Місто дощів та кайданів

- Ну от і все! – Фіне одним махом закрила чорну шкіряну теку з документами і посунула її на краєчок столу, поближче до Іси, - вітаю вас, пані президент! Від сьогодні О-Груп офіційно ваша головна біль, а не моя! І хоч церемонія інавгурації запланована лише на завтра, згідно з документами президент тепер ти.

- Дякую, що притримала це місце для мене, сестричко, - посміхнулась Іса, - і все ж, ти не передумала? Мені б знадобилась твоя допомога.

- У тебе є Ліз.

- Думаю, на рік, не менше. Впевнена, зовсім скоро Ейден покличе її заміж і вона нас покине.

- Є Брідж та Лія. Нехай вона їх навчить, вони талановиті. Можеш уявити, як вони мене підтримували весь цей час?

- Що завгодно мені запропонуєш, аби не лишатися тут? Знаєш же, що сестри вже обрали свій шлях.

- Навіть брехати не буду, так і є, - кивнула Фіне, - та і з пані Мейс я вже домовилась. З понеділка маю вийти на роботу.

- Добре, силою тримати не буду, - зітхнула Ісабела, - але пообіцяй не віддалятися! Дзвони хоча б пару разів на тиждень. І в маєток на вихідних навідуйся. І свята! Щоб на кожну святкову вечерю приходила. Зрозуміла?

- Так і зроблю.

- Прикро це взнавати, але все пішло вгору після смерті батька, - сумно промовила Іса, - дохід виріс на 48% за останні п’ять років. Мама почала нас впізнавати і нарешті у її лікуванні є якісь зворушення. Бріджит проходить курси кондитера, Лія здала екзамен у музичну академію. Навіть Ліз почала посміхатися. І ти, Фіне, нарешті вільна.

- Я скинула на тебе велику відповідальність…

- Та буде тобі, - знизала плечами Іса, - я з дитинства до цього готувалась. Можна сказати, я цього і хотіла. Хоч це бажання було мені нав’язане, зараз я розумію, що мені воно підходить. Пробач, що ти мала весь цей час виконувати мою роботу.

Запала тиша. Фіне потягнулась до чашки з кавою, Іса підсунула до себе документи.

- Я тут ще дещо помітила, - вкрадливо промовила вона, - Кан О Юн постійно навідується в офіс.

- Правда? – награно здивувалась Фіне, - хіба?

- Так-так, - листаючи папери продовжила говорити Ісабела, - наче всі документи вже підписані, а він тут майже щодня. Як кур’єр.

- Не звертала уваги.

- Фіне.

- Що?

- Я всього не знаю і, можливо, щось не так зрозуміла… але, Кан О Юн. Він же важливий для тебе?

- Це у минулому.

- Фіне… - похитала головою старша Орай, - послухай. Ти можеш мені брехати, не кажи, якщо не хочеш. Але будь відвертою сама із собою, добре? Не знаю, що саме трапилось між вами, можливо, саме цей момент я добряче так проспала. Та він очей з тебе не зводить. І ходить стоїть під офісом кожного вечора аби просто побачити тебе також не від байдужості. А ти… так не дивляться на того, хто лишився у минулому.

Фіне мовчки дивилась в бік.

- Будь щирою хоча б із собою, Джозефіне, - м’яко посміхнулась Ісабела, - тепер ти вільна робити що хочеш. Не змарнуй свою свободу на заперечення очевидних почуттів.

***

Сонце яскраво відбивалось у прикрасах, які Фіне розвісила на вікнах. На вулиці з кожним днем ставало все спекотніше, а бажаючих випити холодний напій під кондиціонером все більше. До того ж, наближався щорічний літній фестиваль, тож відвідувачів було багато навіть у робочі будні. Подія була гучна. Раз на п’ять років, квіти Дощового древа розпускалися багряного кольору, а не звичного синього. І туристів, які хотіли побачити це видовище, було достатньо. Хоч фестиваль був і щорічним, така краса була рідкісною.

Фіне повернулась до роботи як раз вчасно. В Мей-Мей як раз активно йшла підготовка до фестивалю. Півтори тижні вона активно працювала разом із пані Естою. Майже кожного дня під час обідньої прогулянки до них заходила Ріко разом з маленькою Віві, яка завжди дивилась на Фіне із неприкритим дитячим захопленням. Сьогодні було тихо. До фестивалю лишалось менше тижня.  Фіне віднесла коробки на склад і втерла піт з чола. Дзвоник на дверях сповістив, що хтось зайшов.

- Фіне!

Голос належав Есті Мейс.

- Я тут, бос, - дзвінко відгукнулась Фіне, - зараз йду.

- У мене для тебе хороша новина, - продовжувала говорити Еста.

- Невже, - насторожилась Фіне.

Передчуття підказувало, що хазяйка кавʼярні придумала для неї нову роботу. З цим думками вона вийшла в зал і заклякла.

- Познайомся, Фіне, наш новий працівник. Буде підпрацьовувати на вечірніх змінах.

- Вітаю, - металевим тоном промовила Фіне, - а ви не застарий для роботи в кавʼярні?

- Анітрохи, - похитав головою О Юн, - як раз чудовий час вчитися чомусь новому.

- Фіне, - цокнула язиком Еста, - я вирішила, що тобі під час фестивалю знадобиться допомога. Та і не постійно ж тобі самій ті коробки тягати. Навчатимеш його сама. Це тобі урок на майбутнє, якщо хочеш мати свою кав’ярню. Маєш не лише вміти робити сама, але й навчати інших.

Коли Еста пішла, Фіне хвилин 10 мовчки сиділа і невдоволено дивилась на О Юна.

- Як це розуміти?

- Ти про що?

- Вирішив переслідувати мене?

- Вирішив просто навчитися варити каву.

- А як же. Цербер Рінкю подався у бариста.

- Фурії Кіріну ніщо не завадило. Чому мені не можна?

- Тц… ну і чорт з тобою. Хочеш навчатися? Навчайся. Ходімо. Почнемо з кавомашинки.

***

На словах це було просто, але по факту виявилось дуже складно. О Юн був завеликий для маленької затишної кавʼярні, постійно за щось чіплявся. Йому не вдавались банальні, елементарні речі. Не минало і зміни, щоб він щось вивернув, зламав або побив. А ще, іноді, він лякав відвідувачів своїм виглядом. Але Фіне було цікаво спостерігати за тим, як він старається. Важко було повірити у те, що цей незграбний, розгублений чоловік у минулому тримав у страху все підпілля.

Поки вони працювали разом, він не давав їй навіть торкнутися важких коробок. А ще старався взяти всіх відвідувачів-чоловіків на себе. На обід він завжди приносив щось смачненьке або замовляв те, що їй подобається. Фіне спіймала себе на думці, що не зважаючи на те, що вони не довго були разом, а потім декілька років були у розлуці, він пам’ятав все, що їй подобається. Закриваючи кав’ярню, Фіне, яка переїхала до своєї старої квартири в районі поряд, йшла пішки через алею Дощового древа. А О Юн, хоч і жив в іншому кінці міста, слідував за нею, спочатку тримався на відстані. Та з кожним днем дистанція між ними зменшувалась. Як по дорозі додому, так і в спілкуванні. Хоч Фіне і не підпускала його близько, все ж таки, він по своєму піклувався про неї. Це було видно в кожному його вчинку, у кожнім слові.

Нарешті настав вечір фестивалю. В кавʼярні були десятки відвідувачів. Більшість із них брали напої із собою. Були і ті, хто хотіли відпочити за столиком. Фіне та Юн ледь встигали видавати замовлення. А тим часом за вікнами Мей-Мей ходили люди у яскравому кольоровому вбранні, бігали діти з червоними блискучими кульками, лунала музика. У повітрі відчувався той самий аромат літнього вечора. Запах вуличної їжі, аромат соковитих фруктів та легкий шлейф від пишних квітів. Коли вже на вулиці потемнішало, Фіне урочисто перевернула табличку на дверях.

- Нарешті! Впорались! – весело сплеснула вона руками, - гарно попрацювали сьогодні!

- Ти молодець, - посміхнувся О Юн, - є плани на вечір?

- Думала встигну на феєрверки на алеї Дощового древа, але вони вже за п’ятнадцять хвилин, тож, зроблю собі кави і подивлюся звідси.

- А звідси видно?

- Нууу… - Фіне задумливо поглянула у вікно, - якщо піднятися на дах, то буде видно.

- Не проти, якщо складу тобі компанію?

- Якщо тобі немає чим зайнятися, то звичайно, приєднуйся, - знизала Фіне плечами.

- Тоді, я приготую каву, - О Юн пішов до кавомашини, - ти піднімайся, я принесу.

- Ага, тільки світло вимкни, як підніматимешся.

Піднявшись на дах, руда глибоко вдихнула гаряче повітря. Ще ніколи вона не почувала себе так добре. На душі вперше було так спокійно і мирно. Ні зайвих хвилювань, ні напруги. Просто теплий, літній вечір.

- Кава, - О Юн піднявся на дах і поставив чашки на стіл, - я додав у твою ванільні вершки.

- Дякую, - вона сіла на дерев’яний стільчик і жестом запропонувала сісти йому.

- Вже скоро почнеться, - Фіне дивилась в небо не приховуючи свого нетерпіння.

Воно одночасно потягнулися за чашками, навіть не дивлячись на них. Коли їх пальці торкнулись, Юн відсмикнув руку. Лиш зараз до Фіне прийшло розуміння, що він не торкався її. З тих самих пір, коли він підвіз її додому. Навіть випадкові дотики наче завдавали йому болю, він одразу відсторонювався. Різким рухом він зачепив чашку і вона, смикнувшись, впадала на бік. Кава пролилась на підлогу, у чашки відбилось вушко.

- Ти чого? – здивувалась Фіне.

- Ти не дозволяла, - Юн не дивився на неї, одразу взявся прибирати порцелянові уламки.

- Не дозволяла?

- Торкатися тебе. Не буду, доки не дозволиш!

- Ти що таке… агов, обережно!

Гострий краєчок одного з уламків різанув його по долоні, коли він їх збирай.

- Не дивись, - Кан спробував заховати руку, але Фіне схопила його.

- А ну кинь! – наказала вона, розжимаючи його долоню.

- Не потрібно, я зараз піду промию.

- Та що ти як дитя мале, - Фіне міцно вхопила його за руку, змусивши кинути побиту порцеляну, - ну дійсно…

Крові на долоні було зовсім трошки. Раніше, її приводила у жах одна лиш крапля. Але зараз вона була абсолютно спокійна. Його рука була така гаряча, за неї хотілось триматись. Піддавшись пориву, вона торкнулась його рани губами, злизуючи кров.

- Фіне… - на мить їй здалося, що голос його тремтить.

Вона підвела на нього очі. В цей момент, далеко в небі, над алеєю яскравим іскрами вибухнув перший феєрверк. Вогники відображались у її нефритових очах, як у водах бездонного озера. Вона дивилась на нього так, як ніхто і ніколи. Вона бачила його такого, як ніхто б і ніколи не побачив. У цьому світі, де нічого і ніколи йому не належало, вона подарувала йому свій погляд, своє дихання, своє серцебиття. Вона була для нього. Така жива і така прекрасна. Справжня, щира, заплямована і травмована своїм минулим, але така смілива і сильна, щоб рухатись вперед. Але для нього вона була чиста, неймовірна, така бажана.

І він цілував її. Наче божевільний. У щоки, пофарбовані рум’янцем. У губи, солодкі і гарячі. Цілував її шию, ключиці, плечі. Цілував тонкі ніжні пальці. Обнімав так ніжно і невагомо, немов боявся зламати. Тримав її за руку так, наче вона зникне, якщо він відпустить.

- Люблю… - одними губами прошепотів він.

- Тоді не відпускай… - відповіла вона.

Голос, теплий, як літній вітер, розчинився у звуках феєрверків. Така солодка, така реальна мить…