Розділ 11. Осінь

1996 рік. Великобританія

Холодні дощі лилися з похмурого лондонського неба вже другий тиждень. Хмари стали свинцево-сірими і повільно тяглися над містом, немов брудні шматки вати. В таку погоду завжди хочеться сидіти в теплому будинку з чашкою духмяного чаю, закутавшись в м'який плед і спостерігати за перехожими, котрі поспішають по домівках.

Елла сиділа в своїй кімнаті і спостерігала за тим, як великі краплі б'ються об шибку, але з нею не було ані чаю, ані інтересу до перехожих. Світ перетворився в одну сіру пляму ще в далекому Бухаресті і навіть якби сталося диво та Лондон раптом засяяв всіма кольорами веселки, вона б того не помітила.

Елла давно вже не з'являлася на заняттях, не цікавилася справами друзів, не помічала закоханих поглядів Алекса, ревнощів Тані та навіть того, що якимось чарівним чином Мішель перестала бути стервом.

Матір злякалася стану Елли, водила її до психоаналітиків, зверталася до всіх знайомих по допомогу, навіть якусь послідовницю ірландських друїдів знайшла, але нічого не допомагало.

Годинами Елла сиділа біля вікна, здригаючись лише від стуку вхідних дверей. Тоді нещасний гіркий погляд сірих очей шукав когось з шаленим блиском, але через кілька хвилин все знову ставало так само. Влад Цепеш навічно засів в її запаленому вірусом кохання мозку і зовсім не збирався звідти забиратися. У хвилини душевного просвітлення Елла проклинала його та своє загублене життя, а потім знову наступав нестерпний рецидив.

Мішель щільніше закуталась в чорне манто та поспішала майже безлюдною вулицею до дуплексу, де мешкали Кенвуди. Твердо вирішила провідати Еллу, поговорити по душам і, нарешті, попросити вибачення за все, що сталося в Румунії.

Коли Мішель врешті дісталася до будинку, промокла до останньої нитки. У минулі часи вона б страшенно розлютилася і неодмінно знайшла б того, на кого вилила б свою злість, але зараз просто усміхнулася й знизала плечима.

Місіс Кенвуд побачивши Мішель насторожилася. Зазвичай прихід навіженої блондинки нічого доброго не віщував:

— Мішель?

— Місіс Кенвуд, я прийшла поговорити з Еллою, — впевнено промовила Мішель.

— Не знаю, чи доречно це зараз, — в голосі місіс Кенвуд почулася невпевненість.

— Я думаю, що зможу допомогти, — стояла на своєму Мішель. Вона бачила, як жінка завмерла в нерішучості. Невже й справді колись була таким стервом? Мабуть, що таки так.

— Добре. Проходь, але я не знаю, чим ти їй допоможеш, — місіс Кенвуд відступила, пропускаючи Мішель всередину будинку.

Коли Мішель увійшла до спальні Елли, та сиділа у глибокому кріслі згорнувшись калачиком і розсіяно дивилася у вікно.

— Елло, привіт. Тільки не треба робити вигляд, що не чуєш мене. Я знаю, що це не так, — впевнено промовила Мішель, підійшовши до крісла.

Елла як і раніше мовчала.

— Мовчиш? Скажи, що і кому ти намагаєшся цим довести? Кому робиш гірше? Знаєш, набридло, що ти поводишся як дванадцятирічне дівчисько. Це нерозумно. Чому тебе всі повинні жаліти? Чому? Хіба у твоїх друзів немає проблем? Хіба ніхто з нас ні через що не хвилюється? Ти егоїстка, Елло. От і все, — раптом вибухнула гнівом Мішель.

— Це не так, — осілим голосом відповіла Елла.

— Хіба? Коли ж ти в останній раз цікавилася, як у нас справи? Коли була на заняттях? Коли, зрештою, звертала увагу на свою маму? — вела далі Мішель.

— Мішель! — Елла не втримавшись розридалася і сховала обличчя в своєму пледі.

— Я поруч, мила. Я поруч з тобою і не залишу тебе, але так не можна. Не можна ненавидіти весь світ через одного чоло... вампіра, — Мішель замовкла.

— Як мені жити без нього? Мішель, я без нього дихати не можу! Все сіре, похмуре, непривітне. Мій будинок став для мене чужим. Ті, кого я любила раніше, стали мені байдужі. Я нічого не можу з собою вдіяти. Зовсім нічого, — в розпачі прошепотіла Елла, ламаючи руки.

— Я думаю, — Мішель присіла на ліжко навпроти крісла Елли.

— Що ти думаєш? — мляво спитала вона.

— Тобі справді цікаво? — Мішель усміхнулася.

— Ні, але я роблю вигляд. Успішно? — дещо всміхнулася й Елла.

— Не дуже. Я думаю, тобі треба відпустити минуле. Елло, зрозумій — це твоє минуле! Воно не повернеться, як би ти за ним не побивалася. Тобі залишається тільки згадувати про ту сторінку у житті, бо вона перегорнута, — повільно констатувала Мішель, сплітаючи пальці.

— Забути його? — тонкі брови Елли вигнулися.

— Ні, бо ти не забудеш. Ти не зможеш, навіть якби й дуже хотіла. Просто живи далі. Він був у твоєму житті, а це вже багато чого варте, — сумно відповіла Мішель.

Влад прихилився спиною до холодної цегляної стіни однієї з будівель в історичній частині Бухаресту. Він любив бувати там час від часу, особливо перед світанком, коли вулиці ставали зовсім порожні. На коротку мить здавалося, що знову опинився у своїй епосі, що світ знову став набагато простішим. Влад часто згадував про колишнє життя та переконувався, що те століття, середньовіччя, як його називали тепер, було набагато легшим. Так, воно видавалося невиразним, похмурим і жорстоким, але Влад з теплотою про нього згадував. На жаль з кожним новим століттям спогади тьмяніли, покривалися павутиною, наче брижами на схвильованій воді. Влад забував запахи, забував голоси, звуки та навіть обличчя тих, ким так дорожив колись.

Зате все частіше й частіше перед очима з'являлася мила темноволоса британка. Її сльози, її біль, котрий рвав навпіл і його в той день, коли вони прощалися біля аеропорту. Невже він й справді мав потребу в ній? Невже відчував до неї щось, на що вампіри не здатні апріорі? А може просто думав, що не здатні?

Влад часто помічав зворушливі погляди Дем'яна, які той кидав на Яну. Можливо і в його власних грудях зароджувалося кохання? Те почуття, яке він сам багато століть тому так і не зумів розвинути до княжни Карді, яке придушив у зародку, відчувши до Яни. Влад не був упевнений, але неодмінно сподівався дізнатися.

Почувся стукіт важкого взуття. Схоже, вампірка, котра полювала на нього, була непробачно незграбною.

Влад граціозно вийшов зі свого укриття і спокійно запитав:

— Не мене шукаєш? Думаю, настав час нарешті познайомитися.

Вампірка повільно повернулася і вишкірила ікла у лиховісній усмішці:

— Поспішаю тебе повідомити, Принце Ночі, що ми вже давно знайомі. Колись ти навіть цілував мене.

Від несподіванки Влад завмер:

— Ти?

Вампірка, задоволена виразом його розгубленого обличчя, мовчки дивилася на Влада, а він все вивчав бліде загострене обличчя з налитими кров'ю очима. Спогади змінювалися один іншим, мчали, мов блискавки, розриваючи ретельно створений крихкий світ безпеки.

— Ти забув, як мене звати? — зі злістю запитала вона.

— Ні! Цього я не забув. Ти Кармен! — її ім'я майже сплюнув, хоча вампіри абсолютно не потребували таких людських жестів.

— Змінилася? — продовжила вона.

— З останньої нашої зустрічі — дуже, — звичайним голосом відповів Влад. Він вже знову повністю володів собою.

— Під час останньої нашої зустрічі я була живою, князю, — холодно зауважила вона.

— Так, а от це не пішло тобі на користь, — кивнув.

— Ти ще смієш насміхатися? Ти зробив мене такою! Ти перетворив на чудовисько. Стільки століть я блукала по світу, шукаючи тебе. Ти позбавив мене життя, позбавив тих, кого я так любила і ким дорожила. Ти безжально використав мене, а тоді викинув, немов розбитий кухоль, — прошипіла вона.

— Якщо я скажу, що не знав, що перетворюю тебе, це вже нічого не змінить, — відповів сумно Влад. — Не змінить і те, що я не хотів так вчинити з тобою.

— Знаєш, що гріло мене весь цей час? Почуття помсти. Солодке до нудотності. Тепер я маю намір ним врешті скористатися, — відповіла Кармен.

— Ну що ж, — зітхнув Влад. — Мсти мені. Я стою перед тобою.

— О, ні, Владе! Ти мене цим не зіб'єш з пантелику, я не дурна і все розумію. Ти сильніший, швидший і розумніший за мене. Проте є в цьому світі та, котру я радо розірву на шматки, випивши всю її кров до останньої краплі, й це принесе тобі воістину пекельну муку, — засміялася Кармен.

— Не забувай, що Яна сильна й вправна вампірка. Вона не дасть себе в образу і зуміє захиститися, — застеріг Влад. — До того ж вона має супутника.

— О, ні! Мій милий князю, я зовсім не про вишукану Королеву Краси, — вискаливши гострі мов леза ікла, Кармен зникла, залишивши за собою характерний запах свіжої крові та розкладання.

Стиснувши витончені пальці в мармуровий кулак, Влад попрямував до руїн своєї колишньої резиденції.

Елла відновила походи на заняття і, на подив усім, регулярно їх відвідувала. Вона поринула у навчання, забиваючи голову новою інформацією, щоб витіснити з мозку літо в Бухаресті. Світ повільно, але впевнено повертав собі барви, хоча були вони ще трохи приглушеними.

Покинувши аудиторію після чергової лекції, Елла попрямувала зі студентського містечка на найближчу зупинку, дістаючи з кишені навушники.

— Елло, привіт!

Вона повільно обернулася, зустрічаючись з темними очима Алекса:

— Привіт, Ал! Як справи?

— Поспішаєш додому? — поцікавився він, прочистивши горло.

— Ні. Так. Не те, щоб поспішаю, — Елла змовкла, придивляючись до нього.

— Може прогуляємося до твого дому? — невпевнено запропонував він.

— Добре. До будинку не так вже й далеко, — погодилася Елла, чомусь озирнувшись навкруги.

Повільним кроком вони рушили під кронами могутніх дубів та осик, листя на котрих давно перетворилися на брудне золото і плавно осідало на землю.

Осінь в Лондоні завжди була похмурою та не сонячною і той день не став винятком.

— Елло? — після затяжної і від того навіть незручної паузи, врешті звернувся до неї Алекс.

— Що? — вона обвела його довгим поглядом.

— Може сходимо куди-небудь? Удвох? — набравшись хоробрості таки запропонував Алекс.

— Алексе, тобі треба поговорити з Танею, — на одному подиху промовила вона.

— З Танею? Про що? Ми бачилися сьогодні, — здивовано стиснув плечима Алекс.

— Ти їй подобаєшся, — не стала брехати Елла і винувато зітхнула. — Я мушу тобі це сказати, бо вона сама певно ніколи не зізнається.

— Давно? — холодно запитав опустивши голову він.

— Точно не знаю, але досить давно. Десь ще з першого курсу навчання, — Елла опустила голову.

— Чому ти про це говориш? — Алекс зітхнув. — Чому саме зараз?

— Тому що вона боїться. Якщо ти нічого до неї не відчуваєш — так і скажи. Це буде чесно.

— Добре. Я поговорю з нею, — погодився Алекс, відчуваючи себе вкрай ніяково.

— Алекс? — Елла зупинилася і спробувала зазирнути йому у вічі.

— Що ще? — байдуже запитав.

— Тобі подобається інша, так? — Елла і розуміла, і разом з тим геть не розуміла, навіщо запитує про те, що її не стосувалося.

— Подобається. Зараз ти звичайно будеш питати, хто вона? — Алекс сумно всміхнувся.

— Якщо тільки ти хочеш сказати, — відповіла.

— Це ти, Елло! — Алекс взявся пильно вивчати носки своїх кросівок.

— Алексе, я… — Елла змовкла, бо не знала, що далі говорити. Пауза раптом здалася вже не такою незручною, а навпаки.

— Не треба! Я не хочу слухати твої жалощі та вибачення. Це нерозумно та зайве. Також не буду стверджувати, який я хороший, а він — ні! Ти зробила свій вибір, а я зробив свій. І нічого не треба пояснювати. А з Танею я поговорю. Просто зараз, — Алекс пішов, навіть не попрощавшись.

Яна граційно присіла на зруйновану стіну кімнати, котра колись служила Владу опочивальнею в румунській резиденції.

Влад знав її вже так багато років, але завжди дивувався з того, як, незважаючи на їхнє непросте життя, вона завжди примудрялася виглядати як сама досконалість. Дем'ян стояв поруч з нею, одягнений у все чорне й видавався ще вищим та кремезнішим. Яна поруч з ним була схожа на мініатюрну порцелянову ляльку, але, тим не менш Влад зазначав, що вони пасували одне одному. Дем'ян обожнював свою рятівницю, ба більше, справді кохав її.

Раніше Влад чув про Істинне кохання тільки між Істинними вампірами, тими, хто народилися з лона смертних жінок, а не були перетворені. Проте Дем'ян та Яна стали доказом іншого. Так-так! Прекрасна панна теж з ніжністю ставилася до свого підопічного. Влад був впевнений, що вони неодмінно в майбутньому залишаться супутниками по життю. Можливо навіть покинуть його.

Хитнувши головою, Влад швидко відігнав від себе ті сумні думки — Яна ніколи його не покине. Ніколи! Вона дала слово.

— Влад? — голос Яни долетів до нього крізь густу пелену роздумів та невпевненості.

— Так, ця вампірка мені знайома. Привид мого минулого, повсталий з попелу. Вона була тією першою жертвою, чиєї крові я скуштував і через кого став тим, ким є зараз, — пояснив Влад.

— Та сама Кармен? — перепитала Яна.

Дем'ян здивовано подивився на нього.

— Справа в тому, друже, що я не такий, як ви з Яною. Я ніколи не говорив тобі про головну таємницю свого минулого, хоча Яна завжди знала правду. Я — Істинний вампір. Я народився з утроби смертної жінки, а зачав мене такий самий Істинний вампір, як і я. За все своє довге існування я по крупинці збирав відомості про собі подібних. І виявилося, що не спробуй я вперше людської крові, жив би, дорослішав і старів трохи повільніше, аніж люди. Але доля розпорядилася інакше і у віці двадцяти чотирьох років від роду я вкусив одну селянку. Це була моя перша жертва. Тоді я був молодий та недосвідчений, вирішив, що вона — мертва! Мене побачили та впізнали і через те ось цю резиденцію та мою няню спалили мої ж селяни. Ті, про кого я дбав протягом всього свого життя. Тоді я усвідомив, що змінився. Змінився назавжди. Тоді ще не знав, що можу своїм укусом перетворювати жертв на вампірів. Обряд не був завершений, Кармен не скуштувала моєї крові, тому я ніколи не відчував зв'язку з нею, а їй було важко мене знайти. Тепер же Кармен жадає помсти за свою смерть, — закінчив сповідь Влад.

Дем'ян уважно вислухав розповідь Влада і сумно кивнув. Всі вони мали минуле, котре не могли змінити чи переписати.

— Ми не залишимо тебе, буде треба — підемо на все, — запевнила Влада Яна.

— Все трохи складніше. Кармен не дурна. Вона полює не на мене, — гірко всміхнувся Влад.

Таким давно забутим людським жестом Дем'ян поклав долоні на плечі Яни, даючи зрозуміти, що за неї розірве горлянку будь-кому, навіть Владу.

Захоплюючись його мужністю, хоч і упереміш з відвертою дурістю, Влад промовив:

— Їй потрібна не Янка. Їй потрібна інша жертва.

— Інша дівчина, — виправила Влада Яна.

Він не став заперечувати, тільки кивнув.

— Ви говорите про Еллу Кенвуд? Вірно? — запитав Дем’ян.

Яна надала Владу право вибору і навіть подумала, що він не відповість, але Влад промовив:

— Так. Справа в ній. Кармен стежила за нею влітку. Вона розуміє, що, вбивши її, заподіє мені біль. Це саме те, що їй потрібно — щоб біль для мене став вічним. Така її помста.

— Ти кохаєш Еллу? — прямо запитав Дем’ян.

— Дем'яне? — холодно втрутилася Яна, зазираючи йому в очі.

Влад тільки кивнув і промовив:

— Ось вона стоїть перед моїми очима в день нашого знайомства. Ось я бачу її в клубі. Танцюю з нею. І розумію, що мене охоплює жага. Настільки сильна, що мозок починає плавитися, ніби масло на розпеченій сковороді. Так, як я хочу її, я не хотів ще жодну дівчину. Відправляючи її в Британію, я зовсім не був переповнений благими намірами, бо ж як відомо, ними устелена дорога до Пекла, але вірив, що таки рятую. Не вдалося.

— Коли ти зрозумів, що вона викликає в тобі не просто криваву спрагу? — ледь чутно запитала Яна. Якщо його слова зворушили її, то, залишаючись вірною собі, вона й виду не подала.

— Зрозумів, відвідавши в будинку її подруги, а зізнався собі — щойно. І будь я проклятий за це, але, напевно, я таки відчуваю до неї щось, — Влад змовк.

— Тоді нам нічого іншого не зостається, як податися до Лондону і зупинити Кармен, — промовив Дем’ян.

— Ви підете на це? — тихим сумним голосом запитав Влад. — Заради мене?

— А чом би й ні? Я не бачу в цьому проблеми. Ми не Поліція Моралі, Владе. Ми самі собі господарі. Ти багато зробив для мене, я ніколи не стану проти твого вибору, хто б то не був, — щиро відповів Дем’ян.

— Я з тобою, Владе, і ти знаєш це, але що буде далі? Ти вирішив? Чи ми знову мчимо в невідомість? — запитала виважено Яна.

— Я ще не вирішив. Все буде залежати від її вибору. Я більше не буду труїти її своєю отрутою. Дозволю все вирішити самостійно і що буде, те й буде, — відповів Влад.

— Ну що ж, тоді вперед. Нас чекає казкова Британія, — усміхнувся Дем’ян.

— І цілковита невідомість, — стиха зітхнула Яна.

Алекс повільно йшов вулицею, прямуючи до квартири, котру винаймала Таня, бо вона з'їхала від Елли одразу після їхнього повернення з Бухаресту. У напівтемному провулку зненацька з'явилася постать. Вона блиснула копицею темного волосся у світлі тьмяних вуличних ліхтарів і підійшла до Алекса широко усміхаючись. Обличчя Алекса закам’яніло од жаху. Він повернувся сподіваючись втекти, але Кармен миттєво схопила його за комір куртки і вдарила об цегляну стіну.

— Навіщо тобі я? — давлячись власною кров'ю, прохрипів Алекс.

— Не ти, але ти перший попався мені в цьому місті. Вона залишиться на десерт, — вишкірилася Кармен.

— Ти її не отримаєш, — прошепотів.

— А хто ж її врятує? Ти? — глузливо запитала Кармен, злизуючи з його чола свіжу кров.

— Не я, — примружив темні очі Алекс. — Влад тобі цього не подарує.

— На це й розраховую, — відповіла. — В Бухаресті його і земля, по котрій він ходить, рятує, а от як він впорається на чужій території?

— Він знищить тебе, — Алекс зрозумів, що час тягнути не має сенсу, бо порятунку не буде.

— Можливо й так, але ти, мій солодкий, цього вже не побачиш, — розсміялася ядуче Кармен.

Вона вчепилася в його горлянку. За мить обоє повалилися на асфальт і Кармен жадібно вп'ялася в свіжу рану Алекса.

Сили покидали його. Алекс намагався вирватися, але тіло слабшало, немов кулька, з якої випускають повітря, а Кармен, навпаки, набиралася життєвої енергії. Зібравшись з останніми силами, він почав гарячково нишпорити по асфальту рукою і таки намацав під пальцями невеликий, але гострий камінь. Різко вдарив ним Кармен по голові. З якоюсь новою силою зіштовхнув її з себе і кинувся втікати, але за кілька кроків знову повалився на землю.

Світ навколо потьмарився, але лише для того, аби назавтра засяяти новими фарбами.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.