Місто дощів та кайданів

- …припини! Це твоя робота!

- До біса! Не було в моєму контракті такого!

- Ми разом навчалися! Я такий же дипломований адвокат як і ти!!! Переписати твій контракт – хвилинна справа!!!

- У дупу собі засунь той контракт!!!

З кабінету доносились крики. Стейн стояв під дверима і наважувався увійти. Секретарка сказала, що пан Кан прийшов на роботу вже без настрою, а півгодини тому, до нього прибув пан Нілет-молодший і вони посварилися. Стейн підняв руку, щоб постукати, але в цей момент двері різко відчинилися, спочатку з них вилетів степлер, за ним вийшов Ейден.

- Навіжений! Ще й косоокий! – гаркнув він і, поправивши свій піджак, пішов геть.

Стейн проводив його поглядом, а потім все ж таки зайшов до кабінету.

- Здуріти можна… - О Юн, наче загнаний звір, ходив туди-сюди вздовж кабінету, лаючись, - знайшли собі маріонетку! Оглядини вони мені влаштувати вирішили! Чого одразу не одружити?! Тц… чого тобі?! Якщо нічого важливого, йди геть!

- Пане Кан, - обережно почав Стейн, - тут документи, які ви просили.

- А… розвідав щось корисне? – Юн взяв у нього з рук папку і опустився у крісло.

- Як ви і просили, я відслідкував усі зміни у підпіллі О-Груп від того часу, як ви виїхали в Ашікайсе. Як ви знаєте, у родині Орай первістка готують до управління конгломератом, другу дитину –  до управління підпіллям. Але у президента Девона чотири доньки. Старша Орай у раді директорів, народилась з родовою здібністю Орай, здатна контролювати погоду. Здібність могутня, тому вона вже давно у нас на контролі. Підпілля контролюється двома молодшими доньками і справи в них останнім часом не дуже. Дівчата ще не досвідчені, більше того, не успадкували ніяких сил, хоча і навели жаху на початку.

- Хіба підпіллям не мала завідувати друга донька?

- От тут саме цікаве. Інформації про другу доньку Орай немає. Її настільки вміло підчистили, що навіть наша розвідка нічого не знайшла, - промовив Стейн і, побачивши на собі невдоволений погляд О Юна, тут же додав, - тож я збирав для вас інформацію зі слів очевидців. І продовжу шукати далі.

- То що там? – відмахнувся Юн.

- Повноцінно очолила підпілля у двадцять років, посунула на цій посаді свого дядька. Звати Джозе Орай. Проте у самому підпіллі її запам’ятали як Дволика фурія Кіріну. Успадкувала родову здібність Орай – контроль рідин в живих організмах. Її описували як навіжену, безумну, безжальну. Менше ніж за рік викорінила навіть натяк на опозицію у підпіллі, вичистила всіх зрадників і позбулась від всіх найбільш сильних конкурентів.

- Якщо Девон виховував її лише для управління підпіллям, то нічого дивного в цьому не бачу, - хмикнув Юн, - а чому Дволика?

- Бачте, яка справа… вона укладала бездоганні угоди, корисні для О-Груп як на рівні підпілля так і для самого правління. У такі моменти її описували як вмілого, послідовного і талановитого адвоката, бездоганного дипломата, так би мовити. Але в моменти, коли користувалась своєю здібністю, вона наче втрачала розум. Фурія не просто вміло залякувала, вона безжально вбивала і калічила. Кажуть, після її рейдів лишались лише калюжі крові та шматки тіл.

«Щось мені це нагадує» - майнула думка.

- І чому ж Девон Орай так бездумно усунув її і віддав правління у руки недосвідчених молодших?

- На тому рівні, на якому вичистили всю інформацію про неї, я можу зробити тільки декілька висновків: або її вбили, або ж вона пішла проти президента. В обох випадках, нічого хорошого. Споконвіків у родині Орай не виставляли на показ дітей президента, допоки вони твердо не стоятимуть на ногах і не займатимуть вагомі позиції у правлінні конгломерату. Задля безпеки, звісно ж. Тож, відслідкувати, що з нею сталось і куди вона поділась, нам поки не вдалось. Та я все ж схиляюсь до того, що Джозе Орай просто пішла проти батька. Вона була неконтрольованою і небезпечною, а її силу можна вважати демонічною. Думаю, вони просто швидко мали усунути її аби вона не стала проблемою. Можливо, я помиляюсь.

- Зрозумів, - О Юн відвернувся до великого панорамного вікна, - можеш йти.

- Слухаюсь. Пане Кан?

- Що?

- Ви знову були у тій кав’ярні? Бачились з тою пані?

- Стейн, от не розумію, я ж наче плачу тобі за виконання наказів, а не за тупі питання?

- Та буде вам, шеф, - посміхнувся чоловік, - степлер ви вже викинули в пана Нілета, в мене що кинете? Попільничку?

- Продовжиш задавати дурні питання і я викину тебе, - роздратовано відповів Юн, але одразу ж додав, - так, був у кав’ярні. З пані не бачився. Її сьогодні немає.

- Дивно, наче її зміна.

- Тобі звідки знати?

- Ну як же! Я ж для вас розвідав. Тому і вожу вас тим шляхом, коли вона працює.

- Стейн?

- Га?

- Біжи. До самого Ашікайсе біжи.

***

- Вітаю у Мей-Мей, - крізь зуби процідила Фіне, - чого бажаєте?

- Рада знову вас бачити, пані.

- Не можу сказати вам того ж, - натягнуто посміхнулась руда, - то чого бажаєте?

- Я тут за дорученням. Президент хоче вас бачити.

- Обов’язково знайду час навідатись до нього. Ще щось?

- Негайно.

Так розпочалась зміна в кав’ярні. А тепер, Фіне стояла у великому кабінеті, де на неї тисли стіни. Чоловіка, що сидів за столом перед нею, вона водночас ненавиділа і боялась. Той хто створив її, той, хто її зламав. Той, у чиїх руках досі був кінець її ланцюга.

- Ви хотіли мене бачити, батьку, - вона старалась, щоб голос її звучав якомога впевненіше.

- Давно не бачились, - промовив він.

 Він окинув її оцінюючим поглядом з ніг до голови.

- Чув, ти так і працюєш у тій непримітній кавʼярні?

- Перепрошую, але ви ж не для того мене покликали, щоб дізнатися як у мене справи?

- Все така ж нестримана, - хмикнув він, - твоїй матері варто було більше часу приділяти твоїм манерам. Ну, що ж. Тоді перейдемо одразу до справи. Повертайся у маєток. Два роки було достатньо, щоб ти реабілітувалась.

- Я все ще не можу…

- Мені байдуже, що ти втратила здібність, - відмахнувся чоловік, - повертайся. Ти принесеш більше користі тут, ніж розливаючи каву.

- Ні. Я не повернусь. Без своєї здібності я більше не належу до дощів, родині від мене користі не буде.

- Джозефіне! – гаркнув батько, - навіть без сили ти все ще Орай. А значить, ти цінний ресурс. Ти вийдеш заміж і народиш спадкоємця. Твій шлюб укріпить позиції Орай у правлінні конгломерату. У мене вже є декілька кандидатів, тож припини впиратися і повертайся додому.

- Я вже сказала, що більше не маю наміру бути частиною сімейного бізнесу! І до конгломерату ніякого відношення не матиму! Я хочу і далі жити так, як зараз. Нормальним життям!

- І знову ти… Джозефіне, попереджаю, якщо не опануєш себе, закінчиш так само, як твоя матір! До того ж, не забувай, хто ти є. Фурія Кіріну, Орай з найгидкішою здібністю. Думаєш, що хоч хтось із твого «звичайного життя» прийняв би тебе, знаючи що ти таке?

- Байдуже. Я не повернусь.

- Не примушуй мене тягнути тебе у маєток силоміць. Я дав тобі все! Навіть після того, як ти зганьбила себе, намагалась втекти з тим безрідним хлопаком. Навіть після того, як ти втратила свої сили через якусь… дешеву інтрижку!!! Я відпустив тебе. Дав тобі час награтися у «звичайне життя», зібратися з думками. Ти маєш бути вдячна!

- Ооо, я вдячна. Дякую, батьку, - голос дівчини тремтів.

- І взагалі… був би живий твій брат!..

- Не смій!!! – рявкнула Фіне, - Алекс… Алекс загинув через тебе!

- Александр помер бо був слабким!

- Ти завжди… бачив у нас лише ресурс. Ми для тебе лише пішаки у твоїй грі за владу!

- Джозе!

- Алекс, мама… тепер Бріджит і Амелія! Навіть Іса… ти нищиш все! Лише б утримати свої позиції! Щоб ніхто не смів засумніватися у могутності великого Девона Орай! Та насправді… ти просто ховаєшся за нашими спинами!

- Закрий рота! – він вхопив зі столу статуетку кота і кинув у доньку, подряпавши їй обличчя, - замовкни! Не смій зі мною так говорити!!!

Фіне пальцями витерла кров зі щоки. Вклонившись, вона мовчки розвернулась і попрямувала до дверей.

- Я даю тобі ще півроку! – гаркнув їй у спину Девон, - через півроку ти повертаєшся у маєток. А до того, не трапляйся мені на очі.

Фіне спустилась на перший поверх маєтку. Прислуга дивилась на неї з осторогою, але шанобливо кланялась. Біля воріт маєтку поряд із чорним авто на неї вже чекала Ліз.

- Пані Джозефіне, ваше обличчя! – стурбовано подалась вона до неї.

Але Фіне відмахнулась від долоні, простягнутої до обличчя.

- Облиште, секретарко Йон, ваша турбота така ж лицемірна, як і ви, - сталевим тоном промовила дівчина, - мені вона не потрібна.

Ліз стримано кивнула.

- Я відвезу вас додому, - сказала вона, вклонившись.

- Ні, - Фіне подивилась на знову посірівше небо, - підкинь мене до центру. Хочу навідати маму.

***

Психіатричний центр Альдес знаходився майже на околицях міста. Штучно вирощений ліс, мальовниче озеро, свіже повітря, квітучий сад. Все для того, аби пацієнти могли відчувати себе комфортно і в безпеці. Ліз зупинила машину біля центрального входу. Подякувавши, Фіне на мить завмерла перед скляними дверима.

У матері була не просто палата. Їй, як дружині президента конгломерату О-Груп виділили ціле крило. Під видом санітарів по периметру стояла охорона. На вході Фіне показала своє посвідчення. Не дивлячись на те, що її там добре знали, це була обов’язкова процедура. Перед Фіне відкрили двері.

- Мамо, це я, Фіне.

Симона Орай сиділа у м’якому кріслі і дивилась у вікно. Перші дощові краплі поповзли по склу. Жінка, чиє довге руде волосся розметалось по плечах, навіть не ворухнулась. У її сірих, наче гірський кришталь, очах відображалось небо.

- Як ти? – продовжувала Фіне, обережно сівши у кріслі навпроти, - в тебе все добре? Вчасно ліки приймаєш?

Симона не реагувала.

- Мамо… - Фіне глибоко зітхнула, - подивись на мене, це ж я… Джозі.

- Джозі… - жінка пустим своїм поглядом подивилась на доньку і посміхнулась, - Джозі…

- Так, мамо, я, - Фіне торкнулась її руки.

Зізнатися відверто, вона злилась на матір. Вже дуже багато років злилась. За її слабкість, за те, що ніколи не могла їх захистити, ніколи не йшла поперек батькового слова. За те, що дозволила себе так легко зламати. Але, вона була їй вдячна. Фіне дуже любила маму. І приїжджала до неї кожного разу просто так, поговорити. Навіть знаючи, що вона її не почує…

- Я декого зустріла, мама, - Фіне гладила її долоню, - декого дуже… цікавого. Хотіла поділитися з тобою. Він старше за мене, але це ж нічого? Думаю, він такого ж віку, як Іса. І скоріш за все, займається чимось незаконним. Весь у шрамах і його вигляд може навіть налякати. Але… погляд у нього такий, знаєш, добрий. Наче він дуже хоче бути кимось іншим, але народився тим, ким є… прямо як я. Може мені здається, але чимось ми з ним схожі.

Симона просто посміхалась. Погляд її був як у немовляти.

- А ще, він запросив мене на вечерю. І я відмовилась. Не знаю, певно злякалась. Але знаєш… він мені, здається, подобається, мамо. Коли він не приходить у кав’ярню, мені сумно. Сама не зрозуміла, коли почала чекати його і вдивлятися у кожного схожого відвідувача… чому ж тоді я відмовила?..

- О, сестро, - до палати зайшла Ісабела, - і ти тут?

- Іса, - кивнула їй Фіне, - я вже йду. Все добре? Ти тепер можеш вільно заходити?

- Так, лікар дозволив, - кивнула сестра, - як я вже і казала, він повідомив, що їй стає краще. Немає зривів і істерики, тому, я іноді стала приходити. Зараз вже частіше.

Сум в очах сестри був набагато красномовнішим за її слова. Ще не так давно, у матері починалась істерика, варто було Ісабелі трапитися їй на очі. Вони з Алексом були схожі як дві краплі води, іноді навіть їх приймали за близнюків. Тому, довгий вона не могла навіть провідувати маму.

- Якщо зачекаєш, я підвезу тебе, - запропонувала Іса.

- Не потрібно, я пройдусь, - посміхнулась Фіне, - бувай, мамо, я ще прийду.

- Фіне.

- Ммм?

- Мені доповіли, що тебе викликав батько. Твоє обличчя. Це він?

- Не зважай, - відмахнулась Фіне, - я в нормі.

- Я спробую ще раз з ним поговорити!

- Дякую, Іса, але це зайве. Просто… скоріше займи його посаду і зміни все!

- Без тебе це буде важко.

- Хто знає, можливо, коли в О-Груп президентом станеш ти, я і повернусь, - знизала плечами Фіне.

Вона вийшла з клініки і попрямувала до найближчої транспортної зупинки. Дощ потроху накривав. Він приховував смуток, змивав сліди на асфальті, а ще, не давав відчути пильний погляд у спину…