Нове життя або що скаже тато?

Наступні кілька днів, поки Алекс доліковував спину вельми смердючою маззю, ми з ним досліджували місто. Ноги гули від колодок святої інквізиції, себто трендових підборів, голова пріла під густою перукою, але ж як це було цікаво! Він стільки знав про історію та архітектуру, що я ладна була годинами слухати його голос, дивлячись як на щоках з’являються милі ямочки, коли він усміхається. Разом ми дізнавались у якому із закладів найсмачніші морепродукти, на якій вулиці продають найкраще морозиво, і як це, жити, нікуди не поспішаючи. Насолоджуватись моментом тут і зараз, не думаючи, що буде завтра. Нічого не планувати, сміятись, гуляти вузькими провулками, і кожен сприймати як чергову пригоду, яка невідомо куди заведе! Але, як виявилося, план в одного з нас все-таки був.

— Кара, — Алекс узяв мене за руку, зупинившись на маленькій площі біля фонтану. — Моя спина в повному порядку, і… — його очі хитро блимнули, — …я хочу реабілітуватися. За те, що зіпсував тоді тобі вечір.

Серце закалатало десь у пересохлому горлі. Я мріяла, щоб цей момент настав, і одночасно дуже цього боялась. Нове життя почалося з двох інтимних невдач, третьої я не переживу! Але ось він, чекає на відповідь, дивлячись бездонною блакиттю очей, в яких можна потонути. Не здатна опиратись, мовчки киваю. Алекс підхоплює мене на руки й несе ніби принцесу, не звертаючи уваги на белькотіння про щойно доліковану спину. Зустрічні люди усміхаються, маленька дівчинка у віночку простягає мені квіточку... Я млію, аж поки мій принц не перечіпляється на підступній бруківці. У спробі втримати рівновагу його рука втрапляє мені під спідницю, на потіху здивованій публіці.

— Відбулося проникнення! — волає за нашими спинами рація патрульного, що якраз проїжджає повз на мопеді.

Ми одночасно червоніємо, Алекс вертає мене на грішну Землю. Перезирнувшись, беремося за руки та біжимо наче діти, застукані за цупленням батончика біля каси! Звернувши на маленьку тиху вуличку, я скидаю босоніжки й біжу далі, залишивши їх там — на щастя. Стає так легко! Хочеться жити, дихати та сміятися. Ніби цей день ніколи не закінчиться, це життя ніколи не закінчиться!

***

У мене дежавю. Знову стою біля дверей його номера, але щось змінилося. Відчуття, ніби ми плануємо злочин. “Група осіб за попередньою змовою…” — невчасно спливає у пам’яті. Ні, не про це зараз треба думати! “Він подобається тобі?” — так, можливо навіть занадто… Але ж це добре, правда? Правда?

У ньому я теж відчуваю цю невпевненість. У тому, як він мене цілує, як заплющує очі, щоб не відводити погляд. Кожен з нас продовжує відігравати свою роль, щоб у фіналі опинитись в одному ліжку. Я хочу цього і не хочу водночас. Тіло реагує несамовитим сплеском гормонів, але душа… болить?

— Я так не можу, — Алекс відсторонюється та сідає на ліжку, дивлячись в інший бік. — Я повинен сказати, навіть якщо після цього ти не захочеш мене бачити.

— Що сказати? — горло тисне колючий клубок. Так і знала: щось не гаразд. В нього є дружина, діти?

— Я не такий, яким здаюся. Це все на мене не схоже… — він тре обличчя, збираючись з думками. — Цей номер… я бронював його для двох. Ми повинні були відпочивати тут разом, я та моя дівчина. Я зустрічався з нею сім років, а потім… ми розійшлись.

— Співчуваю? — я не знаю, що ще казати. Мабуть, тяжко переживати розрив тривалих стосунків, але нащо він мені це говорить?

— Вибач, ти хотіла приємно провести час, а я починаю грузити… В цьому й проблема! Я ні з ким крім неї не був, розумієш, це дивно, правда? Хотів почати нове життя, перегорнути сторінку, та щось не виходить… Ні, річ не в ній, а в мені, це не так легко… Який же я бовдур, пробач! Знову псую тобі вечір.

— Це не так, — я полегшено зітхаю і кладу руку йому на плече. — Ти все ще крутіший за мене в любовних справах.

Суміш подиву та недовіри відображається на його обличчі. Він дивиться так, ніби хоче зазирнути у душу, побачити чи я не сміюся із нього? Уявляю, як було нелегко відкритися перед такою як Кара! Я хотіла нового життя, але хто сказав, що маленькій Ліні не знайдеться у ньому місця?

— Я до тебе ні з ким не була, — кажу швидко, доки не передумала.

— Правда?!

— Так! Розумію, в це важко повірити, — при згадці наших пригод мені не вдається втриматися від сміху. — Теж нове життя хотіла почати, уявляєш?

Ми усміхаємось все ширше та ширше, поки не починаємо реготати. Згадую, скільки напустила на себе пафосу, і чим все закінчилося — аж сльози на очах навертаються! Алекс сміється і знову я бачу ці милі ямочки на щоках, права трохи глибша, ніж ліва... Він ловить мій погляд і несподівано обіймає, так тепло, як ніколи. Сміх уривається, тишу можна відчути на дотик. Ми одночасно тягнемось одне до одного, забуваючись в поцілунку, який стає глибше, нетерплячіше. Дихання не вистачає, але немає сил відірватися, щоб вдихнути. Не відриваючись від його губ, відхиляюся на подушку, з єдиним бажанням розчинитися в ньому, стати єдиним цілим…

— Не переймайся, таке трапляється, — намагаюся втішити, та Алекс, здається, не чує. Навіть не уявляю, як він зараз почувається… Для чоловіка це найболючіша тема, так всі говорять. — Ти просто втомився, тобі треба відпочити…

Він лежить, сховавши обличчя в долонях, а я не знаю, що далі робити. Залишитись з ним, якось підтримати, або дати побути на самоті? Що люди в таких ситуаціях роблять? Ніка, ти мені потрібна! Ледь не хапаюсь за телефон, піддавшись нападу паніки. “Господи, Ліно, що ти робиш? Давай, добий його обсмоктуванням подробиць в розмові з психологом, чудова ідея!” Тільки без паніки, дихай, дихай, ось так…

— Так, відпочити… — шепоче Алекс. — Вибач…

Він не змінює пози, доки я вдягаюсь та тихо зачиняю за собою двері. Можливо, треба було залишитись? Боже, це я винна! Не варто було казати правду, вішати відповідальність за все на нього. “Бідолашний і без того нервував, а тут ще ти”… Дурнуваті сльози крапають вниз, як я не намагалась їх стримати. Єдине чого зараз хочеться — сховатися під ковдрою і спати, спати… Сон як маленька смерть, найкраща втеча від реальності.