Останній День Землі

У лісі панувала майже цілковита тиша. Лише деякі поодинокі пташки досі співали. Насувалася зима. Вона йшла вперто й рішуче, а холодні вітри лише підтримували її дії. Інколи краще забути про важкі спогади минувшини, і почати нове життя. Цей ліс, в якому подекуди траплялися листяні дерева з жовтим та помаранчевим листям міг чудово підійти для спокійного відпочинку.

Тихими та не квапними кроками Дейв просувався вперед. Одягнутий в якусь стару кофтину та чорні штани, він був далеко від навколишнього світу. Його погляд спрямовувався далеко. Темні очі, світле волосся, середній зріст – все це було про п'ятнадцятирічного мандрівника, який відрізнявся від своїх однолітків своїм неповторним характером.

– Гмм, певне, сьогодні піде дощ. А парасольки то в мене немає. І що ж, мені повертатися додому? – звернувся він до навколишніх дерев.

Незабаром, а саме десятьма хвилинами пізніше він вийшов з лісу, і продовжив свою дорогу полями. Сіро-білі небеса лише частково непокоїли його душу, він мав свої, дещо важливіші плани і думи, які для інших були секретними. Парубок прискорив ходу. Декілька разів він оглянувся назад, та там нікого не було.

— Безпідставні страхи до добра не доведуть. Варто було б запам'ятати це!

Відчуття холоду, яке настільки характерне для північних районів країни, чітко простежувалося через збіднілу рослинність та мороз, який окутував тіла людей. На додачу до температури, хвилювання давало свої результати: руки хлопця тряслися, а обличчя зблідло. Про нього було відомо мало: звичайний хлопчина з невеличкого містечка, був мовчазний і досить тихий. На відміну від інших, полюбляв бути на самоті, в оточенні своїх думок і бажань. З ними він часто міг порадитися щодо складних питань, поговорити, довірити секрети. Є ймовірність, що він відчував роздвоєння особистості, адже йому часто доводилося переховуватися від світу, що не визнавав ні його інтересів, ні його самого.

Перші краплі дощу впали на поверхню Землі, передбачення Дейва таки справдилися, проте його наполегливий рух в протилежний від міста бік свідчив, що зупинятися він не буде.

– Гаразд, нехай так і буде. Мені вже недалеко, буквально ще трохи, ніхто не завадить мені зробити те, що я хочу, але… – його голова уважно щось роздивлялася у траві, однак свого здивування він приховати не зміг, – То ти хто такий?

Краплі дощу, вітер, та слова дивного незнайомця розбудили Вільяма.

– Хух, отже я вижив! Але де я? В Раю? Але чому тут так? Брррр. Так холодно?! – наляканий, він підвівся на ноги, оглянувся і продовжив розпитувати: Що це за місце, і ти можеш пояснити чому тут так неприємно?

– Взагалі це звична погода восени у Ветфордському окрузі. Просто не розумію, чим саме ти здувався! На вулиці кінець дев'ятнадцятого століття! Це мають бути вже давно всім зрозумілі речі! До речі, може, розкажеш щось про себе? – спочатку страх, потім схвильованість і врешті-решт радість простежувалося на обличчі втомленого. Деякий час він пильно розглядав риси обличчя співрозмовника, потім уважно подивився в його очі, послухав голос, з'єднав пам'ять та інтонацію, і відповідь постала сама собою:

– Джеймс, так! Твоє прізвище Джеймс! – на цей раз настала черга здивування місцевого, який почав щось підозрювати, – Гмм, якщо все скласти докупи, згадати слова Бена, твоє ім'я – Дейв! Чи не так часом? – дощ бризнув із ще більшою силою, зовсім недалеко почулися звуки грому.

– Гаразд, детективе, не знаю як, та ти все правильно рознюхав! Певне, слідкував за мною, моїм способом життя… От і все. Кінець моєму таємничому образу. Тоді за мною, можливо, якось допоможеш. До того ж, якщо ще трохи побудемо на такій погоді точно захворіємо! – сказав Дейв і попрямував далі, а Вільям пішов за ним слідом в надії на нові відповіді та інформацію.

***

– Колись я побудую тут дім. – мовив Дейв, розгядуючи отвір у землі в темряві якого виднілася залізна драбина.

– Знаєш, а я там був! Вийде досить гарно от побачиш!

Як ви могли зрозуміти по дорозі до сховку Джеймса, Вільям розповів дуже багато про себе, свою місію та майбутнє. Як виявилося хлопець, якого нещодавно зустрів Вільям був саме тим першим із роду Джеймсів, хто знайшов Скелю Століть і темні коридори у яких було безліч апаратури, яка невідомим чином потрапила сюди. Це місце було досить своєрідним: химерна сіть коридорів і Підземель сплелася так густо, неначе павутина, щоправда за 2 роки Дейв встиг повністю її дослідити та скласти непогану мапу за якою він власне й орієнтувався.

У центральній частині Підземель знаходилася головна кімната з Вратами Світів. Принаймні саме так першовідкривач назвав декілька метрову арку, побудовану з досі невідомого матеріалу. Арка мала ідеальну форму кола, тож не дивно, що увага до неї була особливою.

– Тож, коли я знайшов це, я був просто шокований! Чесно, я навіть не знаю як це назвати! – мовив Дейв, наблизившись до порталу, – повір, я дізнався багато, тому згідно з моїми розрахунками ця машина запрацює, якщо ми об'єднаємо одразу сім медальйонів! До зустрічі з тобою, я мав їх лише п'ять, але наразі їх шість.

А поки Дейв намагався дізнатися координати місця розташування останньої реліквії, Вільям ходив від від однієї полиці до іншої, часом беручи яку-небудь книжку, розгортаючи та читаючи її.

– Якщо я правильно зрозумів зміст цих книг, то у нашого світу все ж таки є план на порятунок. Цей портал за допомогою квантових технологій може змінювати час та події, що відбулися у різні часи та епохи!

– Мушу визнати все це цікаво! Ніколи не міг навіть запідозрити, що до 2087 року все аж так зміниться. Але я приємно здивований, що небайдужі у вашій реальності таки є.

– Ехх, люди. Вони ніколи нас не визнають, їм нас не зрозуміти, ми занадто різні, зараз нас мало, та сподіваюся що колись ця ситуація виправиться.

– Знаєш, я теж помічав дивні речі не тільки з собою. Можливо, хтось, хто має велику владу просто грається з нами, неначе з ляльками? Чому саме я знайшов це? – розвів він руками та запитальним поглядом втупився у стіну.

– А я? Невже я думав виїхати на Смарагдові Поля, тим паче безкоштовно?

– Тут, у цій кімнаті обов’язково мають бути хоч якісь відповіді. Звичайно, я обнишпорив тут практично все і можу сміло заявити, що ці підземелля порожні!

– Он як, невже правда? Якщо так, де тоді шукати, чи радше запитати у кого?

– Слухай, а звідки в тебе всі інші медальйони?

– Якщо чесно, то від людей. Ці медальйони, так би мовити, звичайні люди вважають культистськими. Та на щастя, ті, хто належать до нашого товариства, мають інші таємні фрази та секрети.

– В мене одного відчуття, що я не в темі? Які фрази? Як ти вступив до Омеги?!

– То ти це знаєш! Чудово, це дуже добре! Так вже буде легше пояснити. Гаразд, перейдемо до справи. Вперше я дізнався про це товариство від людини, яка звала себе Вісником. Взагалі це довга історія, але спочатку я отримав лист з наступним повідомленням, – сказав Дейв, дістав папірець з найближчої шухляди та вручив другу. На листі калігафічним та своєрідним почерком було написано:

"Вітаю, Вас! Я довго слідкував за Вами, і наша комісія затверджує Ваш вступ до організації "Омега". Ми чітко помітити Вашу відмінність і Ваш унікальний дар бути таємничим. Кожен з нас особливий по-своєму. Ви готові до нас приєднатися, тому чекаємо Вашу особистість сьогодні опівночі у місці, про яке знаєте лише Ви"

Вільям із цікавістю зачитав листа вголос, трохи подумав і продовжив діалог:

– Я ще не отримував такого листа! Та й не сказав би, що маю якусь надзвичайну здатність. Все одно я так і не отримав відповіді на своє питання, – на секунду його співрозмовник підвів очі від якоїсь книги і задумано почав пояснювати:

– Розумієш, жоден з нас не може сказати, що він звичайний. Всі ми є людьми третього типу. Ми не помічаємо своїх здібностей до того моменту, поки нас не знаходять вони. Наприклад, я маю титул хранителя, адже в мене зберігається одразу шість "знаків наших". Омега врятує нас всіх. Лише разом ми зможемо змінити світ. Змінити світ – ось кодова фраза. Якщо поруч не буде медальйону, ці слова можуть значно допомогти тобі. До речі, одна людина, яку зустрічав рік тому чомусь віддала мені медальйон із літерою W. І виявилося що він належав тобі.

– Стоп, почекайте-но! А чому він має належати саме мені? – Вперше за весь час знайомства з Дейвом той посміхнувся настільки щиро: в цих очах ховалася не одна загадка і таємниця. На цьому лиці можна було ще й побачити не одну відповідь, яку міг приховувати майстер невідомого.

– Перше – це візьми свій "оберіг". Друге – заплющив очі. Третє – згадай минуле та уяви майбутнє. – Вільям зробив все, як казав Дейв, уважно слухаючи нові незвичні правила. Він уявив те, що хотів.

Пройшло декілька хвилин. Його очі звикли до повної темряви, у якій досі не прослідковувалися ніякі образи. Тиша, можливо, деяке напруження, вирувало у просторі. Нібито в думках порожньо, але ніби й ні. Таке, наче у твоїй голові хтось є. Адреналін почав працювати з подвійною силою. Чи не трапилося бодай хоч щось?! Відповідь двозначна.

У темряві виникає якась доріжка, ось і руки, їх теж видно. Якщо опустити погляд до низу з'являється ноги, і ти зможеш йти. Але куди? Певне, туди, де центр твоєї душі. Трохи далі починається ліс, такий темний, страшний. Чорні дерева яскраво виділяються на фоні зеленіших полів. Повний місяць. Одна хвилька – і ти вже там, у коридорі страхів і запитань, де ніхто, крім тебе самого, не допоможе тобі знайти вихід. Проте це знову двозначна ситуація: навіщо покидати цей світ, якщо так хотілося до нього дістатися? Може, треба просто подивитися на цю ситуацію під іншим кутом? Але під яким? Навіщо взагалі потрібна уява? Хто її створив, і як далеко вона може завести? Чи треба довіряти їй найпотаємніше, або просто сховатися від неї? Саме вона привела його сюди, проте чому? Хіба що, він дійсно обраний. Не всі зможуть зайти у цю цитадель сили, відновлення, могутності.

– Лише тут, так! Я ніде не почував себе таким щасливим! Раніше я був іншим! Точно! Я змінився, я не той, кого я завжди соромився! Тепер я бачу іншу постать! Зовсім, зовсім іншу! Неочікувано, але якого біса це я? Чому ти дивишся на мене, ти не розумієш, я в ейфорії? Я знайшов себе справжнього! Ці маски, які не давали мені мене самого впали! Ось вони, у мене під ногами! Кожна з них – це відображення когось, хто хотів вплинути на мене, змінити мою свідомість, зробити мене ніким в своїх руках! Але нарешті настав той момент, момент сили, коли всі ви повністю покинули мене. Тепер у мене будуть свої маски, які виражають винятково мої емоції, однак серед них буде лише одна, яка воістину зможе назватися мною, Вільямом Баєром, адже це саме ти, так, це ти! – крикнув на всю силу хлопець – і враз повернувся до реальності. Один спалах змінив усе навколо так швидко, що сон і правда можна сказати, стали рівнозначними поняттями.

– Отже, ти бачив там себе. Передбачувано, адже коли я теж перенісся до того світу, тримаючи твій медальйон я побачив не тільки тебе, а й твій внутрішній світ.

– Схоже я оговтався, так, там було дійсно якось по-особливому. То ти можеш пояснити що це було за місце?

– Що ж тут казати! – розвів руками Дейв, – як ти можеш не розуміти, що потрапив до власного центру душі? До того ж це знакова подія, яка чітко вказує на те, що ти один з тих семи людей, які відрізняються не лише від звичайних, а й від третьотипників.

Ще одна важлива подія сталася у житті цієї, безумовно, великої людини, яка все розвивалося і надалі покращувалася, пізнавала нове у собі і йшла вперед. Він став на крок ближчим до розгадки самого себе і був готовий прийняти будь-який результат ситуації, тому його не лякало ніщо.

– Гаразд, я готовий! Віднині я знаю набагато більше, а значить нам час вирушати до найближчого великого міста, тобто Ветфорда, бо лише там має бути потрібна нам людина.