Місто дощів та кайданів

- Її викрали?

- Так, батьку.

- Викрадачі знають, що вона Орай?

- Судячи з того, що ми не отримували ніяких вимог – ні.

- Чудово. Не лізьте у це діло.

- Що?..

- Якщо про це стане відомо, стане зрозуміло, що вона не може сама себе захистити. Стане відомо, що вона більше не має сили дощів. Це стане проблемою.

- Ви…

- Нехай цим займається Ліз. ЇВід її групи чуток точно не піде.

- Але ви відправили всю її групу на рейд!

- Нічого. Як закінчать...

- Вона ваша донька!!!

- Ця розмова закінчена!

- А щоб тебе! Невже у тобі немає нічого… нічого людського, батьку?!

- Займайся своєю роботою.

- Фіне… Алекс помер, бо ти нічого не зробив! Тепер ти дозволиш постраждати Джозефіне?! Ти монстр!

Девон замахнувся. Ляпас був настільки голосним, що у Іси задзвеніло у вухах.

- Знай своє місце. Я віддаю у твої руки цілий конгломерат. Не змушуй мене розчаровуватись.

- Твоя донька може загинути… а тебе хвилює конгломерат?!

- Знай. Своє. Місце. Якби Джозефіне знала своє – вона б не опинилась в цій ситуації. Вона – Фурія Кіріну. Час вже їй це згадати.

***

Фіне спробувала ще раз розтягнути мотузки, що перетискали її руки. Подумки вона не переставала сварити себе за таку необачність. Так безглуздо потрапити у руки викрадачів, під самісіньким будинком. Ріка хвилюватиметься, вона чекала на неї у Мей-Мей. І О Юн…

Викрадачів було троє. Але коли її привезли на закинутий склад, на них чекала ціла озброєна група. Її зв’язали та всадовили на одинокий стілець під стіною. Двоє з тих, хто викрав її, лишились з нею. Поводили вони себе дуже зухвало. Говорили багато і не дуже фільтрували те, що вони говорять. Судячи з усього, їх найняв хтось із опозиції. На жодному з викрадачів не було ніяких розпізнавальних знаків, тож, вірогідніше за все, вони з вільних банд. Або ж з Рінкю. Потрібно було вибиратись.

- Хей… панове, - наважилась заговорити Фіне, - тут якась помилка. Ви викрали явно не ту доньку. Я більше не маю цінності для своєї родини.

- Родини? – один з викрадачів обернувся до іншого, - Гарт, це що виходить, пес собі відхватив дівку з заможної родини?

- Гадки не маю, - знизав той плечами, - команда була викрасти і доставити сюди. Далі чекаємо розпорядження.

- Хм… цікаво… з якої ж ти родини?

- Арен, не лізь. Наказ – чекати!

- Ой, та буде тобі. Мені просто цікавлюсь, не чіпаю я її. Тобі самому хіба не цікаво?

- Байдуже.

- Але я от зараз дивлюсь на неї і когось вона мені все ж таки нагадує, - Арен торкнувся щоки Фіне і прибрав волосся з її чола, - так, дійсно. Кого ж ти мені нагадуєш?

Фіне сіпнулась у сторону.

- Гонорова, - неприємно оскалився Арен, - і гарненька. Несправедливо. Якийсь пес має таку гарну дівку, а я чимось гірший?

- Арен.

- Та буде тобі, Гарт. Кого вже це хвилюватиме? Ти подивись на цей вогонь в очах. Вона схожа на… трясця! Я бачив її лише здалеку… але готовий заприсягнутися, що ця дівка – копія дволикої Фурії!

- Що? – Гарт наблизився, - ти впевнений? Бути такого не може.

- Ну, справжню Фурію ми б не спіймали. У тої волосся було коротше, здається…

- Хіба вона не зникла пару років тому?

- Та яка різниця? Ха-х… схожість вражаюча. Потім похвалюсь мужикам, що завалив Фурію!

- Тільки торкнися мене і ти про це пошкодуєш… - прошипіла Фіне.

Вона вже зрозуміла, що перед нею ідіоти. А ще зрозуміла, що вони викрали її явно для того, аби шантажувати О Юна. І це було вже не смішно.

- Мені подобається, коли чинять супротив, - Арен потягнув до неї свої руки і вхопився за блузку, рвонувши її на себе. По бетонній підлозі покотилися дзвінкі ґудзики. Фіне спробувала вирватись, але заважали мотузки на руках.

- Арене, припини це, матимемо проблеми, - спробував зупинити його Гарт.

- Почекай своєї черги, - відмахнувся той, - га? Що там за галас?

З вулиці почулась стрілянина і рев мотору.

***

- О Юн, ми знайшли! Вона на складі… скидаю координати. Ми вже виїжджаємо за тобою.

Кан О Юн гнав авто так, як ніколи раніше. Вона була там одна. Його зводила з розуму думка, що хтось може нашкодити їй. Чиїсь брудні руки торкатимуться її. Він злився на Ліз. На Ейдена. Але найбільше він злився на себе. Орай. Джозе. Джозефіне Орай. Фурія Кіріну. Така тендітна і витончена. Хіба міг він у ній розпізнати ту демоницю, про яку йому розповідали? Тепер ситуація стала ще небезпечнішою. Хіба дозволять йому лишитися поряд із нею? Хіба сама вона лишиться, коли дізнається, хто він?

З цими думками він домчав у доки. Координати вказували на крайній склад. Він одразу побачив там декілька сірих, непримітних авто. І його побачили також. Охорона одразу ж почала гатити з усіх стволів. А він не зупиняв авто. Врізавшись у ворота складу, він зупинився, лиш пробивши їх.

- Якого дідька?! – вирячився на авто один з викрадачів.

О Юн ледь перезарядив пістолет. На підлозі сиділа Фіне. Чоловік тримав її за плече, блузка її була розірвана. Та легенька, миленька блузка, яку він знімав з неї минулої ночі. Вона була розірвана. Кров вскипіла, а далі… білий шум.

Потім він не міг пригадати, як саме все почалось. Коли він вилетів з авто, стріляти почали одразу. Силою кайданів він поклав на підлогу майже всю охорону, але цього вистачило не надовго. Постріл за пострілом, на підлогу падали тіла. Хтось скавчав, хтось гарчав, кричав, проклинав. Серце скажено калатало у грудях. Сліпа злість заважала зрозуміти, хто потрапив під руку. Його кулаки були здерті, а він навіть не розумів, кого він бив і як до нього наблизились. Наче скажений пес він кидався на кожного, хто наближався, намагався зупинити його, затримати. На обличчя бризнула кров і лиш тоді, крізь червону пелену він побачив її…

То жах, що застиг у її очах, змусив його завмерти. Дихання її зривалось. Ще трохи і вона закричить. Він все залив кров’ю, якої вона так боїться. А може… тепер вона боїться і його?

- Зупинись! Інакше я їй макітру прострелю! – закричав Арен, - кидай зброю.

- Фіне… - прошепотів О Юн.

- Я сказав кидай зброю!!!

- Відпусти… Фіне! – О Юн зробив крок до них.

Постріл. Впавши на одне коліно, чоловік притиснув руку до плеча. Кров потекла по руці.  

- Я сказав не рухатись!!! – крикнув Арен, - ще один рух і я!..

Ще один постріл. Куля пролетіла повз. Але Юн не поворухнувся. Арен кинув на підлогу Фіне і наблизився до нього.

- Нам сказали лише заманити тебе сюди… - прохрипів він, - а ти, покидьок, поклав всю мою команду! Таке чудовисько як ти не має існувати!!! Тож… я зроблю в тобі пару дірок!

Він наставив на нього дуло пістолету.

Благаю, не дививсь, - промайнуло в голові чоловіка.  

- Ні! - раптом закричала Фіне, - не потрібно! Юн!!!

Голос її був настільки пронизливим. Він наче лезо розрізав простір. А потім… Арен вибухнув. Луснув, наче кулька. Фонтан крові обляпав їх обох з ніг до голови. О Юн на мить впав у ступор. Але голос Фіне миттєво привів його до тями.

- Знову… - голос її тремтів, - я знову… зробила це… будь ласка… не дивись. Не дивись на мене!..

Вона відповзала назад, намагаючись спиратись на зв’язані руки. Їй було страшно навіть підвести на нього погляд. Як він зараз на неї дивиться? Чи бачить він у ній чудовисько? Чому це сталось знову? На його очах. Він розчарований? Він наляканий? Він піде? Він?..

- Фіне… - раптом вона відчула його міцні обійми, - ти прекрасна.

- Що?.. – вона ледь підняла на нього очі.

- Ти – прекрасна, - повторив він спокійно, стерши бризки з її обличчя.

- Я – монстр… - прошепотіла вона, схлипуючи.

- Хіба може бути монстром та, хто так відчайдушно захищала іншого?

Він розв’язав її і підняв на руки. Посадивши у машину, він сів за кермо.

- Поїхали… додому… - прошепотів він.

Авто повільно відкотилось від вибитих дверей. Фіне боялась навіть очі підвести. Руки все ще тремтіли. Юн же намагався виглядати настільки спокійним, наскільки міг. І обоє були настільки занурені у свої думки, що не помітили ні авто Бріджит, ні цілу групу на чолі з Ейденом і Ліз.

***

Фіне вперше опинилась вдома у О Юна. Це була простора квартира з великими панорамними вікнами на останньому поверсі багатоповерхівки. Вона видалась Фіне дуже дорогою і, в той же час, дуже порожньою, самотньою. Перше, що зробив Юн, це показав їй ванну.

- Можеш брати будь-які рушники, покоївка щодня кладе нові, тож… і одяг… вибач, можу запропонувати лише це, - він простягнув їй свою чорну футболку, - я скористаюсь гостьовим душем.

Коли вона вийшла, він стояв біля вікна, говорив з кимось по телефону. На вулиці вже темнішало, місто запалювало вогні.

- Так. Так, ми у безпеці. Вдома. Не потрібно. Дякую.

Він вимкнув телефон і поклав на стіл. Обернувшись і побачивши Фіне, він трохи розгубився. Вона вже не вперше бачила його оголене тіло, але вперше не могла відвести погляду він його шрамів. Прострілене плече він прикривав рушником.

- Давай я… допоможу обробити рану, - Фіне зробила до нього крок, - і руки всі подряпані.

Поки вона накладала пов’язку, Юн мовчав і дивився у вікно. Вона робила це майстерно, він зауважив ще в той, перший раз. Вона знала, що робить, рухи її були впевнені, але дихання нерівним.

- Джозефіне Орай, - раптом порушила тишу Фіне, - ім’я, яке мені дали при народженні. Мама називала Джозі, але знаєш, мені ніколи не подобалось. Брат називав мене Фіне, тільки він один. Сестри боялись батькового гніву. Він не визнавав ніяких зменшених звернень. Ну от і все. Скоро будеш як новенький.

Вона закінчила бинтувати і прибрала від нього руки. Юн в очікуванні поглянув на неї. Глибоко зітхнувши, Фіне продовжила.

- Те, що ти побачив… сила дощів, якої я ніколи не просила. Я можу контролювати рідини в організмі людини. В моїй божевільній сімейці таке вперше. Зазвичай, народжуються з силами контролювати хмари, дощ, річки, просто воду… а я…

- Фіне, - Юн підняв руку, зупиняючи її, - ти не зобов’язана…

- Я бачила, як ти б’єшся, - сумно посміхнулась дівчина, - такі люди, як ти… не можуть жити в Кіріні і не бути пов’язані з підпіллям. Тож… лише питання часу, коли ти зрозумієш, хто я…

- Я знаю, хто ти, - голос Юна прозвучав м’яко, - зрозумів ще на складі. Лише одна людина могла таке зробити.

- Он воно як, - Фіне відвела погляд, голос її звучав награно впевнено, - я ніколи не хотіла бути нею, але… моє життя розпланували ще до мого народження. Тож, коли я втратила цю силу і стала непотрібна своїй родині, я навіть трохи зраділа. Мені здалось, що я нарешті зможу втекти. Перестати бути Фурією Кіріну і більше ніколи не мати справу ані з Орай, ані з підпіллям. Подумала, що мені можна бути іншою. Але ось ця сила повернулась і я знову монстр.

- Ти – Фіне, а ця сила – частина тебе, - промовив О Юн, дивлячись їй в очі.

- Ти, певно, не зрозумів…

- А хіба це важливо? – він торкнувся її щоки своєю долонею, - ти – моя Фіне. Більше мені нічого не потрібно розуміти.

І раптом… Фіне відчула, як по щоках потекли сльози. Вперше хтось визнав її тою, ким вона була. З силою чи без, не Фурія, не Орай. А просто Фіне. Його Фіне. Руки самі сковзнули по його шкірі. Їй так хотілось розчинитись у його обіймах, відчути кожен дотик, торкнутися губами кожного шраму. Він підтягнув її до себе. Його важке, гаряче дихання змушувало серце калатати швидше. Ось він. О Юн. Про якого вона все ще мало що знала. Але він знав її. І лишився поряд. А вона належала йому. Це почуття проростало у її тілі, розквітаючи криваво-червоними квітами, змушувало тремтіти, задихатись, бажати. Пальцями він ніжно провів по її спині, торкнувся плечей, вдихнув запах її тіла.

- Хотів би я… мати більше часу, - прошепотів О Юн, - хотів би побачити тебе у забутті, розгнівану, агресивну, пекельну, наче з глибин безодні і наївну, радісну, осяяну, наче з райського саду. Хотів би я бути єдиним, хто торкався тебе… я хочу знати про тебе все. Найпотаємніше, глибинне…

- Я також… - вона видихнула, - я хочу знати про тебе більше. Хочу, аби ти розповів мені про кожен свій шрам…

- Я розповім. Обіцяю. Просто… зачекай ще зовсім трохи. І ти знатимеш… дай мені трохи побути егоїстом. Дозволь першим вивчати тебе, Джозефіне Орай…

- Тоді краще зруйнуй мене. Спали, перетвори на попіл. А коли від мене не лишиться навіть пилу, створи мене нову, чисту, лише для себе, - прошепотіла Фіне, - іншого я не бажаю…

***

З ним це сталось вперше. Весна, що своїми зливами змила всю кров і запах сигарет, розчинила у дощовій воді всі сумніви. Літо, що прийшло так раптово. Таке солодке і гаряче, з ароматом кави і мигдалю. Жінка, що одним своїм поглядом врізалась йому у серце, проростала квітами під шкірою, шипами своїми впивалась в його душу, задіваючи найпотаємніше. Сама того не відаючи, вона захопила його у полон без єдиного пострілу. Небезпечна. Кривава. Така чиста і, в той же час, така ж спотворена своїм минулим. Наче його відображення. Вона зрозуміє його, вона прийме. Вона вже прийняла, навіть нічого не знаючи.

Йому хотілось розчинитись у її посмішці, розірвати на клапті весь її одяг, чути її голос, її тихе дихання. І нехай вона впивається нігтями в його шкіру, так сильно, щоб лишились сліди, які перекриють його шрами, лишать на ньому її мітки. Він зруйнує світ, який поранив її так сильно, що примусив відмовитись від самої себе, заховатися. Він знищить ту частину себе, яка може завдати їй шкоди. Він розірве будь-кого хто її торкнеться. І лишиться єдиним пастором, що сповідує кохання до її вогняного волосся. Єдиним грішником, що так бажає її дотиків. Аби лише вона лишалась поряд… яка солодко болісна ілюзія.

Але через два тижні вона розвіялась наче туман на світанку.