Розділ 7. Порятунок

1971 рік. Болгарія

Палюче літнє сонце повільно котилося за горизонт, осяваючи місто м'яким помаранчевим світлом. Здавалося, столиця поринула в неймовірну медову млість.

Голоси, котрі долинали з пляжів, ставали тихішими, а аромати квітів, висаджених на величезних клумбах — відчутнішими.

Софія занурилася в приємний надвечірній спокій та умиротворення.

Неспокійно було тільки йому. Молодий високий хлопець з коротко обстриженим світло-русявим волоссям і тілом качка повільно йшов безлюдною вулицею відчуваючи, як по скроні котиться крапелька холодного поту.

Поруч з ним йшли троє не менш міцних чоловіків, ховаючи руки в кишенях штанів.

— Дем'яне, ти подумав? — запитав врешті один з них.

Другий поспішив уперед і перекрив Дем'яну шлях.

— Подумав, — різко відповів він і теж зупинився.

— І що? — знову запитав один з чоловіків.

— Все те ж, — мовив Дем’ян розуміючи, що то кінець.

Третій чоловік, котрий мовчки стежив за розмовою, вдарив Дем'яна кулаком в живіт.

Від несподіванки Дем'ян зігнувся навпіл і закашлявся.

— Помиляєшся, — промовив ватажок банди. Кивком він вказав продовжити розправу.

Двоє чоловіків накинулися на Дем'яна. Кілька разів він зумів ухилитися і відбити напад, але в руці одного раптом блиснуло лезо розкладного ножа.

— Кінчай його! — прозвучав вирок ватажка.

Дем'ян спробував перехопити ніж, але один з нападників схопив його за руки і заломив за спину. Перший удар прийшовся в плече, другий під ребра, а третій десь в область серця. Після третього удару Дем'ян повалився на землю.

— Йдемо. З нього досить, — наказав ватажок.

Один з чоловіків обнишпорив кишені Дем'яна і забравши гаманець, кинувся наздоганяти товаришів.

Дем'ян лежав нерухомо. Його тіло ослабло від втрати крові, котра фарбувала бетонні плити підворіття. Проте думав він зовсім не про себе. Думки блукали навколо хворої матері, яка чекала вдома. Їй не пережити удар від втрати. Дем'ян був єдиним годувальником в сім'ї з матір'ю, хворою саркомою, та десятирічною сестрою. Що з ними буде тепер? Кому вони будуть потрібні?

Бандити, котрі поранили його, хотіли купити його автомобіль, а ним Дем'ян заробляв на життя, підробляючи таксистом.

Вранці його тіло знайдуть поліцейські і сухо повідомлять матері: «Ваш син знайдений мертвим, недалеко від центральної площі. У нього три проникаючі поранення. Хлопець помер на місці».

Дем'ян гірко зітхнув і попросив Господа подбати про рідних, якщо вже його життя повинно закінчитися саме так і саме зараз. Проте в глибині душі чомусь слабко вірив у те, що його хтось чує.

Яна подалася гуляти вулицями прекрасної Софії, котра тонула у бузкових сутінках прохолодної літньої ночі. Вона повільно йшла вулицею, вдихаючи аромат рожевих троянд, котрі пишно квітували на клумбах. Рожеві троянди були її улюбленими квітами ще при житті і навіть тепер нічого не змінилося.

Влад часто говорив, що після перетворення вона зовсім не змінилася. До неї на диво швидко повернулися всі людські почуття, окрім смаку, звичайно.

Раптом чутливі рецептори вловили п'янкий аромат людської крові. Після миті роздумів Яна пішла по кривавому сліду і в одному з прилеглих підворіть побачила лежачого в калюжі крові хлопця. Світловолосий качок з привабливими, трохи різкими рисами обличчя та карими очима безпорадно дивився навколо крізь щільну пелену неминучої смерті. Яна дуже добре знала той погляд: скляний та порожній. Вона схилилася над хлопцем і прислухалася до серцебиття. Удари були повільними і вже ледь чутними.

— Я в Раю? — раптом пошепки запитав Дем'ян.

— Ти між Раєм і Пеклом. Що обираєш? — сумно запитала вона.

— Те місце, де перебуваєш ти, миле створіння, — мовив, кашляючи кров’ю.

— Ну, що ж, ласкаво просимо до Пекла. І я далеко не мила, — гірко мовила вона.

— Хто ти? — Дем'ян спробував простягнути до неї долоню, але та безвольно впала вздовж тулуба.

Яна мовчала. Почуття жалю заповнювало її мертве серце. Розум наказував піти і залишити хлопця помирати, не вперше вже вони з Владом ставали свідками подібних випадків, але ніколи не втручалися. Проте дивлячись на незнайомця, їй до болю в кінчиках пальців хотілося залишити його, не важливо у якому світі.

— Викликати швидку вже пізно, адже так? — прошепотів тим часом Дем'ян.

Прислухавшись до затихаючих збитих ударів серця, Яна лише мовчки кивнула.

— Добре, що я вмираю в компанії янгола, — майже знекровлені вуста Дем'яна зворушила подоба усмішки.

— Ти не помреш! — раптом видихнула.

Борючись з собою, Яна, підвівшись на коліна, припала вустами до шиї хлопця. Кров його була солодкою, немов божественна амброзія, чарівним еліксиром розтікалася по її венах. Думки зникли. Було тільки шалене бажання насититися.

Серце Дем'яна відбивало свої останні слабкі удари, але Яна їх вже не чула. Чим більше крові вона пила, тим більш змінювалися її очі: зі смарагдово-зелених перетворюючись на криваво-червоні.

З останніх сил Дем'ян стиснув її тонке зап'ястя, стуляючи повіки.

Немов прокинувшись од сну, Яна відсахнулася від нього. Знявши золоту сережку, швидко роздерла своє зап'ястя й на білосніжній шкірі виступила червона крапелька крові.

Серце Дем'яна зробило останній удар і в ту ж мить крапля крові Яни впала до його рота.

Час завмер! Все навколо перестало існувати.

Яна стояла на колінах, у забрудненій кров'ю блідо-рожевій сукні й з закривавленими долонями, та пильно вдивлялася в обличчя мертвого хлопця. Ранка на зап'ясті вже затягнулася, але на неї Яна не звертала ніякої уваги. Не знала, чи зуміла навернути хлопця, адже ніколи раніше такого не робила. Не думала й про те, що скаже на це Влад. Зараз воно хвилювало найменше.

Раптом тіло незнайомця стало стрімко змінюватися: волосся набуло благородного медового відтінку, шкіра стала блідою, набуваючи гладкості та шовковистості, а й без того сильне та пружне тіло перетворювалося на тверде, наче мармур.

Її отрута діяла миттєво.

— Нащо ти його притягла? — очі Влада горіли зловісною синявою.

— Я не могла залишити його, — покірно відповіла Яна, опускаючи голову.

— Звичайно ж могла. Як робила це раніше, — вигукнув він, не тямлячи себе від люті.

— Владе, — Яна глибоко втягнула в себе непотрібне повітря.

— Колись заради тебе я зробив виняток. Один-єдиний раз за триста з гаком років, — почав було він.

— Владе, послухай, я мусила. Мені це було потрібно, — несподівано підвищила голос і вона.

— Чим, скажи, він підкорив серце холодної вампірки? — жорстко запитав Влад.

— Не можу пояснити, — Яна хитнула витонченою голівкою. — Не знаю.

— Ми ніколи не брехали одне одному, Яно, — Влад стиснув щелепу так, що під шкірою заходили жовна.

— І я не брешу тобі зараз. Я думаю, він — моя половинка, — з гідністю самої королеви відповіла Яна, стискаючи в руці мереживну хустинку.

— Потрібно бути впевненим, а не просто думати, — відрізав Влад, підходячи до вікна їхнього готельного номеру.

— Як ти зрозумів, що ніколи не зможеш розлюбити княжну Карді? Хоча її вже багато століть немає в живих, — раптом запитала Яна.

— Я ніколи не говорив, що кохаю її. Я говорив, що не зможу її забути. Хіба називав це коханням? — Влад пильно придивився до неймовірно красивого але збентеженого личка.

Яна ошелешено подивилася на Влада. Він повільно повернувся й попрямував до дверей.

— Владе, куди ти? — врешті запитала.

— Здається, він приходить до тями. Йди, грай зі своєю іграшкою. Я скоро повернуся, — з жорсткою насмішкою відповів Влад. Граційно уклонившись їй, він подався геть.

Яна підійшла до новонаверненого. Він відкрив очі і з цікавістю кілька хвилин спостерігав навколо. Його карі очі набули теплого шоколадного відтінку і видавалися спокійними та безтурботними. Яна ніжно усміхнулася йому. В наступну мить Дем'ян схопив її за шию і притиснув до стіни, ледь не пробиваючи наскрізь.

— Відпусти, — прошепотіла Яна не рухаючись. Намагалася довести що беззахисна і не загроза йому. — Прошу!

— Прокляття, що ти зі мною зробила? — дико заревів він.

— Я врятувала тебе, — прошепотіла у відповідь.

— Перетворивши на чудовисько? — знову у відчаї заревів Дем’ян. Він відштовхнув її до протилежної стіни та кинувся геть.

Проте далеко втекти не вдалося. Всього за кілька миль, немов з нізвідки, з'явився Влад. Він перехопив Дем’яна за комір сорочки, мов ганчір'яну ляльку, та підняв над собою. Ноги Дем’яна безпорадно бовталися в повітрі, а пальці Влада стискали його горлянку з такою силою, що якби він ще був людиною, давно б вже задихнувся.

— Твоя доля розпорядилася так. Ти вже нічого не зможеш змінити. Зрозумій! — промовив рівним тихим голосом Влад. — Ти міг померти, відправитися до свого творця, але сталося інакше. В цьому житті теж є свої переваги.

Дем'ян мовчав, дивлячись йому просто у вічі.

— Яна перетворила тебе, тому що їй стало жаль твою тілесну оболонку, — продовжував вже жорсткіше Влад.

— Мене не треба жаліти, — прохрипів Дем'ян.

— Так чи інакше, тепер ти вампір. З цим доведеться змиритися. Я можу полегшити твою долю — розірвати на шматки просто зараз. Проте в будь-якому випадку твоя душа вже проклята і до Раю їй не потрапити, — голос Влада набув магнетичної таємничості, він заворожував.

Яна кинулася до них, але один лише погляд Влада змусив її покірно завмерти на місці.

— Рай існує? — раптом слабко запитав Дем'ян.

— Не знаю, не чув, — байдуже відповів Влад, — але Пекло існує напевно.

— Я залишуся з вами, — Дем’ян заплющив очі, розслаблюючи тіло. — Кращого виходу просто не бачу.

— Упевнений? Тобі доведеться змиритися з усіма нашими правилами, — на вустах Влада заграла усмішка.

— У вампірів існують правила? — з насмішкою запитав Дем'ян.

— Повір, їх чимало, — Влад відпустив його і Дем’ян повалився на землю.

Влад повільним кроком попрямував геть з порожнього пляжу. Яна врешті наблизилася до Дем’яна та мовчки подала свою витончену тендітну руку. Мить подумавши, він обхопив її долоньку своєї широкою долонею та підвівся.

— Все не так погано, як може здаватися на перший погляд, Дем'яне. Повір мені, — ласкаво промовила Яна.

— Я вірю. Інакше мене б тут вже не було — стиха відповів він.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.