Останній День Землі

В кінці довгого та темного коридору по якому йшли Вільям та Бен схоже таки замайоріло світло. Спочатку воно було слабким, але з кожним наступним кроком воно посилювалося. Обоє таки вийшли на на поверхню полів.

– Тепер мені, мушу визнати, стало значно легше, хоча все, що я бачив, звичайно, було жахливим.

– Зате ти на крок ближчий до розгадки! Зараз тобі важко, але на болі й страху будується щастя.

Золоте проміння Сонця таки зуміло підбадьорити тих, хто вийшли з печери. Листя поодиноких зелених дерев легенько колихалося на вітрі. Далеко, між пагорбами виднівся маєток Джеймсів. Час йшов так повільно, що, здавалося його взагалі не існує, хоча день Х невпинно наближався, а весь мис був у страшній небезпеці.

– Гмм, одинадцята година ранку. Певне, ми пробули там не так і довго, – обдумував все, що сталося Вільям

– Скоріше час у різних періодах нашої реальності різний. – пояснив Бен і додав: – Якби ж то зрозуміти де вхід до них…

Дивні відчуття відбулися у серці хлопця. Пам'ять чи біль, жалість чи незрозуміла радість. Це був перелом, пояснення, у яке він весь час не вірив, а тепер зрозумів. Багато людей живуть і не повністю вірять у свої думки, сили. Їм здається, що всьому має бути пояснення, чітка відповідь, проте в цю секунду душа Вільяма досягла нового рівня – впевненості дій та повного розуміння світу, повної та чіткої відповіді, яку дав не хто інший, як сам хлопець. Найважливіше було повірити, а далі активізувався мозок, який нагадав йому ті незрозумілі та дивні картинки. Ті почуття неможливо описати ні словами, ні думками, ні чим іншим. Вони нагадують різке піднесення духу, ейфорію і водночас біль минулого, не найкращі спогади та жаль. Слова Бена стали кульмінацією часової лінії, що довгий час будувалася у голові хлопця на основі власних надій та переживань. Це була остаточна перемога над точністю та загальноприйнятими правилами, над можливим та нереальним, над нездоланний та подоланим. Вільям перейшов до третього типу. Типу тих, хто сильніший духом за перший тип, тобто інтровертів, та розумніший за другий – екстравертів. Тих хто знайде схожих на себе за будь - яких обставин і уявить та створить те, у що інші два типи навіть не стануть вірити або слухати. Він прозрів і побачив у собі не когось іншого, а тільки себе. Він повністю став тим, ким він мав бути ці довгі роки – собою.

– Майкле, ти пам'ятаєш мене? Пам'ятаєш той інший світ в якому ми були? – від здивування Бен аж роззявив рот, Проте не стримався і обійняв найкращого друга.

– Кевіне?! Ні! Ти жартуєш, цього не може бути! Все життя я бачив тебе, згадував минуле, але хіба це можливо? Ми ж були найкращими друзями!

– І будемо ними завжди, я теж пам'ятаю ті часи іншого життя, в іншій реальності, де не було всього цього і де ми обоє були друзями одного віку.

Для когось це може виявитися неймовірним, захопливим і навіть примарний. Не всі повірять у минулі життя та силу перевтілення. Але не варто забувати, що сила душі завжди опирається на впевненість та віру. Віра – досить складне поняття. Всі розуміють її по-своєму і саме тому вона несе надію кожному, щоправда по-своєму…

– Схоже на якусь фантастику! Я довгі 50 років думав, що це все просто обман і це все мені лише здавалося і снился.

– Проте ж чому тоді всі інші люди не пам'ятають того, що сталося з ними ж у їхніх минулих життях?

– Просто тому, що не всі вони хочуть вірити у те, що відбулося з ними. Вони виростають, забувають минуле і до того ж навіть не всі підлітки можуть розгледіти його. Здавалося, дізнаються через зовсім буденні речі, як наприклад: небо на природі, погляд близької людини, подих вітру чи гул міста. Все навколо нас, все підкажете. Кожен із нас має замок, та не кожен знайде до нього ключ і тим паче не всі захочуть його провернути.

– Розумно. Але, щоб виглядати звичайними, ми, третій тип, мусимо одягати ці кляті маски першого та другого типів. Ми не можемо показати справжніх себе, через світ, який не готовий нас прийняти і тим паче зрозуміти.

– Зате у нас є чудова здатність знаходити в сучасному – минуле. У цій реальності – іншу, в теперішньому житті – минуле. Ми не маємо забувати хто ми є. Так, можливо, про нас не знають, та саме ми зможемо досягнути тих обріїв, які для інших будуть недосяжними. – додав Бен.

Незабаром обоє вирушили далі, треба було багато обдумати та збудувати плани на майбутнє. Занадто багато відкриттів було знайдено цього звичайного, нічим не примітного дня.

Приємно було спостерігати за тихим коливанням трав та хвиль, звуками польових комах і дзюркотінням струмочків, теплими променями Сонця.

– А що ви будете робити? Невже залишетеся тут? –почав розмову Вільям.

– Знаєш, я пережив тут найстрашніше та найжахливіше. Всі мої спогади про минуле втілення з'явилися саме тут. У душі я вже частина мису, я вже його серце. Вирвати мене з нього – значить загинути нам обом. Я ні в якому разі не допущу такого, тож я буду тут до кінця.

– Це героїчно… Але звідки ви берете сили до таких радикальних рішень? Та й взагалі схоже все життя, ви не шкодували себе! Як так?

– Одразу скажу – це залежить від людини. Я знаю, що якщо в цей раз всьому кінець і щастя вже не буде, то в наступний все точно вийде, повір мені! Не варто боятися смерті, варто дорожити пережитим, новим досвідом та силами твоєї душі. – Бен поглянув на небо і широко посміхнувся, наче нічого поганого і не було, взяв камінець і кинув у воду. Він декілька разів відбився від поверхні і врешті решт потонув у темних глибинах.

– Інколи невідомість жахає, інколи рятує, але не завжди змінює нас самих та наше світосприйняття.

– Як думаєш, таких як ми, тобто людей третього типу багато?

– Гмм, насправді кожен з нас може досягти всіх типів, головне – це його рішення. Саме на виборі ґрунтується наше існування. Тому ми й маємо отримувати життєвий досвід завжи, щоб робити правильні рішення.

Звичайно, Вільяму було важко осягнути такий великий об'єм інформації, який до нього сьогодні дійшов, тому він не втримався і присів на найближчий камінь.

– В мене таке відчуття нібито ви просто читаєте всі думки з моєї голови та ще й на додачу пояснюйте їх. – не стримався і промовив Вільям, – я знаю, що я можу, тому, якщо доведеться ризикнути я ризикну… До речі, а що це за звук?

– Дійсно незвично. Стоп, хоча… Вільяме, лягай! – з усієї сили закричав, наляканий дивним шумом, Бен.

Очі хлопця швидко забігали, та тіло не слухалося, здавалося, він втратив здатність ворушитися.

– Віл, чорт забирай! На землю! – ще раз гучно вигукнув Джеймс, не стримався і потягнув молодшого разом із собою на зелену траву. Обоє впали головами донизу, а страшні звуки все наближалися. І нарешті в полі зору з'явився ціла ескадрилья великих транспортних літаків, які з гуркотом летіли над полями, нагадуючи величезних чорних орлів. Їхні розміри були таких масштабів, що величезна площа траекторії їх польоту опинилися у непроглядній темряві. Щоправда це грандіозне видовище тривало недовго. Через пів хвилин шум затих і останні "пташки" пішли у невідомому напрямку далеко за горизонт.

– Над вашими територіями часто відбуваються такі польоти?

– Востаннє я бачив тут таке в шістдесят п'ятому! Відтоді я через суд зробив над полям нельотну зону і тепер мене цікавить якого біса вони знову забруднюють тут повітря.

– Ех не подобається мені це все! Я реально відчуваю дещо дивне. Останні дні взагалі стало дивно розуміти все навколишнє дійство, а тепер ще й вони… – роздуми Вільяма поступово вели його до нових відповідей, щоправда не дуже райдужних.

– Певне, нам варто повертатися. Хтозна, що це означає, та давай не думати про погане. Сподіваюсь, Сем вдома.

А поки всі поверталися додому, безліч загадкового коїлося навколо: на небі з'явилися дивні жовтувато-червоні хмари, в полі з'явився досі не знайомий вітер, напрямок якого було неможливо визначити, як і його джерело. В минулому відчуття певної прохолоди повністю зникло і змінилося буденною спекою міста. Сонячні Промені заломлювалися в хмарах і розсіювали помаранчеве світло на безмежні простори Землі. Певна грань фантастики вже була подолана і часткова напруга так і бриніла в повітрі. Фактично такі ж емоції переслідували всіх землян, що зараз дивилися вгору.

– Емм, що відбувається? Це через літаки?

– Ясна річ, що тут щось більше. Можливо, все почалося, однак ми мусимо негайного дізнатися останні новини і ще раз прошу: зосередся, є імовірність, що останній символ знайдено і тоді я зможу відкрити ту саму таємницю всього мого життя. – відказав Бен.

– Тобто? У вас є здогадки?!

– Є. Скоро, прошу потерпи, скоро, ти й сам побачиш те, що я створював, те що я шукав, те що я творив. Воно може або врятувати все або знищити та розбити вщент всі надії нашої планети.

А швидкість наших двох, після того, як вони підвелися, дедалі зростала, доки як і на початку прогулянки не переросла у біг. І найцікавіше, що Бен ще з появи повітряних об'єктів відчув тривогу. Невідомо як, але він знав, що починається останній день Землі. Водночас із цим його думки намагалися дати йому план порятунку. Та зараз головним було інше, а саме поведінка природи: показники термометрів досягли свого максимуму, із води пішла пара, а в небі почали виникати дивні іскри, які після утворення одразу починали падати донизу.

– Чорт! Вільяме, швидше! Я мав рацію, так! Іскри – це передостанній символ. Отже, залишається останній! Так, так, так! Я завжди був впевнений у своїй правоті, вірив у свої сили, і тепер я знаю останній, найстрашніший та найжахливіший знак!

– То який же? Чому ви не скажете одразу? Просто чому? – голос захеканого хлопця зірвався і піт лився в подвійній силі через біг і неочікуване збільшення температури.

Вогняний дощ з небаченою досі силою нарешті вдарився у свіжу зелену траву, яка від цього зіткнення спалахнула.

Нещадно і жорстоко краса природи горіла, зникала, вмирала. Біль, смуток, гнів. Та й навіть ці емоції не змогли б описати все те, що побачили споглядачі кінця цього чудового місця.

– Ти що, не бачиш, не розумієш, ми, люди за своє довжелезне і незрозуміле життя насправді творили не надсучасні міста і хмарочоси, не гармонію і красу, не мистецтво життя і справедливості, ми створили лише одне – це смерть.

Аналогічні події, що й на Смарагдовому мисі проходили по всьому світу. До того ж та сама смертоносна і кривава блискавка знову нагадала людству причину своєї появи та все те, що з цього вийшло.

– Майже! Так, залишається ще трохи! Пришвидшуйся!

– Я, я стараюсь! Стаарааююсь! – задихався Вільям, не витримуючи духу полум'яної пастки.

Вогняне коло замикалося, а до дверей будинку ще залишалося цілих сто метрів.

– Я вірю в тебе! В нас має вийти! Ми обоє пройшли довгий, заплутаний шлях і ми вийдемо звідси теж! Я обіцяю тобі!

А Вільям тим часом вже нічого не розумів. В його очах все злилося в одну шалену картину на якій неможливо було визначити жоден елемент. Виснаження досягло абсолютного максимуму. Залишалися лічені хвилини до повної втрати контролю над собою. Червоні кольори замінили зелені і все набуло нових обрисів.

Здавалося, час йшов все повільніше і повільніше, доки на мить Вільяму не здалося, що чіткість повернулася і все зупинилося. Було відчуття, що час завмер на одному моменті.

– Га? Бене, ти чуєш мене? Де і ти можеш хоч щось мені пояснити! – хлопець здивовано оглянувся і помітив незвичність ситуації. нарешті за довгий час в повітрі запала повна тиша. Щоправда спокою в цій беззвучності аж ніяк не було.

– Виходить я в якомусь трансі чи комі? Невже ми не встигли і всі наші дії були марними? –самотність наростала а плану дій досі не було.

– Цього не може бути. Я відчуваю, що тут є хтось! Думаєш я навіть не здогадуюся про тебе? Ти не лякаєш мене, ти всього-на-всього хочеш щось повідомити мені, то скажи що?

– Ти виберешся, – холодно відповів невідомий, – ми ще зустрінемося, от побачиш. –від цих слів минула та неповторна чіткість форм і розмірів. Знову почалося зникнення раніше більш менш зрозумілого зображення. Темні лінії знову знищили ту секунду гармонії і назавжди зупинили чи то уяву Вільяма, чи справді реального незнайомця, чи взагалі просто відтермінували час нової зустрічі. А замість постаті випили відчинені двері, червоний від хвилювання Сем і налякана дружина Бена. Ще мить і "бігуни" вже в кімнаті, стрибають у підземний люк. Знову темрява, все схоже, наче уві сні. Далі, після нетривалої паузи знову почалося збільшення швидкості, декілька хвилин нового марафону підземними коридорами і нові таємниці маєтку Джеймсів.

– Вільяме, давай! Ми дісталися безпечного місця! Можеш зупинятися!

– Та невже, містере Джеймс? Я думав, що це лише початок, а тут якось все і завершилося! – не стримався Сем.

– Кінець… Це лише початок. І, можливо, хтось знає щось про цю пекельну бурю?

– Схоже кінець настав раніше, по телевізорі передавали про надзвичайну ситуацію. Почалася екстрена евакуація, – сумно повідомила місіс Джеймс, – а казала ж я, варто було швидше покидати планету!

– Я й зараз не надумаю тікати з мису! Я залишуся тут аж до смерті і це моє тверде рішення! – твердо настояв на своєму рішенні Бен.

В темній кімнаті, де горіла тільки одна свічка, запала тиша. Єдиним звуком було негучне капання краплин води, які падали зі стелі на підлогу і вводили всіх сидячих на старих стільцях у глибокий транс.

– Годі з мене. Я не можу просто сидіти у цій коморі. Я не в'язень, я вільна людина, тому для мене краще померти, аніж жити, наче дикий звір у печері.

– Ти правий, Вільяме, нам час. Або ми, або ніхто. Деякі люди мають йти на радикальні кроки заради інших. Якби всі сподівалися лише на сусідів, то ми б ніколи і нізащо не досягли тих висот, які зараз маємо, хоч і такою кривавою ціною.

Присутні перезирнулися. Загальне непорозуміння наростало. Тяжкі та болючі хвилини минали холодно, нудно, смутно. Час від часу згори чулися звуки трескоту, декілька разів сильні вибухи – це було гучне падіння вогняних комет. Так, Земля гинула, вмирало її життя, мільярди років розвитку, назавжди зникало вічне. Так, це станеться раз і згодом, через десятиліття, ті, хто встигли покинути планету забудуть ті сльози і печаль, смерть і розлуку. Всі вважатимуть, що дім землян пішов у вічність, що нова планета, яку знайдуть люди буде "новою Землею", що минуле можна забути, але це не так. Можливо, можна зтерти обличчя, та душа залишиться і ні в кого не вийде це заперечити. Якраз ці думки вирували у голові Вільяма і штовхали його до подальших дій.

— Тож, нам сюди, у цей тунель. Так він темний, та не хвилюйся! В мене є ліхтарик, – повідомив Бен, витягуючи його з кишені.

– Чудово! Час покінчити з цим всім! Мерщій в невідомість, – рішуче заявив хлопець і вирушив за Джеймсом.

Сем, дивлячись на двох впевнених у своїх діях людей, теж вирішив податися за ними. У результаті "гарної розмови" у вогкій печері залишилася одна місіс Джеймс, яка єдина серед всіх сиділа не на стільці, а в гарному та надиво зручному кріслі.