Розділ 15. Втрачаючи часточку себе

Влад відклав книгу і піднявшись з крісла підійшов до вікна. На вулиці панувала рання весна, проте дощі та сльоту раптом змінив мокрий сніг. В небі несподівано пролунав грім і вдарила блискавка. Кімната замку засвітилася синім світлом, але тінь Влада на склі не відбилася.

Влад похмуро усміхнувся сам собі й відійшов від вікна, сідаючи назад у крісло. Грім впереміш зі снігом на його віку був уперше.

З тих пір як Яна подалася до Польщі, Влад відчував тугу всередині. Він був радий за неї і схвалював її вибір, бо Дем'ян виявився сміливим та відповідальним вампіром, котрий ніколи б не дозволив заподіяти їй біль, але ж Влад провів з Яною набагато більше часу, набагато більше пройшов.

Влад струсив ману про біляву красуню й спрямував свої думки до Елли. Дівчинка, на перший погляд зовсім непоказна й непримітна, манила до себе подібно сирені з морських глибин. Цепеш досі сумнівався в тому, чи любив її, але почуття було набагато сильнішим за спрагу. Влад провів пальцями по волоссю й попрямував до вхідних дверей. Йдучи, задумався над тим, куди зник Алекс. Сам відправив його на пошуки лігва Кармен та її таємничого супутника, але чомусь Алекс досі не повертався.

Влад рвучко відчинив двері й зненацька зіткнувся зі Стреттоном:

— Алекс?

— Це я, — той струсив з куртки грязюку та пройшов у хол.

— Де ти був? — поцікавився Влад, завівши руки на поперек. — Я вже почав хвилюватися.

— На завданні. Ти забув? — здивовано піднявши на нього погляд, відповів Алекс.

— Я нічого не забуваю. Тебе не було дуже довго, — хитнув головою Влад.

— Вибач, я просто втратив лік часу. Ніяк не звикну до цього, — знизав плечима Алекс.

— Дізнався щось?

— Так, — Алекс кивнув.

— Кажи, — запитливо вигнув брови Влад.

— Я знайшов кілька вампірів-самітників, які розповіли, що бачили цю погань у супроводі старезного діда. Гадаю, це і є її супутник, — Алекс скинув куртку та поглянув на стіл у вітальні, де стояли два келихи з багряною рідиною.

— Старий? — здивувався Влад.

— Так. Дивно, правда? Навіщо їй навертати якогось старого? — розвів руками Алекс, беручи до рук келих, та повернувся до Влада.

— Якщо тільки все не навпаки, — в задумі відповів Влад.

— Про що ти говориш? — Алекс насупився. — Кармен перетворив ти!

— Думаю, вона не перетворювала його. Можливо він Істинний, як і я.

— Хочеш сказати, що на тебе полює Істинний? — темні очі Алекса розширилися.

— Не виключено. Твоя трапеза чекає. Я прогуляюся, — Влад легко зісковзнув з ганку замку та зник серед дерев.

Таня з ненавистю дивилася на Еллу, важко та рвано дихаючи.

— Пробач! Хоча мені й нема за що вибачатися перед тобою, — здивовано промовила Елла.

— Звичайно! Ти ж у нас вся біла та пухнаста. Знаєш, не хочу ставати схожою на Мішель, але все ж запитаю. Елло, а чому все тобі? — спалахнула Таня.

— Що все? Хіба я винна, що Алекс колись мав до мене симпатію? — відчула роздратування Елла.

— Що все?! Безсмертний вампір, Алекс… — Таня змовкла, затухла, як останні язички полум’я в багатті.

— Ти знаєш, що Алекс ніколи не був потрібен мені в цьому плані, — стихла й Елла.

— Я вже нічого не знаю. Ти вкрала хлопця моєї мрії, а він тобі навіть не був тобі потрібен. Вітаю, Елло, вони обидва твої. І тепер обидва — безсмертні, — Таня кинулася геть зі спальні Елли.

Елла зітхнула і всівшись на ліжко закуталась в ковдру до самого підборіддя. Вона стомлено заплющила очі.

— Як зворушливо, — з сарказмом промовив Влад. Він сидів на підвіконні, сховавши руки в кишенях темних штанів.

— Як ти ввійшов? — Елла запитально глянула на нього, будучи впевненою, що мить тому його на підвіконні не було.

— Ти забула закрити вікно, — усміхнувся Влад.

— Ти чув всю нашу розмову? — Елла зніяковіла.

— Ні, але суть вловив. Неприємно? — він продовжував насміхатися з неї.

— Дуже, — вона опустила погляд на свої нігті.

— Минеться, — байдуже знизав плечима Влад.

— Звідки знаєш? — Елла присіла на ліжко, знову загорнувшись у ковдру.

— Я багато чого знаю, — загадково мовив він, піднімаючись.

— Та що ти знаєш? — кинула Елла роздратовано.

— Наприклад, те, що ти зараз шалено хочеш мене, — лукаво усміхнувся Влад.

— Звідки така самовпевненість? Вважаєш себе крутим? — усміхнулася й Елла, дивлячись на нього.

— О, так! Я до біса крутий, — підморгнув він. — Ти знаєш вампіра крутішого, аніж Принц Ночі? Ну от і я не знаю.

— А ти себе любиш, — Елла кокетливо глянула на нього з-під опущених вій.

— А то, — він розсміявся.

— А ще кого ти любиш? — обережно запитала Елла.

Влад знову усміхнувся.

— Ти не відповіси? Вірно? — вона облизала пересохлі вуста.

— Елло, чого ти чекаєш в майбутньому? Чого чекаєш від цих стосунків? — раптом запитав він.

Елла вдивилася в смужку жовтого світла, котра падала від вуличного ліхтаря за вікном, не зумівши підібрати потрібну відповідь.

— Рано чи пізно я піду, — зітхнув він.

— Я знаю. Якщо я не потрібна тобі, чому ти мене вибрав? — тихо запитала вона, не відриваючи погляду від тієї смужки світла.

— Я нікого не обирав. Ти з'явилася в моєму житті, тому що так було визначено, — просто відповів він.

— Кому?

— Нам обом. Ти злишся, — він роздивлявся її кімнату, даючи час, аби Елла зібралася з думками.

— Ти копаєшся в моїй голові? — розгнівалася вона. — Ти ж ніколи не будеш моїм. Вірно?

— Я твій! — він знову усміхнувся.

— На скільки?

— А на скільки ти хочеш, дівчинко? — голос його змінився до тихого та вкрадливого.

— На все життя, — чесно відповіла вона.

— Я буду твоїм, Елло. Але коли ти подорослішаєш, зустрінеш гарного хлопця, зв'яжеш з ним своє життя, я зникну. Ти будеш згадувати мене мов сон, — промовив він з неприхованим сумом.

— Ніколи! — до горла Елли підступив болючий клубок.

— Не говори того, чого ще не знаєш і не відмовляйся від того, чого ще не маєш. Колись ця розмова не буде здаватися тобі безглуздою, як зараз, а мої слова виявляться вірними. Ти ще дитина, в тобі говорить образа, бажання володіти тим, що важко або зовсім неможливо отримати. Ти дитя, Елло, і я буду твоєю іграшкою, а коли ти виростеш і стану тобі не потрібен — я піду! — Влад підвівся.

— Ти ніколи не зможеш стати непотрібним мені. А як же кохання? Істинне кохання вампірів? Чи ж його не існує? — стиснувши кулаки, прошипіла вона.

— Існує, — відповів жорстко він, — але ти не вампір, Елло.

— Наверни мене, — заблагала вона.

— Ні! Я дав собі обіцянку і виконаю її за будь-яку ціну. Ти не станеш вампіром. Я не полишу тебе душі, — відповідь Влада була категоричною та оскарженню не підлягала.

— Моя душа — це ти, Владе. Не буде тебе — не буде і її, — на очі Елли навернулися сльози.

— Все зміниться. Повір мені. Проте це станеться не зараз. Всьому свій час, — Влад підійшов до неї і нахилившись відобразив легкий поцілунок на її чолі.

— Доброї ночі, Владе, — прошепотіла заплющуючи очі та стримуючи сльози в них.

— Доброї ночі, Елло, — Влад наглухо закрив вікно і зістрибнувши з балкону, повільно попрямував освітленою лондонською вулицею.

Нарешті сказав їй правду і всередині стало легко та спокійно. Залишалося одна незавершена справа — знайти Кармен і все ж таки дізнатися, ким є її таємний супутник.

Каламутна пелена весняного дощу затьмарювала й без того важкий шлях. Влад та Алекс поспішали за Кармен, що мчала по великих просторах шотландських гір. Вони вперше зайшли так далеко, покинувши Еллу, Таню та Мішель в небезпеці. Влад розумів всім своїм єством, що це могла бути лише хитрість і Кармен стала відволікаючим маневром, але вирішив, що гра варта свічок.

Влад прискорив свій біг, зливаючись з деревами в єдину пляму, Алекс трохи відстав, але не збирався зупинятися. Мета була так близько. Вони вже вловили солодкувато нудотний запах плоті, що розкладається, та запах несвіжої крові. Отже Кармен була зовсім поруч. Влад зник серед високих кущів, які змінили ліс і відкрили шлях до величезного озера під назвою Лейк-Дрефт.

Алекс завмер перед обривом висотою у вісім метрів, круто падаючому у каламутно-сірі води. Він глянув на те, з якою грацією Влад перестрибнув через величезне озеро.

Ні, не перестрибнув! Влад полетів у воду і Алекс зібрався стрибнути за ним, не усвідомлюючи, що сталося, але раптом побачив, як той тягнув по воді Кармен. Алекс зрозумів, що все було не випадково, Влад стрибнув у воду навмисно і не прогадав.

— Алекс? — почувся гучний голос Влада.

— Я слухаю.

— Повертайся в Лондон. Перевір, чи все в порядку, — наказав йому Влад.

— Але Владе… — спробував заперечити Алекс.

— Моє рішення обговоренню не підлягає. З нею я впораюся сам. Тут ти більше не потрібен, — відповів Влад.

Алекс стояв не рухаючись, наче сумнівався у рішенні свого глави.

— Я сказав — іди! — крижаним тоном наказав Цепеш.

Алекс врешті кивнув та зник з виду.

Влад тим часом дотяг Кармен до міцного вікового дубу та прив'язав до стовбура товстою канатною мотузкою. Перебування у воді на час послабило її і Влад зумів зв'язати її руки без найменших зусиль.

— Думаєш, якісь нікчемні мотузки мене зупинять? — хрипко засміялася вона.

— Катування буде тривати не довго. Я встигну, — люб'язно відповів Влад.

— У п'ятнадцятому столітті ти був кровожерливим породженням Пекла, сином самого Сатани, тебе боялися більше, аніж Страшного Суду. У шістнадцятому столітті про тебе складали легенди, величаючи Принцом Ночі. У сімнадцятому ти називався аристократом, благородним вампіром, котрий віднайшов своє справжнє покликання. У дев'ятнадцятому перетворився на алхіміка, котрий шукав славнозвісний філософський камінь. А хто ж ти зараз? Жалюгідна подоба самого себе, — з презирством дивлячись на нього, розсміялася Кармен.

Влад стиснув кулаки і очі його налилися зловісною синявою, стаючи майже чорними.

— Навіщо тобі це все? Чого прагнеш? Ми ж з тобою знаємо, що ні Раю, ні Пекла, на жаль, не існує, — промовив він.

— Пекло ми створюємо собі самі, як і Рай, — продовжила вона.

Влад присів на старе повалене дерево навпроти, немов на позолочений трон і, розправивши свій плащ, подивився на неї:

— В дечому маєш рацію. Ми самі створюємо собі те місце, в якому живемо. Я створив Чистилище. Це далеко не Рай, але ще не Пекло. Хто тебе послав, Кармен?

— Ніхто. Я сама хочу помститися за те, що ти зі мною зробив, — вона відвернула голову, ховаючи свій погляд.

— Не бреши, — Влад піднявся зі свого місця й підійшов до неї. Він взяв її праву руку і стиснув зап'ястя з такою силою, що почувся хрускіт зламаних кісток.

Кармен закричала диким нестримним криком, але шум дощу заглушив той крик.

— Хто він? — продовжив Влад, без єдиної нотки жалю в крижаному голосі.

— Не скажу. Він уб'є мене, — прошипіла вона.

— Я відпущу тебе на всі чотири сторони світу, якщо скажеш мені правду. І повір, він не стане тебе переслідувати, — пом’якшав Влад.

— Ти сильний та мудрий вампір, Владе. Ти відмінний стратег, але тобі не перемогти його. Він сильніший, — раптом пом’якшала й вона.

— Кармен! Я не прошу тебе приймати мій бік…

— Звичайно. З твоєю Королевою Краси мені ніколи не зрівнятися, — з гіркою насмішкою перебила його Кармен.

Влад проігнорував її випад, продовжуючи своє:

— Я обіцяю, що ти зможеш піти. Куди захочеш.

— Не зможу. Знаю, що ти програєш, Владе, — не кривила вона.

— Бажаєш мені поразки?

— Вже ні! Але я знаю, на що він здатний, — вона зітхнула, опускаючи погляд.

— Хоча б одна підказка, — похмуро, але абсолютно незлобливо промовив Влад.

— В родинних зв'язках. Відповідь в Європі.

Влад зрозумів, що більшого Кармен, на жаль, не скаже, тому подався геть.

— Куди ти? — плюючись дощовою водою, котра затікала їй просто в горлянку, прохрипіла Кармен.

— Я повертаюся до Лондона, — байдуже мовив він.

— А як же я? Я дещо тобі розповіла, — не вгавала вона. — Владе?

— Я відповів тим же. Я залишив тебе в живих, — не обертаючись, мовив Цепеш.

Коли він зник у сірій стіні дощу, Кармен дико заверещала. На мить їй здалося, що летальний результат був би для неї позбавленням від тих мук, котрі очікували від господаря.

На вулиці вже стемніло. Яна неспокійно міряла кроками вітальню затишного маєтку в передмісті Кракова, з милозвучною назвою Дубравиця. Всередині чомусь все тремтіло і Яна починала розуміти чому. Дем'ян пішов ще на світанку і до цих пір не повертався. Думки роїлися в її голові, хаотично змінюючи одна одну, й ставали все жахливішими.

Могло з ним щось трапиться? Могла румунська вампірка дістатися до Польщі? Що відбувалося в Лондоні? Ці питання залишалися без відповідей.

Тривалий час Яну з'їдало відчуття зради та ненависті до самої себе. Як вона могла поставити свої бажання вище інтересів Влада та їхнього маленького клану? Що з нею сталося? Вона ніколи не була корисливою, жадібною та самозакоханою, але саме такою тепер себе й відчувала.

Яна знову глянула на годинник, а тоді в порожнечу за вікном.

Кров у скронях глухо забилася, немов вирок:

— Він вже не прийде!

Яна кинулася з маєтку, залишаючи відкритими настіж вхідні двері.

Вона блукала вулицями та провулками, намагаючись вловити рідний запах, але все було марно. І тільки коли перші промені вранішнього сонця освітили Краків, Яна зупинилася на пустельному пляжі Вісли, притискаючи руки до грудей. Дем'ян лежав на піску, простромлений наскрізь залізним тросом.

Яна кинулася до нього і горло здавили невидимі сльози:

— Дем'яне!

— Радість моя, мені так жаль, — повільно розплющив очі він.

— О, ні! Я все виправлю, — Яна впала на коліна поруч з ним і стиснула його руку, що слабко тягнулася до її щоки.

— В моїх венах майже не залишилося крові. Кінець невблаганно близький, — прошепотів ледь чутно.

— Ні! Ні! Я врятую тебе, — Яна затремтіла, оглядаючись навкруги, немов намагалася відшукати допомогу.

— Не зможеш. Поки ти підеш по кров, я зникну. Залишися зі мною, — попросив.

— Я віддам тобі свою. До останньої краплі, — Яна притулилася щокою до його шиї.

— Ти не врятуєш мене і себе згубиш, — рука його ковзнула на пісок. — Я люблю тебе, моя дружино. Моє миле створіння. Ти ж пам'ятаєш?

Яна кивнула, притискаючи його руку до своєї щоки.

— Я був найщасливішим з тих, котрі ходили коли-небудь по цій землі, — вуст його торкнулася усмішка.

— Хто? — прошипіла вона.

— Старий. Він Істинний і він знає Влада. Можливо навіть з його часу, — очі його заплющилися.

— Дем'яне, не покидай, — Яна в розпачі припала до його грудей. — Не йди, благаю.

— Люблю. В цьому житті, і в наступному, і в тому, що буде після нього, — Дем'ян востаннє усміхнувся їй своєю непідкупною усмішкою, а наступної миті перетворився на прах.

Яна безпорадно провела руками по піску і обійняла себе за тендітні плечі, залишаючись стояти на колінах. Раніше ніколи не бачила, як вампіри гинуть від втрати крові і тепер у розпачі шукала очима те місце, де був прах Дем’яна, але від нього вже й сліду не залишилося.

— Ти врятував мене, а я тебе не врятувала. Прости, — видихнула в порожнечу, стискаючи кулаки.

Вітер завив, немов намагався прогнати її біль, немов намагався втішити. В небі з'явилася самотня чайка. Вона сумно кружляла над головою Яни, даючи зрозуміти, що настав час рухатися далі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.