Нове життя або що скаже тато?

Ранок увірвався в моє забуття радісним співом пташок та ласкавим промінням, що ніжно торкалось щоки. Який чудовий день, щоб викинутися з балкона!

Мій балкон виявився не таким гарним, як в номері Алекса, тому я відкинула цю ідею. Натомість вниз полетіла перука за дві з половиною тисячі баксів. Бісове нове життя! Нащо воно мені треба, коли від нього самі неприємності? Суміш гніву та жалості до себе не давала вільно дихати, змусивши вдатись до крайніх мір: відправитись на шопінг.

В невеличкому місцевому магазині, подалі від бутиків метушливого центру, я знайшла те, що шукала. Перевдягнувшись в шорти карго та майку з котячою пикою, взуваю зручні спортивні босоніжки та складаю модні лахи в пакет. Одразу стає легше дихати. Показавши язика власному відображенню, розмазую по обличчю маску жіночки-вамп, роблячись схожою на клоуна. У такому вигляді, гигикаючи та розмахуючи пакетом, прибуваю в готель якраз до обіду.

Адміністратор навіть оком не змигнув, відповідаючи на питання. Ні, сьогодні він не бачив пана з сімдесят третього номера. Ні, на обід той не спускався, і в номер не замовляв, втім, як і сніданок.

“Йой, балкон в Алекса красивіший, а що як він..? Та ні, всі б уже знали…” Ліно, ти що, зовсім дурепа?

Доки я, зачинившись у ванній, старанно позбавлялася залишків макіяжу, Алекс не йшов мені з голови. Голодний, сумний і зовсім самотній… Я маю до нього піти! Мені б тільки більше впевненості. Усміхаюсь, згадавши улюблену зачіску з часів безтурботної юності. Колись вона була для мене щасливою. Зав’язавши волосся в пуцики, що ведмежими вушками стирчали на голові, підморгую принцесі Леї на мінімалках.

— Тепер сила прибуде з тобою, Ліно. Ти готова.

Після кількох хвилин наполегливого стуку Алекс нарешті відчиняє двері. Червоні очі, неголене підборіддя — навіть в такому вигляді він дуже гарний! Відчуваю дивний приплив ніжності та бажання його захистити. В першу чергу, від нього самого.

— Взувай зручні капці, ми йдемо гуляти! — схрещую руки на грудях у відповідь на кисле обличчя. — Навіть чути нічого не хочу, виходь швидше!

Він явно хотів відмовитись, але, зачепившись поглядом за мою чарівну зачіску, киває. За кілька хвилин ми вже мовчки йдемо нагрітими сонцем вуличками. Затягую Алекса в магазин за кошиком для пікніка, і ось ми вже сидимо в тихому парку прямо на траві, жуємо наїдки, я щось без упину базікаю, і він нарешті відтає. Знов бачу ямочки, вкриті короткою щетиною, і всередині теплішає. Весь день ми гуляємо містом, катаємось на каруселі, стріляємо в тирі… Навіть виграли плюшевого тигра!

З тигром у кошику ми зайшли на тихий вечірній пляж.

— Каро, скажи, ти часом не ходила в школу бізнесу для підлітків років десять тому?

— Так… а чому ти питаєш?

— Впевнений був, що десь тебе бачив, — він загадково усміхається.

— То ми вже зустрічалися? Нічого собі світ тісний! — я трохи в щоці, але це приємне здивування.

— Якщо пам’ятаєш худого прищавого гіка з патлами до плечей та футболці з Пікачу, що завжди сидів на задній парті, то так, зустрічалися, — розреготався Алекс.

— Навряд, Алексе, — тихо зітхаю. — Мені заборонялось дивитись на хлопців, я й не дивилася…

— Зви мене Олексою, будь ласка, — невлад відповів він.