєш.

— Дякую. — Мелані опустила голову, — гарного вечора, Аллене, — все ж наважилися і поцілувала його в щічку. — Піду…

— Гарного вечора… — хлопець винувато опустив голову, дочекався доки вона зайде, а коли дівчина посміхнулася іншому, то в серці защемило від болю.

Мелані ввійшла з високо піднятою головою, вже біля вікна вона побачила, що Чан сидить біля стіни, в кутку, ховаючись від інших. Вона віддала свій верхній одяг та пішла до столика. Чоловік саме читав, занурившись в текст.

— Я вечеряю один, — Чан не відриваючись від книги промовив до дівчини. — Я вже заручений.

— Заручений з Мелані Вульф?

— Так… — він поклав книгу на стіл і підвівся. — Мелані?..

Шен Цзе Чан був на дві голови вищим від дівчини, худим, з чітко вираженими вилицями, та волоссям до плеч. На лівій руці був золотий годинник, якісний костюм та сорочка із шовку, чорне шкіряне взяття. Весь одяг чоловіка так і кричить про його статки.

— Я. — посміхнулася Мелані. — Ти дуже ввічливий до інших дівчат.

— Вибач, просто не люблю, коли чіпляються. Ой, — він підійшов, і відсунув стілець, щоб дівчина сіла. — Я не очікував тебе побачити, ти не відповіла на останній лист, вже з розуму сходжу.

— Мій дідусь помер, точніше його вбили.

— Вибач… я… прийми мої найщиріші співчуття.

— Все в добре, максимально на скільки це може бути.

— Де ти зупинилися, давно ти тут?

— Сьогодні третій день, я в дядька живу, іноді Джейсон приходить і Аллен.

— Абрамс? — Шен тяжко видихнув.

— Щось не так? Ми з дитинства дружимо.

— Так… в одному колі спілкуємось, тяжко нам.

— Зрозуміла.

— Мелані, а що ти відповіла б в останньому листі?

— Що нам треба більше дізнатися один про одного, але твою пропозицію я приймаю. Дідусь хотів познайомитися з тобою, щоб особисто знати чоловіка онуки.

— Я такий радий, — Чан взяв її праву руку, де була обручка та поцілував. — Я не розчарую тебе, моя мила дівчинко.

Додатки

Агонія1 (грец. αγωνια — боротьба) — сукупність останніх проявів життєвих функцій, стан / синдром, що безпосередньо передує смерті. Під час агонії глибоко порушується діяльність вищих відділів головного мозку, затьмарюється свідомість, згасає діяльність усіх органів чуття, різко падає серцева діяльність. Закінчується агонія з останнім ударом серця.

«Ромео і Джульєтта»2 — романтична і водночас трагічна п’єса класика світової літератури Вільяма Шекспіра (1564—1616). В основу сюжету твору покладено стародавню легенду про юних закоханих, що належать до воро­гуючих родів, яка не втрачає своєї актуальності ось уже декілька століть. Любов піднімає Ромео і Джульєтту над безглуздим ворогуванням, що дісталося їм у спадок, облагороджує їх, змінює їхні душі і врешті мирить дві родини. Але фінал п’єси трагічний. Ворожнеча і прикрий збіг обставин призводять до смерті закоханих. Ця смерть — гострий виклик родинам, суспільству, яке за ненавистю і розбратом не здатне побачити велич любові.

Сент-Мартін-ін-зе-Філдс або церква Святого Мартина-на-полях (англ. St Martin-in-the-Fields)3 — англіканська церква, розташована на північно-східному куті Трафальгарської площі у Вестмінстері, Лондон, Велика Британія. Церква присвячена святому Мартину Турському. На цьому місці церква існувала з Середніх Віків. Сучасна будівля створена Джеймсом Гіббсом 1722—1726 року у неокласичному стилі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.