Місто дощів та кайданів

Все тіло скував страх і огида. Вона не могла поворухнутись, не могла змусити себе прокинутись. Все було у крові. Наче озеро, багряне, гаряче і водночас таке бридко холодне, криваве озеро. То там, то тут виринали чиїсь руки. Тягнулись до неї, щось булькотіло. А потім… його обличчя і крик. «Монстр!!!»

***

- …стало відомо про викриття ще одного «дому для втіх». Бордель знаходився у підвальному приміщенні одного зі клубів, що належать Інгрену Нілету, скандальному спадкоємцю Рінкю. Серед працівників, що обслуговували гостей, були виявлені неповнолітні особи. Президент конгломерату,  пан Вірал Нілет, відмовився дати офіційний коментар, проте запевнив, що справа взята на контроль особистою дисциплінарною комісією Рінкю. Стосовно пана Інгрена, який вже фігурував у справах із участю нова…

Фіне відволіклась від миття кавомашини і поглянула на екран. Нова. Люди із здібностями, які були за межами розуміння. Раніше вважалось, що лише нащадки Нілет та Орай могли народитися із такими здібностями. Власне, так і було, тому за чистотою крові в обох родинах дуже пильно слідкували. Але, час не стоїть на місці. Хоча, шлюби за домовленістю лишались нормою для цих двох родин, були і бунтарі, які виходили з родини за покликом серця. Або ж ті покидьки, які заводили собі коханок по всьому місту. З часом, новин про те, що у Кірін де-не-де зустрічались люди зі здібностями, значно побільшало.

- …рада директорів О-Груп провела позачергову нараду стосовно злиття двох компанії всередині конгломерату. Остаточне рішення так і не було прийняте. Президент Орай прокоментував… - продовжувала дикторка, але Фіне її вже не слухала.

Клацнувши по маленькому пульту, вона погасила екран. Війна конгломератів, здавалось, тривала вже сто років. Що Рінкю, що О-Груп продовжували свої спроби вкусити один одного. І, вірогідніше за все, ніхто вже навіть і не памʼятав, з чого почалась ця ворожнеча. А Фіне ніяк не могла пригадати, чому вона ніяк не може перестати слухати ці новини.

До вечора у кав’ярню, у якій вона працювала, зайшло не багато відвідувачів. Здебільшого, ті, хто повертався з роботи чи, навпаки, планував на роботі затриматись і вийшов лише за стаканчиком кави. Декілька постійних клієнтів вітались із Фіне, питали, як її справи. Один навіть зробив комплімент. Дівчина ввічливо посміхалась, готувала напої та підтримувала діалог. Нічого особливого. Але здебільшого, ввечері у «Мей-Мей» було порожнього. На фоні кристалічний екран на стіні транслював новини.

У залі нікого не було, тож дівчина сіла у велике, м’яке крісло. Їй, відверто кажучи, не подобалось, коли в «Мей-Мей» було так порожньо. Зайнятися було нічим. Лише думати, аналізувати, згадувати. Кожен день нагадував попередній. Коли вона прокидалась, у кімнаті було прохолодно. Годинник показував дванадцяту годину. Вулиці вже давно наповнились звуками. Місто жило. Навіть попри похмуру погоду, це місто завжди прокидалось дуже рано. Але Фіне це не стосувалось. Працюючи у вечірню зміну, вона поверталась додому після опівночі, а потім ще декілька годин не могла заснути. Це вже стало нормою, вона звикла. Не можеш впоратись із проблемою – навчись із нею жити. Так вона вважала.

Екран телефону блимав. Фіне скоса дивилась на нього. Повідомлення від Іси, читати яке вона не буде. Принаймні, не зараз. Вона знала, що окрім сестер їй може написати хіба що Ріка, але все рівно, кожного разу дивилась на телефон, сподіваючись побачити там повідомлення від когось іншого.

В душі Фіне довго стояла під струменем гарячої води. Краплі стікали по вигинах стрункого жіночого тіла, лишаючи ледь помітні червоні доріжки на блідій шкірі. Вона дивилась у дзеркало на своє багряне волосся, яке падало на очі і думала, що вже варто б його трохи підрівняти. Потім пила каву. Одягалась. Брала до рук книгу і примушувала себе прочитати хоча б три сторінки. Всі ці щоденні ритуали на давали їй загубитися у часі.

Дорога до роботи займала півгодини. Вона принципово ходила пішки, кожного разу проходячи повз гарну алею. Доріжки з білого каміння, гарний низенький паркан з візерунками та висаджені рядами молоді дерева. Скоро вони мали зацвісти. Все ж таки, прийшла весна, а разом із нею приємне тепло. Лишалось перечекати сезон дощів. Фіне на мить зупинялась, окинувши поглядом алею. Сьогодні, до слова, у повітрі пахло дощем.

Кавʼярня «Мей-Мей» знаходилась на доволі тихій вулиці. Це була невеличка двоповерхова будівля з великими панорамними вікнами, що виділялась на фоні сірих багатоповерхівок. Поряд знаходився цілодобовий магазинчик, маленька хімчистка у підвальчику та пекарня, яка ніколи не працювала по понеділках. «Мей-Мей» одразу ж привертала увагу своїми яскравими маленькими квітниками, які власниця висаджувала сама. Фіне працювала тут вже рік і їй здавалось, що не існує місця затишніше, ніж це. За прилавком вона відчувала себе спокійно, наче тут і мала знаходитись завжди. А ще, поряд завжди була вона.

- О, Фіне! –  русява дівчина визирнула з-під прилавку, - ти сьогодні рано.

- І я рада тебе бачити, Ріка, - посміхнулась руда, - вдома стало нудно. Того вийшла раніше.

- Аааа… - Ріка зміряла її недовірливим поглядом, - он воно як. Ну, це ти дарма… людей все рівно сьогодні майже немає. Із самого ранку було лише три відвідувача.

- Все ж краще, ніж нічого, - Фіне пройшла у кімнату для персоналу та скинула пальто, - у будні дні гостей більше до вечора, коли всій йдуть з роботи. Ти ж наче маєш це знати краще за мене.

- Так-так, - відмахнулась Ріка, - все-то ти знаєш. Іди до мене!

Русокоса одним стрибком дісталась Фіне, коли та вийшла за прилавок і повисла у неї на шиї.

- Порція обіймааааашоооок! – весело засміялась Ріка, - посміхайся, Фіне!

- А щоб його… - Фіне моментально почервоніла, - скільки разів я вже просила цього не робити?!

Ріка, сміючись, відстрибнула назад, ухиляючись від копняка. Вона робила так щодня. Варто Фіне було послабити пильність, вона одразу ж обіймала її. Ріка Мейс була дуже тактильною, чого аж ніяк не скажеш про саму Фіне. Русоволоса, кароока, із сузір’ям веснянок на обличчі, Ріка була наче ясне сонечко. Добра, позитивна, весела та майже завжди усміхнена. Для Фіне була наче промінь світла, який вона відчайдушно хотіла оберігати.

Ріка була донькою власниці кав’ярні. Саме вона була тою, хто буквально притягнула Фіне у «Мей-Мей» та запропонула їй роботу. І з того дня, юна Мейс намагалась змусити Фіне посміхатися так само щиро, як то робила вона. Обіймами, невимушеними розмовами, підкладаючи шоколадки на її робоче місце. Вони швидко подружилися. Іноді, Фіне ловила себе на думці, що продовжує прокидатися кожен новий день лише для того, щоб Ріка не засумувала, якщо раптом вона не вийде на роботу.

В розмовах проходив залишок зміни Ріки. Вона майже завжди затримувалась на годину-півтори, якщо у кав’ярні не було людей. Просто для того, аби Фіне сама не лишалась і не нудьгувала. Та сьогодні вона пішла навіть трохи раніше.

- Пробаааач, - жалісливо протягнула Ріка, надягаючи куртку, - Андріан запросив на побачення. Не могла йому відмовити. Ми майже тиждень не бачились через його дисертацію!

- Ну годі вже, - посміхнулась їй Фіне, - я ж не дитя мале, щоб наглядати за мною. Я працюю у вас вже рік. І майже завжди у вечірні зміни.

- Як я можу лишити свою кицю саму? – заскиглила кароока, знову повиснувши на шиї подруги, - тобі ж тут буде зовсім самотньо-ооооо!

- Та звали вже на своє побачення! – спробувала випростатись з її обіймів руда, - серйозно, ще раз так зробиш – я тебе через стегно перекину!

- Боюсь, боюсь, - знову мала відскочити Ріка, - добре, до завтра! Люблю тебе!

- Так, так, - махнула їй рукою Фіне і повернулась за прилавок.

І так було майже щодня. Нічого не змінювалось. І сьогодні не мало статися нічого особливого. Годинник тихенько пискнув, сповіщаючи про кінець робочого дня. Фіне піднялась з крісла і попрямувала до дверей. Але варто їй було перевернути табличку на «зачинено» і повернутися до прибирання залу, скляні двері ривком відкрилися.

- Перепрошую, у нас вже зачинено, - обернувшись, промовила дівчина і тут же осіклась.

Їх було троє. Виглядали ані трохи не дружелюбно. Потертий одяг, руки в кишенях, у одного з них було побите обличчя. Фіне знала таких, надивилась за свої двадцять сім років.

- Так тут гостей зустрічають? – із викликом промовив один з чоловіків.

- Панове, кав’ярня вже зачинена, - Фіне почала обережно відходити назад, - але, у якості виключення, я можу приготувати вам…

- Ти за дурнів нас не тримай! Ні кроку далі! – другий чоловік сплюнув на підлогу, - касу вивертай!

- Мені так чи інакше треба підійти до неї, - Фіне продовжила відступати.

- Я сказав ні кроку!!! – гаркнув чоловік, демонструючи ножа.

«Трясця…» - промайнуло в голові рудої. Там, де є ніж – там є кров. Так де є кров – вона абсолютно безсила. Потрібно було вигадати, як виштовхати їх, не поранившись і не поранивши нікого. Чоловіки насувались на неї. Але перш, ніж вона встигла щось зробити, одного з них перекинули на підлогу.

- Джой! – обернувся на нього його компаньйон і миттю отримав по пиці слідом.

- Виродок! – Джой спробував піднятися з підлоги, але тієї ж миті отримав по зубах важким чоловічим чоботом.

Фіне завмерла, не в силах поворухнутись. Незнайомець, що наче пластмасових ляльок, розкидав по підлозі трьох дорослих чоловіків, не видав ні звуку. На його обличчі не читались взагалі ніякі емоції. Лише після того, як він за шкірку викинув всіх трьох з кавʼярні, чоловік кинув їм навздогін:

- Граного вечора, панове.

Зачинивши двері, він поглянув на Фіне. Нарешті вона могла його розгледіти. Високий, широкоплечий, у класичному костюмі графітового кольору, білій сорочці. Густе, темне волосся справа трохи спадало йому на обличчя. Праве око незнайомця було темним, майже чорним. А от ліве, пересічене довгим шрамом, блакитного кольору, як саме чисте небо. Задивившись на нього, Фіне впустила швабру,  яку не впускала з рук навіть тоді, коли на неї насувались троє злочинців.

- Раджу повідомити начальству про спробу пограбування, - незнайомець наблизився і підняв швабру, - і, на майбутнє, зачиняйте двері.

- Аааа… так, я просто… - розгублено кліпала дівчина, - зрозуміла…

- Тоді, я піду, - кивнув чоловік, - будьте обережні.

- Ага… - протягнула Фіне, проводячи його поглядом.

Коли за незнайомцем зачинились двері, швидко зібралась, зачинила кав’ярню і поспішила додому. Вдома вона все ж подзвонила Есті та повідомила про цей випадок. Вислухала її занепокоєння, переконала власницю, що з нею все гаразд. А потім сіла у крісло і довго намагалась змусити себе прочитати хоча б сторінку книги, яку відклала зранку. Але…

- Та що це взагалі було?! – вскочила вона з місця і почала нарізати кола по кімнаті, - це як?! Я навіть не подякувала! Звідки він взявся?! Якого біса?!!

І раптом, вона спіймала себе на думці, що один лише його байдужий, спокійний погляд сколихнув її більше, ніж все те, що сталось з нею за останні два роки.