Розділ 17. Таємниця Волощини

Волощина являла собою безкрайні горбисті рівнини, на котрих спорудили великі та зовсім крихітні міста, що навесні потопали в цвітові молодих фруктових дерев.

Елла деякий час милувалася хвойними та дубовими гаями, що густо росли обабіч довгої звивистої дороги. Врешті вона перевела погляд на Влада, котрий вправно вів орендований сірий позашляховик.

— Владе?

— Що? — він зосереджено дивився на дорогу.

— Тобі дивно напевно бачити ці місця через такий довгий час? — обережно запитала вона.

— Дивно, бо я пам'ятаю ці землі, коли вони ще не були споєні викидами автомобілів, заводів та іншою отрутою, котра повільно вбиває людство, — жорстко відповів він.

— Ти хотів би повернути той час? — спитала.

— Складно відповісти, тому що я жив у різних епохах і бачив, як створювалася та модель світу, котру знаєш ти. Є багато корисних речей, створених вдосконаленою людиною, але є й ті, які абсолютно жахливі у своєму прояві, — в голосі Влада звучав холод сталі.

Елла знову подивилася у вікно: на чисте блакитне небо і соковиту, смарагдову зелень, зігріту яскравим, схожим на мед, сонечком:

— А скажи, тоді люди вмирали так само як і зараз?

— Люди вмирали через майже нескінченні військові конфлікти, від хвороб, від голоду та холоду. Проте смертей було ні менше, ні більше. В той час люди не вміли йти на компроміси, але дивлячись на те, що відбувається зараз, мені важко відповісти, коли ж все-таки було краще та правильніше жити. Зараз світ не цінує принципи минулого, — зітхнув Влад.

— Про що ти? — Елла здивовано звела брови.

— Я народився в епоху лицарів та слова честі, для мене це не порожні слова, тому поведінка сучасних людей мене лякає та змушує ненавидіти твій світ, — Влад повернув до неї голову та пропалив поглядом.

— Здається, розумію, що ти намагаєшся сказати, — Елла глибоко зітхнула, наче беручи всю провину світу на свої плечі, і знову відвернулася до вікна.

Позашляховик звернув з автостради і покотив по курній дорозі, посипаній опалими пелюстками квітів вишень. Їхній шлях лежав до Крайови — головного містечка Малої Волощини.

Мішель з сумом дивилася на хмари, котрі повільно пропливали по небу. На вулицях Бухареста панувала солодка, ароматна весна. Здавалося, в таку пору року нічого поганого трапитися не може, але вона занадто добре засвоїла уроки в Лондоні.

Дивно, дуже дивно відчувати себе балансуючим на вістрі леза й розуміти, що тебе чекає, а ще дивніше знати, що ти нічого не можеш змінити.

— Ось, візьми, — Алекс простягнув їй чашку чаю з молоком. — Твій улюблений.

— Ти пам'ятаєш, — Мішель вдячно усміхнулася й потягнулася до чашки.

Їхні пальці стикнулися. Алекс спробував прибрати свої руки, але Мішель заперечно хитнула головою.

— Я починаю згадувати. До мене повертаються почуття, але поки ще не знаю, добре це чи погано, — змінив тему Алекс.

— Щось трапиться. Не знаю з ким і коли, але неодмінно трапиться, — раптом промовила вона. — Щось погане!

— Не думай про це. Інакше збожеволієш, — Алекс стиснув її руки в своїх і заглянув в очі.

— Ти будеш поруч? Поруч з нами? — Мішель з надією дивилася на таке рідне й водночас чуже обличчя.

— До останньої краплі крові. Обіцяю. Я знаю, що у кожного з нас своя доля. Кожен з нас зіграє в цій історії саме йому відведену роль. Твоя роль — вижити, — прошепотів він і поцілував внутрішню частину її долонь.

— Напевно. Я мабуть вип'ю свій чай, — спробувала усміхнутися Мішель.

На порозі готельного номеру з'явилася Таня зі стосом сканованих документів.

— Що в тебе? — запитала Мішель, повертаючись.

— Мізерні історичні факти — нічого цікавого. Але! Я була б не я, якби таки не знайшла нічого потрібного, — Таня підійшла до столу і проігнорувавши сцену, яку помітила увійшовши, продовжила.— До того, що ми знаємо, слід додати ще кілька важливих деталей. Перше: резиденцію, де народився Влад, спорудив саме Мірча. Після того, як вона перейшла у спадок діду Влада — її переробили. Ліве крило. Я навіть зуміла знайти стару мапу. Схоже, під руїнами останньої кімнати лежить тунель, котрий служив підвалом в тій частині замку, яку зруйнували середньовічні будівельники. Питання в тому, чому це було зроблено та чи таким чином не намагався Раду знищити сліди якогось злочину Мірчі.

— Думаєш, Раду знав, що його предок — вампір? — запитав Алекс, сховавши руки в кишені джинсів та відійшовши від Мішель.

— Можливо. Ще одне моє припущення в тому, що в тунелі знаходиться якась підказка, — кивнула Таня.

— І що тепер? — продовжив Алекс.

— Шукати тунель. Все дуже просто, — в кімнату увійшла Яна й витончено опустилася в крісло.

— Ти жартуєш? — запитала Таня, повернувшись до неї.

— Хіба схоже, що я жартую? — похмуро спитала Яна.

— Тоді не будемо гаяти ні хвилини, — погодився Алекс і попрямував до дверей.

— Може вже з ранку? — не могла заспокоїтися Таня.

— Не варто втрачати ані хвилини. Час проти нас, — відповіла м'якше Яна.

— Тоді потрібно запастися ліхтариками, — Мішель взяла свою куртку і кинувши Тані кардиган, пішла за Алексом.

— Ну, що ж, бережіть нас, небеса, — тихо прошепотіла Таня.

До руїн вони дісталися досить швидко, чого навіть не припускали, але безумовно зраділи.

Мішель зібралася з думками, а тоді спокійно запитала:

— З чого почнемо? Будемо копати?

— Думаю, це не знадобиться. Під чагарниками знаходяться порослі травою кам'яні плити. Резиденція була збудована з сірого каменю, тому смію вважати, що під однією з цих плит знаходиться вхід в тунель. Ви взяли з собою воду та щось перекусити? — запитала Яна.

Таня з острахом кивнула:

— А ви?

— Ми наситилися. Думаю, протримаємось деякий час, — відповів Алекс.

Четверо молодих людей почали наполегливо шукати «потрібну» плиту.

Влад та Елла зупинилися поряд з ущелиною, котра густо поросла лісом.

— Що далі? — запитала вона вийшовши з автомобілю й роздивляючись навкруги.

— Схоже, ми на місці, — відповів Влад.

— Впевнений? Може варто повернутися в Крайову та запитати людей, знайти архіви? — припустила Елла.

— Це зайве. Я знаю, де знаходився замок Мірчі. Я навіть бував там, — сумно всміхнувся Влад. — У минулому житті.

— Владе, а чи не здається тобі, що ми самі прямуємо в лапи цього вампіра? Навіщо взагалі шукаємо його замок? Що, коли він зруйнований? — Елла знову роззирнулася.

— Він таки зруйнований, — байдуже відповів Влад.

— Що ж ти намагаєшся знайти в тих руїнах? — не розуміла Елла.

— Відповіді! Йдемо, — Влад потягнув її за собою в глиб лісу.

Вони йшли досить довго. Елла помітила, як верхівки дерев забарвлюються в яскраво-помаранчевий колір прийдешнього заходу. Повітря в лісі здавалося чистим та свіжим, немов то дихали дерева. Ніжний вітерець плавно розгойдував листя і воно мелодійно шелестіло. Вона з подивом стежила за тим, як ущелина змінювалася горбистою рівниною, порослою хвойними деревами упереміш з величезними дубами та стрункими березами.

— Тут так гарно, — Елла підняла голову вгору і замилувалася небом в обрамленні верхівок дерев.

— Коли я був тут востаннє, це була лише невелика галявина молодих дубків. Тільки зараз, бачачи, як виріс цей ліс, я розумію, як багато часу минуло, — голос Влада став сумним і трохи меланхолійним.

Коли сонце повільно опустилося до горизонту, Влад та Елла врешті вибралися на вершину пагорба. Ліс, що залишився позаду, був схожий на смарагдово-зелений килим, на котрий падали сонячні відблиски.

Елла вдихнула цілюще гірське повітря і закричала:

— Еге-ге-гей! Я королева світу!

Влад засміявся й підійшов до неї. Його руки лягли на її спину. Елла повернулася до нього й заглянула в очі. В ту мить сонце озолотило її темне волосся і вона стала схожою на міфічну німфу, котра вийшла з лісів Середзем'я. Всередині Влада щось ворухнулося. Він прихилився обличчям до її волосся та глибоко вдихнув тонкий аромат.

— Я кохаю тебе, Владе, — прошепотіла.

— Ти хочеш цього? Вірно? — приречено прошепотів він.

— Так! — видихнула вона.

Очі його затуманились небезпечною синявою, що враз затьмарила їхній звичний лазурит.

Елла глибоко вдихнула та поклала долоні йому на плечі. Перед очима пливли картинки гріхопадіння, змальовані в історичних книгах, але Елла не хотіла про них думати зараз.

А тоді він торкнувся її вуст своїми.

Час уповільнив свій хід, а може, просто зупинився — Елла не знала. Вона літала десь у хмарах і не розуміла, що відбувається до тієї хвилини, поки чужим і голодним голосом Влад не прогарчав:

— Твоя кров?!

Його ікла блискавично вп'ялися в горло Елли: жорстоко й нещадно. Влад відчув на вустах солону теплу вологу — еліксир безсмертя для всіх дітей Темряви. Він відчував, що народжується заново, але в ту мить помирала вона. Життя повільно, крапля за краплею, витікало з Елли, назавжди переходячи в нього.

— Владе?! — зойкнула вона і перед очима потемніло.

Елла зникла. Назавжди розчинилася в ньому.

Таня відчайдушно опустилася на порослу мохом кам'яну брилу й розлючено штовхнула ногою розкидані камені.

— Гей! Ти чого? Це ж чуже майно, — криво усміхнулася Мішель.

— То нехай Влад подасть на мене в суд, — втомлено відповіла Таня.

— Нам навряд чи вдасться щось знайти тут. Хто сказав, що там щось є? І взагалі, ми досі не знаємо, чи справді той старий — Мірча, — пробурмотіла Мішель, сідаючи поруч з Танею.

— За описом дуже схожий, — відповів Алекс.

— Сюди. Алекс, сюди! — покликала його раптом Яна.

Одночасно всі троє кинулися Яні на допомогу. Вона стояла на колінах, забруднивши довгу лавандову сукню, та з усіх сил тиснула на квадратне поглиблення в одній з плит, котрі колись слугували підлогою. Алекс вирвав з купи каменів поряд з нею один і поклав на поглиблення.

— Мало, — промовила Яна.

— Що ж робити? Спробуємо разом? — запропонував.

— Давай, — кивнула Яна.

Вони натиснули на поглиблення, Мішель приєдналася до них, а за нею й Таня. Нарешті воно таки зрушилося кудись вниз, а тоді почувся неголосний звук, схожий на те, як труться між собою камені.

Одна з широких плит, схожа на надгробну, пірнула вниз, захоплюючи з собою каміння і порослу траву. Посеред залишків підлоги парадного залу резиденції утворився темний отвір. З нього долинув запах вогкості, землі та затхлого повітря.

— Схоже, твоя теорія, Таню, починає набувати реальних обрисів, — усміхнувся Алекс.

— Ну що, вперед? Щоб там нас не чекало, — промовила Яна. Вона підібрала поділ сукні і першою попрямувала в підвал. Мішель мовчки пішла за нею. Таня з острахом подивилася на Алекса.

— Ти можеш не йти. Можеш повернутися в готель або почекати нас тут. А можеш податися на пошуки пригод, — він усміхнувся своєю чарівною усмішкою, карі очі блиснули, а в чорному волоссі заграли місячні відблиски.

Таня раптом усвідомила, що готова слідувати за Алексом прямісінько в Пекло, якщо раптом це знадобиться.

Тунель знаходився глибоко під землею, з руїн до нього вели кам'яні тесані сходи. Коли Алекс спустився до дівчат, замаскувавши вхід, всі вони озброїлися кишеньковими ліхтариками та попрямували вздовж кам'яного лабіринту.

— Я думаю, тут повинні бути смолоскипи. У кого-небудь є сірники? — запитала Яна.

— Та ні. Ми не куримо, — швидко відповіла Таня.

Мішель раптом витягла з кишені газову запальничку й простягнула вампірці.

Таня здивовано подивилася на Мішель.

— Я нервую. Дуже сильно нервую, тому іноді дозволяю собі викурити сигаретку, — винувато відповіла Мішель.

Алекс непомітно усміхнувся. На відміну від Тані, давно вже знав про ту згубну звичку Мішель.

Яна озирнулася і побачила затягнуті густими шматками павутинного мережива смолоскипи, розставлені в ряд з обох боків тунелю. Вона спробувала запалити один, другий, але нічого не виходило.

— Схоже вони відсиріли. Давай я спробую, — попросив Алекс.

Яна мовчки простягнула йому запальничку.

Після короткої метушні Алекс все ж запалив один смолоскип, а далі, немов за принципом доміно, спалахнули й інші. Підземелля освітилося тьмяним жовтуватим світлом.

Вони рушили вперед, абсолютно не розуміючи, що чекає їх в кінці: яскраве світло або ж цілковита темрява.

Повітря в тунелі ставало все густішим та важчим, але подорожні уперто йшли вперед. Дівчата зовсім вибилися з сил, тому вампіри час від часу їх підбадьорювали. Коли Таня без сил опустилася на підлогу, Алекс пройшов трохи і зупинився.

— Алекс? — Яна підійшла до нього.

— Я відчуваю свіже повітря, — промовив він. — Вже зовсім близько.

— Ти впевнений?

— А ти хіба не відчуваєш? — запитав здивовано.

Яна принюхалася і згідно кивнула.

— Вихід десь недалеко. Нам треба йти, — Алекс подав Тані руку і вона все ж підвелася.

Невдовзі перед очима подорожніх з'явилася величезна кам'яна плита, то був глухий кут.

— От і все. Це кінець нашого шляху, — злякано промовила Таня. — Назад я вже не зумію повернутися.

— Зовсім ні, якщо ми зможемо відкрити ці кам'яні двері, — промовив Алекс. Він підійшов до плити і помацав її пальцями, намагаючись знайти підказку.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, бо тут зовсім немає чим дихати, — поскаржилася Таня.

Мішель, навпаки, мовчки спостерігала за діями вампірів. Вона не скаржилася і не плакала, як Таня, бо останні місяці змусили її добряче подорослішати.

— Алексе, у мене є пропозиція. Може спробуємо зрушити її, як плиту біля входу? — промовила Яна, підходячи до нього.

— Давай.

Алекс та Яна налягли на кам'яну брилу й спробували її штовхнути, але нічого не вийшло.

— Янко, відійди. Є ідея, — скомандував Алекс. Він підійшов до стіни й став щось видивлятися.

— Алекс, що ти робиш? — поцікавилася Таня.

— Зараз побачиш, — Алекс рвонув із стіни один з каменів і що було сили вдарив ним об плиту. Плита затремтіла й пішла тріщинами. Він відійшов на кілька метрів і набравши швидкість, кинувся на плиту. Удар ногою прийшовся в саму серцевину плити, вона завібрувала й розкололася навпіл.

Подорожні опинилися на порозі лісу, а за мить їхню увагу привернула величезна кам'яна статуя скорботного янгола на одинокому надгробку.

— Боже мій! Що це? — зойкнула Таня. — То могила?

— Дізнаємось, якщо підійдемо ближче, — спокійно відповів Алекс і першим попрямував до могили.

Яна мовчки пішла за ним.

— Я не піду. Ні! Я хочу додому. Мені набридло це все. Мені дійсно вже все набридло. Я втомилася, — заскиглила Таня.

— Прошу тебе, заспокойся, — спробувала втішити її Мішель.

— Я не хочу заспокоюватися. Я просто хочу додому! Ти розумієш це? — закричала в істериці Таня.

Яна кивнула Алексу і він підійшов до Тані. Мішель піднялася та попрямувала до Яни.

— І що ти про це думаєш? — запитала Мішель у Яни.

— Поки не знаю, що думати. Все це якось незрозуміло. Чия це могила і чому вона посеред лісу, за межами замку. До того ж, в доволі непоганому стані, як на свій вік, — Яна задумливо прикусила нижню губку.

— Що робитимемо? — спитала Мішель.

— Якщо вже ми тут, треба дізнатися. Я бачила схожі могили в Польщі, в них часто намагалися приховати щось. Сховати щось, що покійний мав забрати з собою та берегти навіть після смерті, — Яна торкнулася витонченими пальчиками кам’яного янгола.

— Є варіанти? — поцікавилася Мішель.

— Схоже, що є. Хоч ця могила була споруджена за кілька століть до моєї епохи, я, здається, знаю цей секрет, — куточком вуст усміхнулася Яна. Вона граційно обхопила фігурку янгола і напружившись повільно повернула її трішки ліворуч. Нічого не сталося. Мить подумавши, Яна налягла на неї і повернула праворуч. Почулося неголосне клацання, а тоді янгол трохи опустився в нішу, на котрій стояв.

— За давніми віруваннями на сході знаходяться ворота до Пекла, — пояснила Яна.

— А що далі? — поцікавилася Таня, підступаючи до них. Схоже Алекс таки зумів вмовити її.

Мішель було цікаво знати, що ж такого сказав Стреттон, але вона зуміла приборкати свій інтерес. Натомість повернулася до Яни, котра тим часом повільно відсунула кам'яну статую. Врешті всі побачили вузький подовжений отвір, в котрий могла пролізти людина.

— Нам туди, — спокійно промовив Алекс.

Він знову став першопрохідцем і поліз в утворений отвір.

— Тут є сходинки. І досить темно, — гукнув за хвилину.

Коли всередину спустилася Мішель, вона побачила невеликий склеп. У його центрі лежав кам'яний саркофаг. Навіть не змовляючись, всі четверо підійшли до нього та зрушили важку кришку.

Влад з сумом дивився на Еллу, котра нерухомо лежала на траві біля його ніг. Вона була жива, але Цепеш задавався питанням, скільки ж встиг випити її крові. Жага його була просто божевільною. Влад хлюпнув в її бліде обличчя холодною водою з пляшки, а тоді рвонув поли своєї сорочки й приклав шматок тканини до ранки на шиї.

Елла заворушилася.

— Тихше. Прошу тебе, не рухайся, — прошепотів він.

— Я…

— Ні! Ти не вампір, бо навіть у жахливому маренні я швидше вб'ю тебе, аніж зроблю вампіркою, — жорстко відрізав Влад.

— Владе!

— Ні! Так ось чого ти домагалася?! Що я збожеволію настільки, що перетворю тебе? Тоді запам'ятай. Запам'ятай раз і назавжди, щоб ми більше не поверталися до цієї теми, — Влад схопив Еллу за плечі і піднявши наблизив до себе.

Елла побачила, як чорною злобою наливаються його прекрасні лазуритові очі:

— Послухай…

— Ти слухай мене! — загарчав. — Я ніколи не перетворю тебе на вампірку. Після того як з Мірчею, чи хто б то не був, буде покінчено, ми попрощаємося назавжди! Зрозуміла? Зрозуміла, питаю?

Почувся легкий порив вітру. Ніздрі Влада затріпотіли і роздулися. Блискавично він схопив Еллу за руку і вона опинилася за його спиною.

— Владе, що сталося? — запитала безпорадно.

Цепеш вдивився у порожнечу перед собою. Її зненацька заповнив легкий туман, що з кожною секундою ставав все густішим. В мить ока з того туману вийшов сивочолий старий, одягнений в дивний середньовічний камзол та трико з зеленого оксамиту. На його голові красувався маленький фетровий капелюх.

— Чудовий трюк, — прошепотів Влад.

— Ти теж так вмієш. Не знав? — скрипучим баритоном промовив вампір.

— Навіщо я тобі? Хто ти? — Влад почув, як перелякано дрібоче серце Елли.

— Ти знаєш відповідь, — відповів старий.

— Навіщо ти вбиваєш людей, котрі важливі для мене? — продовжив Влад.

— Щойно ти сам дав відповідь на своє ж питання. Люди не можуть бути тобі важливими. Яким дурним ти став, мій хлопчику. Це просто неприпустимо! — старий придивився до його обличчя.

— Я не бажаю мати з тобою щось спільне! Шкода, що історію не можна переписати, — гаркнув Влад.

— Суть не в історії. Я створив тебе, Владе, ти зобов'язаний мені коритися, — відповів старий.

— Ти ж Мірча? Мірча Батрам! — врешті вже зрозумів Влад.

— Вірно. Мірча, твій творець. Твій батько, Владе, — кивнув старий.

— Я нічим тобі не зобов'язаний. Ти для мене ніхто, — голос Влада більше не був таким впевненим.

— Ти зобов'язаний мені народженням, а отже зобов’язаний усім, — Мірча зник так само раптово, як і з’явився.

Влад схопив Еллу за руку:

— Ми повертаємось до Бухаресту.

— Владе, що відбувається? Я не розумію, — Елла заклякла. — Ми ж йдемо не в той бік. Наш позашляховик…

— Забудь про нього, — Влад підняв її на руки і притиснув до себе.

Яна першою глянула всередину труни. В ній знаходився висохлий скелет: на його зап'ястях ще збереглися залишки дорогої турецької парчі, а в області схрещених пальців лежав невеликий медальйон із чистого золота.

— Хто це? — прошепотіла Таня.

Алекс зірвав зі скелету медальйон, розкриваючи його, там знаходилася мініатюра молодої дівчини.

Раптом стіни затрусилися й зі стелі впав перший камінь.

— Що це? — закричала Мішель.

— Треба вибиратися. Зворотний механізм прийшов в дію. Забравши медальйон, ми запустили в хід щось схоже на бомбу. Ймовірно до саркофагу прикріплена ланка, що утримує від умисного руйнування склеп, — поспіхом відповіла Яна.

Камені полетіли зі стелі з новою силою, у склепі стало сіро від пилу. Один з каменів вдарив по голові Мішель і вона впала на підлогу, Алекс схопив її на руки та побіг до виходу. Він відправив наверх Яну і передав їй Мішель, а сам повернувся за Танею. Вже схопив її за руку і теж кинувся до отвору, але купа каміння полетіла на них. Алекс відчув, як її пальці вислизнули з його долоні, хаотично махнув рукою, але намацав лише порожнечу.

— Таню? Таню, де ти? — закричав несамовито.

— Іди, — ледь чутно відповіла вона десь з-під каменів.

— Я не залишу тебе! — запротестував він, у розпачі відкидаючи каміння.

— Іди. Я не відчуваю ніг, — голос Тані ставав все тихішим і ледь долинав до Алекса, а потім град з каменів оглушив його.

Хтось потягнув Алекса з отвору вгору. Він спробував повернутися, але дивлячись в отвір, бачив там тільки величезну купу каміння. Склеп був завалений навічно.

Алекс помітив Мішель, котра з жахом дивилася на могилу.

— Мішель, — Алекс струсив пил з піджака і підійшов до неї.

— Ні. Ні-ні-ні! Таню? — Мішель кинулася до могили і несамовито заверещала.

Алекс схопив її за плечі й притиснув до себе:

— Її не повернути. Мішель, її вже не повернути, а нам треба йти. Негайно!

— І кинути її тут? Кинути Таню? — продовжувала кричати Мішель.

— Послухай мене — Тані більше нема! Чуєш? — Алекс затрусив її так, що в неї аж зуби клацнули. — Ти розумієш?

Розширеними від жаху очима Мішель дивилася на нього, але більше не видавала жодного звуку.

Влад відпустив Еллу зі своїх рук тільки біля руїн резиденції. Одразу побачив Яну, Алекса та Мішель, котрі поспішали до них. Підсвідомо вже знав, чому їх було троє. Елла обійняла Мішель за плечі, але жодна з дівчат не заплакала.

— Ми знайшли ось це в могилі у лісі, куди нас вивів потаємний тунель, — промовив Алекс, простягаючи Владу медальйон. — Ти знаєш хто це?

Декілька хвилин Влад роздивлявся мініатюру, повністю заглибившись у вирій свого минулого, а тоді раптом здивовано промовив:

— Так! Це моя матір.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.