Нове життя або що скаже тато?

У салоні першого класу нікого не здивуєш речами, але мені це вдалося. Жінки, вбрані в зручні спортивні речі, з цікавістю роздивлялись дизайнерську блузку, коротку спідницю-шорти та яскраво червоні, в тон помади, хілси. Ще вчора їхні багатозначні усмішки викликали б у мене панічну атаку, але зараз я насолоджувалась увагою. Нове життя починалося саме так, як я хотіла.

Скромна слухняна дівчинка мала залишитись у минулому, разом з купою списаних зошитів та виплаканих сліз. Тато казав вчитися — я вчилася. Казав не гуляти з хлопцями — не гуляла. Наполягав, що треба знайти престижну роботу — все робила як він хотів. Ночами сиділа над трактатами з бізнесу, фінансів та успішного успіху, в той час, як однолітки проживали своє найкраще життя. Відкладала, формувала інвестиційний портфель, виходила на пасивний дохід, і у свої двадцять п’ять досягла фінансової незалежності. Та тобі, татку, цього було мало! Фінансова свобода, от чого я тепер мала прагнути. Але що таке свобода? Я ніколи не була вільною. Вільною витрачати гроші, ходити куди хочу, робити що подобається… Я навіть не знаю, ЩО мені подобається! Якщо так і далі триватиме, колись знайдуть моє обгризене котами старе самотнє тіло, а гроші, які за життя так і не згодилися, віддадуть на благодійність! Тому я взяла квиток на рандомний рейс у далеку країну, набила валізу новенькими люксовими лахами, і сьорбаю смачне шампанське у розкішному салоні першого класу. Щоб відчути на смак справжнє життя.

Довге, ідеально укладене чорне волосся, яскравий макіяж, великі трендові темні окуляри — певно інші дівчата вважають мене останнім стервом. Ну і нехай! Я змовницькі підморгнула ефектній брюнетці у відображенні. Погляд, надійно захований за темними скельцями, безкарно ковзав обличчями пасажирів. Кілька пані поважного віку летять погріти на сонечку кісточки. Отака старість мені подобається! Вони спокійні, усміхнені та задоволені своїм існуванням... Бізнесвумен, що нарешті вирвалась у відпустку, розслаблені “домогосподарочки”, таткові або папікові улюблениці, дві подружки-підлітки, пузаті дядьки з масними очиськами, і один з сумними, бо летить разом з сім’єю… Стоп, а хто ЦЕ?

Схожий на Ліама Гемсворта суворий красень замислено дивився у вікно. Божечки, днями якраз “Голодні ігри” переглядала, який же він там… Мабуть, незнайомець відчув мій погляд, і тепер дивиться просто на мене! “Стара я” в цю мить би зомліла, в кращому випадку почала колупатися в нігтях, а нова вирішила послати все під три чорти! Неабияку роль в цьому зіграли бульбашки шампанського, що встигли вдарити в голову. Дістаю з косметички суперстійку помаду і повільно фарбую губи, як Моніка Белу-у-уччі. Спрацювало, Ліам аж ґудзик на сорочці розстебнув! Щоб остаточно його добити, знімаю окуляри та звабливо усміхаюся.

За кілька хвилин ми вже пристрасно цілуємось у тісній туалетній кабінці. Голова паморочиться від шампанського й гарячого дихання незнайомця, зсередини тіло пече небезпека порушених заборон, ззовні — дотики міцних чоловічих пальців. Що б ти сказав, якби побачив мене зараз, татку? “Хороші дівчатка так не роблять”? А мені байдуже! Притискаюсь міцніше, торкаюсь його обличчя, спини, грудей… Більше ніяких табу! Відчуваю крізь тонку сорочку, як напружуються кубики преса на його животі. Мені хочеться більшого…

Руки Ліама вступають в запеклий бій із застібками блузки. О, дизайнер добре постарався зробити цей витвір мистецтва непридатним для носіння! Конструкція краще пасувала б банківським коміркам, і все, про що я зараз можу думати, це пів години мук, в яких я провела сьогоднішній ранок, намагаючись це застібнути. Ми ніколи не вийдемо з туалету, якщо не перехоплю ініціативу! Товстий шкіряний ремінь активно чинить спротив, натужно рипить, проте не здається. Їх що, один дизайнер робив?! З-за дверей долинає бурмотіння стюардеси. Ми відступаємо одне від одного, обмінявшись збентеженими усмішками.

— Мабуть, іншим разом? — вперше чую його голос, який розбурхує нову хвилю нестримних фантазій.

— Так, іншим разом, — маска впевненості ледь приховує розчарування. Який інший раз може бути у незнайомців? Випадкові попутники ніколи вже не зустрінуться.

Мій джентльмен притримує двері, пропускаючи даму вперед. Виходжу з високо піднятою головою, як обіцяла завжди робити в новому житті, що б не трапилось.

— …три хвилини! — виголошує стюардеса.

Дівчатка-підлітки починають хихотіти, непомітно підштовхуючи одна одну ліктями. “Джентльмен” виперся слідом, і тепер вся увага прикута до нас! Між “провалитись крізь землю від сорому”, та “незворушно продефілювати на своє місце”, обираю друге — нову мене вам не дістати, навіть не намагайтеся!

Виробник помади казав правду: вона дійсно суперстійка, про що свідчать марні спроби Ліама її відтерти. Головна підступність у тому, що спершу помада виглядає як блиск, проявляючись не одразу. Свіжий шар не встиг висохти перед палкими поцілунками, і лишався непоміченим на губах бідолахи, аж поки ми не повернулися до салону. Незвичне пожвавлення серед пасажирів мало б мене насторожити, але я надто успішно робила зайнятий вигляд. Коли ж нарешті відклала журнал, було надто пізно. Хтось вже вказав йому на помаду, і бідний хлопець мало не стер губи серветкою, що не мала над нею влади. Він тер, дивився на чисту серветку, потім на добру людину, що заперечно хитала головою, і процедура повторювалась знову і знову, доводячи бідолаху до божевілля. Пасажири з усмішками дивились на хлопця з губами кольору кривавої вишні, косились на мене й чекали, що буде далі.

Станься таке раніше, я б вже відібрала в пілота парашут і була на півдорозі в забуту богами країну, де ніхто ніколи мене не знайде! Але маска впевненого в собі стерва вимагала інших дій. Змочивши шовкову хустку Армані в рідину для зняття макіяжу, дбайливо покладену виробником у комплект, мовчки схиляюсь над Ліамом, елегантно знищуючи речові докази.

— Тепер все добре, — шепочу грудним голосом наостанок і повертаюсь на своє місце під ошелешеним поглядом блакитних очей. Руки трусяться як в бабиної сусідки, алкоголічки Женьки-кудельки, але глибоке дихання вкотре рятує мою нещасну репутацію. Якщо ще залишилося що рятувати, в чому я була не дуже впевнена.

Заховавшись від публіки за журналом до кінця польоту, я, не зважаючи на обставини, була задоволена собою. Дівчатка-підлітки час від часу гигикали, але справжню причину я зрозуміла лише після того, як закрила журнал та зібралась на вихід. Весь салон мав радість спостерігати рекламу потужного засобу від імпотенції на звороті, яким я старанно затуляла обличчя. Курча мати, цього мені крихке чоловіче его точно не подарує! Прощавай, Ліаме, тепер вже остаточно. Хіба що Доля-жартівниця ще не награлася, і колись знов нас зведе — приколу заради.