Останній День Землі

Десь серед безмежних просторів Всесвіту існує наша Земля. Вона виглядає, як промінчик світла, серед вражаючих масштабів мороку. Ми вважаємо, що ми такі одні, що за орбітою більше нікого немає. 

Чи, можливо, ми є лише маленькою частиною якогось величезного механізму, який працює краще ніж швейцарський годинник, який неможливо осягнути, побачити чи відчути? Невже є щось більше нашої уяви і розуму? Але все ж таки ці думки просто зникають через деякий час, адже ми так і не можемо дати на них відповідь. Певне, тільки зараз а може й ніколи. Може, ми просто не дійшли того рівня, щоб зрозуміти їх і поки що навіть не варто згадувати це. Проте ми маємо збагнути всього одну річ, що не варто нищити те, що ми самі не будували. 

Кожен з нас має різні характери і темпераменти, але все ж таки нас поділяють на класи. Звичайно, людина може задатися питанням: як можна одразу об'єднати таку велику кількість людей?

Відповідь буде очевидною, адже об'єднують не за якимось ознаками, які ми можемо побачити з їхньої зовнішності чи справ. Об'єднують саме за їхніми думками, бо думки  — це дзеркало душі, яке показує те, що ховається десь всередині нас. Земля теж не є винятком. Вона має свій характер, темперамент, тому ми бачимо її такою, якою вона зараз є, але насправді як і кожна людина вона має й інший бік, який незбагненний оточуючим, який знає лише вона і ніхто більше. Земля також істота, але не матеріально, а духовно. Її душу  творить не тільки природа, а й люди, що живуть на ній. Саме вони диктують правила за якими їй доводиться жити. Вони вказують їй у яку сторону розвиватися і, що робити далі. Завдяки ним вона змінює свій вигляд, а нам здається, що вона залишається недоторканною вже багато мільярдів років, тому ми маємо знати що планета нашого проживання —  це лише оболонка життя, під якою ховається її душа. Звідси виходить , що у Всесвіті може бути багато оболонок життя, але не у всіх них є душі. В нашій системі лише одна частинка цілого має душу. Інші ж мають лише мертві оболонки на яких не живе ніщо і ніхто, тож ми завжди маємо розуміти як все-таки нам пощастило. Та повернемось до темряви Всесвіту, у якому є як безліч мертвих світів, так і незрівнянно велика кількість інших, живих у яких теж жевріє вогонь життя.

Але що, як ми справді маємо дублера, схожого за нею по оболонці, проте відмінного за душею, який ховається у мільйонах світлових років від нас, і про якого ми майже не здогадуємось, хоча він має свої примхи, характер, свої плюси і мінуси, так само як і ми, своє Сонце, свою систему і свою еволюцію, яку він пройшов швидше за нас однак іншою ціною, яку ми не заплатили, і саме тому не хвилюємося за те, що нас оточує. Цей світ має свою історію, культуру і цивілізацію, які щоправда всього є лише його оболонкою такою ж які наша, там такі ж географічні назви, такі самі бідні і багаті, але все таки він інший. Цей світ також називається Землею, та із зовсім іншим внутрішнім світом…

На годиннику було 12:00 і це була найжаркіша погода у Ветфорді.  Спека там досягала 70°. Це може здатися дивовижним для нас, але варто згадати, що у Ветфорді був 2087 рік. До того ж і люди у цьому світі були інакшими. Глобальне потепління у тому світі проходило поступово, тому й люди ніби звикли до таких вражаючих перегрівів, хоча останнім часом більшість використовували спеціальні креми! Звичайно, через людей, які на відміну від нас, взагалі не звертали на це увагу. Звісно, за 50 років зростяння показначки градусів на термометрі, жителі Ветфорда, як і всієї Землі в цілому, всі звикли до такої погоди, що для нас видалося б досить дивним: влітку всі рослини міста просто висихали і це була найгірша пора року для його населення. Води як завжди не вистачало. Всі річки й озера пересихали повністю, а від асфальту весь час йшла пара. Зараз у мегаполісі був січень, тому все місто було вкрите бідною рослинністю, яка також звикла до аномальної спеки. Також варто згадати, що Ветфорд був досить великим, і проживало у ньому більше десяти мільйонів людей. Для нас ця кількість могла б виявитися просто колосальною, зате для того світу це було досить нормально. Якщо брати до уваги той факт, що на Землі проживало близько 30 мільярдів людей, то така кількість вже не була такою величезною. Здавалося, таке життя буде вічним, та в цьому світі не існує вічних речей. Вже десятий рік синоптики повідомляють про збільшення кількості тепла від Сонця, яке гріло набагато сильніше за наше. А в останні роки взагалі перетворилися на червоного монстра, і тому всьому світу залишилися лічені роки, щоб покинути Землю і врятуватися. Влада багатьох країн зробила для порятунку люду: було збудовано безліч космічних ракет та іншого транспорту, який мав евакуювати все населення планети за її межі. Науковці та астрономи вже знайшли інше місце, яке могло б замінити минулий дім, щоправда летіти туди довелося б досить довго, але зараз людей непокоїли зовсім іншні, можна сказати буденні речі. Багатьом необхідно було скупити найважливіше: продукти та товари першої необхідності. Саме за таким завданням і вирушили найкращі друзі Сем та Вільям. Від батьків їм було доручено купити якомога більше харчів, адже часу залишалося мало. Сем і Вільям жили на окраїні на Ветфорда. Сем був старшим братом, і в лютому йому мало виповнитися 17 років,  він був вищим, ніж Вільям на зріст і до того ж мав незвично зелені очі, які часом нагадували смарагди. Менталітет Сема був досить незвичний: якби характери описували через кольори Сем, безперечно, мав би червоний колір, хоча це не означає, що він був поганий. Він був досить розважливий та веселий і обожнював татів скутер C64, але у тому світі скутери працювали на пальному і не мали коліс! Технології Землі того часу дали їм змогу літати на такій собі повітряній подушці. Тож цей скутер 2064 року купив тато братів, коли ще був молодий. Пізніже С64 подарували Сему, після чого той, неначе зійшов з розуму: ганяв по місту так, що першої ж його поїздки поліція його затримала. З часом він навчився їздити більш-менш спокійно, хоча винятки бувають і досі. Вільяму зараз було 14 і він теж мріяв про схожий транспорт, однак ще був замалий. Виглядав він як звичайний парубок того часу. На ньому майже завжди були недорога футболка, яскраво - помаранчева кепка з вишитим золотими літерами надписом “Brave” та джинсові шорти з безліччю кишень, де він часто тримав, телефон, бездротові навушники, а також спеціальний пристрій GPT-18.За допомогою нього він задавав питання вголос, а відповідь міг отримувати трьома способами: через текстове повідомлення, оголошення відповіді голосом або відправлення її просто до мозку через думки! Для нас ця річ виявилася б досить незвичною, але для 2087 вона виглядала досить природно і нею користувалися безліч людей, незалежно від віку та статі. Також Вільям обожнював С-блокноти, які разом із ручкою до них могли зменшуватися у розмір до 1 сантиметра, і збільшуватися до нормальних розмірів всього через дотик до них тривалістю 10 секунд!

Тому повернемося до самого хлопця-блондина із темними, як крісло С64 очима, адже саме зараз він читав список необхідних речей, що був складений у С-блокноті і сумно хитав головою:

– Семе, якщо ти не поквапишся, то ми ніколи не дістанемося до “Best Food”. А GPT-18 ще 15 хвилин тому повідомив, що там неабиякий ажіотаж!

С64 почав набирати ще більшу швидкість і скоро вона досягла 150 км/год, і це була гранична допустима швидкість Ветфорда. Тим часом навколо двох друзів пролітало все:  високі і малі будинки, жовті, наче восени дерева, тисячі людей, які заполонили всі вулиці міста і йшли хто куди. 

– Як ти і просив, все зроблено, але все ж таки я не хочу закінчити, як першого разу! – досить твердо відповів Сем.

– Ну, гаразд, я і не сильно підганяю тебе. Просто сам знаєш, що часу мало, він справді швидко біжить.

– Як би там не було ми їдемо швидше за нього. – посміхнувся старший брат.

Тим часом водій скутера вирішив за краще піднятися на другий рівень траси, тому що машин там було точно менше. Слід сказати, що для Ветфорда дві чи навіть три рівні трас не були великою рідкісю. Значно рідше траплялися четверті і п’яті, хоча якщо б ми з вами були у столиці, то помітили б до 10 рівнів трас, кожен з яких мав свої особливості, недоліки та переваги. 

– І чи не здається тобі, що все це неможливо: хіба Сонце може спалити нашу планету дощенту? Просто якась чортівня! Часом навіть не хочеться вірити цим вченим, але мушу визнати, що вони неодноразово нас попереджали. 

Вільям, трохи подумавши відповів:

– Знаєш, я сам тривалий час над усім цим замислювався і не вірив, слухав і зневажав думки вчених, проте чи не краще нам було знайти інший дім? Якщо чесно, то Земля вже давно не ідеальна: жарюка просто страшенна, води не вистачає, з природи я взагалі не знаю що й згадувати. Пам’ятаєш як ми їхали на відпочинок ще 3 роки тому? Пам’ятаєш ту неозору пустелю, яку не поливали, ані дощі, ані люди? Ця планета вже давно була приречена на такий кінець, і в ці останні дні перебування на ній я мав би за краще взагалі про це не згадувати!

Раптом щось задзвеніло. Це був Смарт-годинник, який через перевищення дозволеного рівня спеки дав знак ховатися від пекучих променів Сонця. 

– Але це вже занадто! Навіть смарт-годинник не витримує ! – здивовано промовив Вільям.

– Еге ж, саме в цей час температура зростає найбільше, тому не варто було б зараз кудись їхати. Але варіантів у нас немає, як і вдосталь часу. Тому й зі спекою варто змиритися, –  відповів Сем.

– Я просто не розумію, як така просунута цивілізація, як ми, могла допустити це! Ми ж маємо безліч технологій, нових гаджетів. Хіба ми не могли б якось убезпечити себе від сонця?

– Знаєш, друже, про це про це говорили вже багато років безліч екологів. Проте ти також маєш розуміти, що всього цього ми досягли лише через тотальний терор природи, через величезні викиди у річки, через надмірне спалення вугілля і нафти! І головне через забруднення космосу яке найбільше і вплинуло на дії Сонця.

–  Отже, виходить ми б не мали всього цього, якби убезпечили світ?

–  Скоріше за все так, адже за все треба знати ціну і робити вибір, часто складний і не зовсім правильний. Втім ми його зробили, ти можеш відчувати це і бачити, але зупинити це ти не в змозі.

Опісля настала довга мовчанка. Здавалося, двоє друзів навіть не знали що й казати. Обоє думали про своє, та але спільною була думка про Землю та про її загибель, яка неминуче наближалася.