Місто дощів та кайданів

- Коли вже нарешті буде сонячно?!  Сил моїх вже немає дивитися на це похмуре небо, - невдоволено бурмотіла Ріка, протираючи вікна, - Фіне… ну скажи! Бісить!

- Бісить-бісить, - слухняно повторила руда, - тобі додому не треба?

- Я сьогодні закриватиму кавʼярню з тобою, - відповіла Ріка, - планів на вечір все рівно немає. Тцц… ну от цього ще бракувало.

- Що там?

- До нас прямує веселенька компанія, - буркнула Ріка.

- А це погано?

- Ну, їх п’ятеро і вони явно на підпитку, - зітхнула дівчина, - можливо я і помиляюсь. Візьмуть собі кави та підуть. Але якщо інтуїція мене не підводить… матимемо з ними проблеми.

- Беру їх на себе, - посміхнулась Фіне, - сховайся за мною.

- Моя героїня! – Ріка зайшла за прилавок та стала за її спиною, - вдаватиму, що я меблі.

Дверний дзвоник дзеленькнув. Фіне натягнула посмішку на обличчя.

- Вітаємо у кавʼярні Мей-Мей! – промовила вона голосно, - чого бажає?..

- Фіне? – гість шоковано дивився на неї, - справді ти?!

- Що там, Іан? Твоя знайома?

Від нього несло алкоголем. Фіне чула від тих своїх інформаторів, з якими все ще підтримувала зв’язок, що після того інциденту Іан звільнився. Грошей за мовчання йому відвалили багато, тож потреби працювати на юрфірму він більше не мав. І як будь-який ідіот, вхопивши золотий квиток він почав топити своє життя у розвагах, на які раніше не мав грошей. Зараз же він дивився на Фіне скляними очима і продовжував задавати одне й те саме питання.

- Ти ж дійсно Фіне??

- Ви помилились, - швидко відрізала руда, - Ріка, прийми замовлення.

- А?.. Але!..

- Піду винесу сміття! – не дочекавшись її відповіді, Фіне поспіхом вийшла у приміщення для персоналу.

Схопивши напівпорожній пакет, вона вийшла через службовий вхід. Смітник знаходився у вузькому провулку між кав’ярнею та сусіднім будинком. Кинувши у нього сміття, вона притулилась спиною до стіни і декілька хвилин стояла, дивившись собі під ноги. Ледь опанувавши тремтіння всередині

Почуттів до Іана вона вже не мала. Взагалі, після того, як вона прийшла до тями після свого зриву, відчуття було таке, наче вона більше ніколи не зможе відкритися комусь. Кохання стало для неї чимось недосяжним, як і довіра. Вона зрозуміла це ще тоді, коли він дивився на неї в той день. Іан бачив у ній лише монстра, чудовисько, яке клацанням пальців розірвало декілька людей на шматки. Тому, побачити його зараз було болісно. Тим більше, що зараз його погляд не виказував взагалі ніяких емоцій окрім подиву.

- Ось ти де, - почула вона голос, - і справді, ти.

Фіне обернулась. З вулиці у провулок зазирнув чоловік. Брендовий одяг на ньому був пом’ятий, каштанове волосся розтріпалось. Його трохи похитувало, але він йшов до неї.

- Ти ж мене пам’ятаєш? Не могла ж ти мене забути!

- Пам’ятаю, не кричи, - Фіне відштовхнулась від стіни, - вибач, мені потрібно працювати.

- Та почекай, - він перекрив їй дорогу, - я ж просто поговорити хочу. Ми так давно не бачились.

- Давно, - кивнула Фіне, - тобі заплатили за це.

- Мені заплатили за мовчання, - зізнався Іан, - але не за те, щоб я тебе уникав.

- Слухай, мені правда працювати потрібно, - Фіне дивилась в бік.

- Ти на мене злишся?

- Вже ні.

- Розумію, в тебе є повне право злитися, - продовжував говорити Іан, - я за весь час ні разу не зв’язався із тобою, пробач.

«Це ще що означає? Невже він думає, що проблема у тому, що він не подзвонив?» - про себе подумала Фіне. Зараз Іан виглядав і говорив так, наче між ними відбулась банальна побутова сварка.

- Я просто підійшов спитати, як твої справи, - сказав він, - нічого більше. А ти втекла.

- Ааа… - Фіне трохи розгубилась, - ну, в мене все гаразд.

- Давно тут працюєш?

- Вже півтора роки.

- Подобається?

- Так.

- Я давно не бачив тебе в центрі, ти переїхала?

- Так.

«Що це? Звичайний діалог? Він справді просто спитати як справи хотів?» - на мить дівчина подумала, що не так вже і погано. Просто двоє колишніх зустрілись, що в тому такого?

- А що, хазяйка закладу не проти, щоб ти тут працювала? – раптом, голос Іана став тихішим.

- В якому сенсі?

- Та ну, чого такий здивований погляд? Я про це твоє… вона в курсі, що ти не зовсім людина?

- Не… не зовсім людина?! – спалахнула Фіне.

- Хей, спокійно, - підняв руки Іан, - що я не так сказав? Ти ж з дощів. Мені казали, що дощі не зовсім люди. Хіба ні? Нова чи як там це називають...

- То от ти якої про мене думки… - Фіне відчувала, як голос її починає тремтіти, - не переймайся, я більше не маю відношення до дощів.

- Правда? То це не чутки, що ти втратила ту диявольську силу? – Іан розплився у посмішці, - то тепер… ти звичайна дівчина??

Фіне не знала, що йому відповісти. Ще більше її здивувала його реакція. Зрадів?

- Я весь час про тебе думав, - продовжив Іан, - ну, про те, що я повів себе трохи неправильно тоді. Хотів би залагодити провину. Сходимо повечеряти? Я вибачусь. Якщо ти тепер нормальна, то я!..

- Ти зараз серйозно?! – Фіне відчувала, як всередині все закипає.

- Так, а що? – продовжував городити своє чоловік, - ну слухай, ти також була неправа тоді. Якби ти сказала мені, що з дощів, то я б так не відреагував. І ніколи б не погодився на ту пропозицію з грошима! А так, ти приховувала, звичайно у мене був шок! Ти ж там справжнісіньким чудовиськом була! Налякала мене!

- Будь ласка… йди геть, - Фіне опустила голову, відчуваючи, що зараз заплаче.

- Та я ж по хорошому! – він вхопив її за плече, - давай повечеряємо! Я вибачусь!

- Пусти…

- Фіне, дай мені просто шанс тобі показати, що… агов! Ти що робиш?! Відпусти.

Фіне підвела очі і побачила О Юна. Однією рукою він згріб Іана за комір та виштовхнув з провулку. Між ними не відбулось навіть словесної перепалки. Просто впавши на асфальт, Іан раптом зблід, підскочив і забрався геть.

- Вибач, - тихо сказав Юн, повертаючись до Фіне, - мені здалось, що ти не дуже хочеш з ним спілкуватись.

- Я… - дівчина дивилась йому в очі, - я просто…

- Він образив тебе?

Погляд Юна, який завжди не виказував майже ніяких емоцій, раптом став стурбованим. Фіне сама не зрозуміла, як по щокам потекли сльози. Вона просто дивилась на нього і схлипувала. Страшно. Так боляче і неприємно. Вона все ж думала, що перед нею щиро вибачаються, а виявилось, що її навіть за нормальну людину весь цей час не вважали. Вона і справді монстр в очах Іана. А найгірше це те, що на неї дивиться О Юн. Зараз, коли вона така жалюгідна, заплакана, слабка. Він чув їхню розмову? Він більше не приходитиме у кав’ярню? Він питатиме, що між ними сталось?..

Але О Юн не питав. Він мовчки простягнув до неї руки і пригорнув до себе. І весь час, поки вона плакала, він не видав ані звуку, обіймаючи її. Високий, такий сильний, руки його так міцно тримали її, що вона мимоволі дала волю емоціям. А разом з нею заплакало і небо.

Коли вона затихла, очі і ніс почервоніли. Вона все ще хлюпала і їй було нестерпно соромно за те, що він побачить її такою. А зараз ще й в кав’ярню повертатися…

- Так, - О Юн відсторонився від, зняв піджак і накинув на неї, накривши з головою, - ходи-но сюди.

Тримаючи її однією рукою, він провів її до свого авто і посадив на пасажирське сидіння. Фіне була настільки спантеличеною, що навіть не встигла нічого заперечити. Чоловік повернувся до кавʼярні. Здалеку Фіне бачила, як він покликав Ріко, він щось їй казав, вона вислухала. А через декілька хвилин винесла йому два стаканчики і він пішов. Повернувшись у машину, він віддав Фіне стакан.

- Твоя подруга сказала, що ти любиш какао, - сказав він, - а ще вона зачинить кав’ярню сьогодні сама.

- Угу… - тільки і змогла відповісти Фіне.

Юн завів авто і вони поїхали. Пейзаж стрімко змінювався. Багатоповерхівки, приватні будинки, околиці міста. Вони виїхали на узбережжя. Авто зупинилось на узбіччі. О Юн вийшов і відкрив двері Фіне. Вони вийшли на дикий пляж. Прямо в піску стояла одна єдина старенька дерев’яна лавка і навіс над нею. Чутно було лише шум хвиль та крапель дощу.

Вони сиділи і мовчали, слухаючи море. Фіне все ще сьорбала носом. Вона очікувала, що О Юн буде задавати їй якісь питання чи, принаймні, поцікавиться, що сталось. Але він не проронив ні слова. Він був тактовним. Занадто тактовним. Нарешті, Фіне остаточно заспокоїлась, глибоко вдихнула і видихнула.

- Дякую, - сказала вона, - і пробачте за цю сцену. Ви не повинні були…

- Ти не хотіла, щоб я втрутився?

- Не те щоб не хотіла, - розгублено промовила Фіне, - просто, вам не варто було витрачати на це свій час.

- Тобі так важко приймати чужу допомогу, так? – м’яко зауважив Юн.

- Є таке, - зізналась Фіне, - не так виховували.

- А як?

- Вчили бути самостійною і незалежною, покладатися лише на членів родини, - задумливо промовила Фіне, - і не підпускати нікого близько.

- А його, значить, підпустила?

- Мала необачність, - знизала плечами дівчина.

- Колишній?

- Колишній.

- У тебе все ще є до нього почуття?

- Ооо, ні-ні, що ви, - похитала головою Фіне, - ми просто… не дуже гарно розійшлися. І я чомусь подумала, що він вибачиться… мені здалося, що то мало бути щиро, але…

Запала тиша. О Юн не продовжував розпитувати.

- Тц… - Фіне потягнулась, - соромно-то як…

- Це ще чого?

- Та якось не хотіла я розревітись перед вами. Ви ще й стали свідком цієї драматичної сцени… так соромно, що не знаю куди очі подіти! – посміхнулась Фіне.

- На мене.

Голос О Юна прозвучав настільки впевнено і рівно, що Фіне на мить забула як дихати. 

- Що?

- Якщо не знаєш, куди подіти очі, - він схилився до неї, - дивись на мене.

Фіне не знайшла, що відповісти, просто дивилась в його різнокольорові очі. Він був настільки близько, що вона відчувала його дихання та аромат сигарет від його сорочки.

- Ти не боїшся мене?

- Не боюсь.

- Я тобі не огидний?

- Звичайно ж ні!

- Тоді подивись на мене, - повторив О Юн, - я непоганий варіант.

- А?.. – Фіне ще більше розгубилась, - в якому сенсі?..

- Я ж казав, що запропоную ще раз, - губи його вигнулись у хитрій усмішці, - давай повечеряємо. Не з вдячності. А тому що я хочу запросити тебе. Я хочу побачити тебе. Говорити з тобою. Не лише за прилавком кавʼярні.

- Ви запрошуєте мене на побачення?

- Вочевидь, так і є, - кивнув О Юн, - я запрошую на побачення дівчину. Вона погодиться?

- Погодиться, - на видиху промовила Фіне.

І вперше за стільки часу… О Юн їй щиро посміхнувся.