Глава 90. Батіг Одного шансу

Анна лежала на ліжку й роздумувала над тим, як їй проникнути в Бункер, аби поговорити з Ейпріл, як раптом озвався її телефон. Дзвонила Патрісія.

― Анно, Анно, послухай! ― її голос, як завжди, був швидким і радісним. ― Я дізналась дуже важливу річ!

― Стоп, ― різко перебила співрозмовницю Уеллінг. ― Не краще буде зустрітися і обговорити усе без лишніх вух? Або… хоча б напиши мені!

― Не хвилюйся, ― запевнила Патрісія. ― Не забувай, що я також «чутлива» і прекрасно знаю, коли безпечно розмовляти на такі теми, а коли ні. Зараз у Бункері знову порожньо. Усі змоталися на якесь завдання, схоже, масштабна ловля мішків з енергією. Все-таки, перед тим, як Марта запечатала Браму, у наш світ вирвалося чимало справді сильних міазмів… Коро-отше. Мені вдалося з’ясувати місцезнаходження Лети.

― Що?! ― отетеріла Анна.

― До речі, перед цим ще хочу сказати, що Марта дізналась, що ви забрали Ребекку Бенсон з психлікарні. Вона дуже зла. Але також вона думає, що вас було багато. Люсія там була вся поранена! І інші інфеністи… Анно, скажи, де ти знайшла стільки людей, що допомогли тобі викрасти Ребекку?!

― …

«Патрісіє!!! ― вилаялась Анна подумки. ― Спершу ти починаєш говорити за Лету, а тепер вже про це?! Май совість! Але… стоп. Люсія поранена? Вона що, справді дозволила своїм інфеністам побити її, аби виглядало правдоподібно, що вона намагалась нас затримати?»

― Ні, насправді, я була тільки з Нейтом і… нам пощастило, ― поспішила сказати Уеллінг.

― «Пощастило»?! Оце так! Анно, ти впевнена, що твій талант «чутливість», а не «удача»?! ― шокувалась Патрісія. ― Добре-добре, я щось не за те зовсім говорю. За Лету. Марта не тримає її в Бункері. Є якийсь склад… коротше, це недалеко від Філадельфії… я скину тобі точну локацію. Гадки не маю, як Карен це дістала, але добре, що ми маємо ці дані. Слухай, я подумала, що було б добре, якби ми теж взяли участь у звільненні Лети.

Анна тут же заперечила:

― Патрісіє, ви вже й так стільки усього для мене зробили. Я не можу дозволити вам ще більше ризикувати.

― Так ніхто ж не знає! Марті і Адлерці достатньо бути впевненими, що ми на їхньому боці й усе! Вони слідкують тільки за вами, тут натомість все спокійно… тим більше, багато хто взагалі не в курсі про усю цю ситуацію і я більше ніж впевнена, що всі відносять й нас до числа таких людей…

Однак Анна, згадавши, що Патрісія і Карен активно брали участь у облозі заводу та боротьбі з Віспою, тобто, активно допомагали їй, подумала, що, все ж, лишня обережність не завадить, і сказала:

― Не потрібно. Мені вистачить твого браслета.

Патрісія тут же завела розмову про інше:

― До речі, завтра тут теж нікого не буде. З того, що я чула, полювання за мішками з енергією затягнеться на кілька днів і більша частина Бункера пустуватиме. Марти взагалі немає вже як кілька днів. А Адлери самостійно очолюють ту місію.

«Адлери? Серйозно, вони, будучи главами Бункера, самі ходять на завдання?» ― промайнуло в голові Анни. Усе це виглядало вже надто підозрілим… але Патрісія продовжувала белькотати без упину:

― Так що було б добре, якби ти спробувала завтра. Нас з Карен також не буде, у нас заплановане проникнення на одну фабрику, де, начебто, завівся демон якогось грибка… коротше, там все дуже печально, бо завод розоряється через це…

― Я зрозуміла, ― коротко сказала Анна. ― Я вже працюю над планом. Дякую тобі дуже за все, Патрісіє. І Карен теж. Удачі вам завтра.

Патрісія, явно шкодуючи про те, що Анна збирається завершити розмову, поспішила пробелькотати:

― І тобі!!! Сподіваюсь, все пройде, як слід! І не забудь про гудок! Краще одразу подбай про те, щоб мати, чим закрити рот!

Поклавши трубку, Анна важко зітхнула.

«І нащо вона згадала за той бісів гудок??? ― пронеслося в голові дівчини. ― Тільки подумаю про нього, одразу здається, що проникнення в Бункер приречене на провал! Із Ейпріл усе зрозуміло ― скоріше за все, після того, як я вирубилась, дівчинка дізналась щось важливе і тепер Марта не хоче, аби це сплило на поверхню. Лета в такій же ситуації… за рештою ж вона взагалі не ганяється. Значить, ми в її плани більше не входимо? Але Бек… що вони із нею там таке витворяли, що вона ось уже другий день не приходить до тями?!»

Як не крути, все зійшлося до Бек і Анна в той же вечір подалася в хижу, аби впевнитись, що Нейт справляється. Хлопець увесь час був поруч з Ребеккою, а дівчина вела себе більш-менш спокійно, лиш зрідка прокидаючись.

― Я гадки не маю, що ми будемо робити далі, ― зітхнув Нейт, коли вони з Анною відійшли наверх у хижу, аби переговорити. ― Вона більше не несе нісенітниці, але при цьому не менш схожа на ту, над котрою добряче познущались… Анно, ― раптом сказав він грізним тоном. ― Коли ти збираєшся залізти в Бункер? Я з тобою. Ця стерва повинна заплатити…

Анна ж поспішила зупинити його:

― Стоп-стоп-стоп, ― спокійним тоном проговорила вона, узявши хлопця за передпліччя, бо він настільки рознервувався, що почав стискати кулаки. ― Так не піде. Ти потрібен Бек.

― Ця хижа захищена! Сенс мені сидіти тут і чекати? Цю стерву треба викрити! Я готовий перебити там усіх!

― Ох, Нейт, ― зітхнула Анна. В її голові одразу виник образ Джуліана, котрий хотів зробити те ж саме. ― Якщо ми не думатимемо головою, а розмахуватимемо кулаками направо-наліво, Марта знову опиниться попереду нас. Аби перехитрити маніпулятора, треба думати, як маніпулятор. Вона кулаки застосовує у крайньому випадку, тож і ми…

― До біса це все! ― випалив Нейт. Анна бачила, що він не може втамувати свою злість і частково розуміла його. Хлопець не знав, що вона чула усю їхню розмову із братом, але саме завдяки цьому Анна зараз намагалась глянути на ситуацію з його боку і їй це більш-менш вдавалося.

― Послухай, я не хочу казати, що розумію твою злість, але Бек моя найкраща подруга і піддаватись емоціям зараз ― далеко не варіант. Я проберусь в Бункер сама, дізнаюсь все, що треба від Ейпріл… по можливості спробую звільнити її, але… не можна діяти нерозважливо. Ми обов’язково дістанемо докази проти Марти, просто треба це зробити так, аби вона не отримала докази проти нас.

І Анна була права. В такій ситуації піддаватись емоціям означало піддатись паніці.

― Ні! ― зненацька випалив Нейт. ― Ти мене не зупиниш! Кляті інфеністи, як вони узагалі можуть вірити цій стерві?! Я всіх їх переб’ю… я один з трійці найсильніших, чорт побери! Вони не зупинять мене!

Він так розійшовся, що, схоже, не існувало вже нічого, здатного привести його до тями. Анна зрозуміла ― настав час удатися до крайніх заходів. В пориві злості Нейт не бачив перед собою нічого й уже хотів було вирватися з хижі на швидкості інфеністів, як Анна, вихопивши із однієї з шафок шприц із невідомим вмістом, рвучко напала на хлопця і, встромивши його в шию, ввела усе до останньої крапельки. Без сумніву, їй вдалося застати Нейта зненацька. За інших умов, не страждай він від таких емоцій, Анні ні за що не вдалося б устромити шприц йому в шию, але зараз хлопець був вкрай вразливим та й взагалі не очікував, що Анна наважиться на такий крок.

Вміст шприца подіяв майже миттєво ― Нейта обдало чимось неприємним, він неначе закляк, а в наступну мить повалився на підлогу. Уеллінг, стоячи над ним, зітхнула. Простягнула руку й одним ривком вийняла шприц.

― Пробач, але в даному випадку ти тільки заважатимеш, ― зронила вона і, розвернувшись, покинула хижу на швидкості інфеністів.

Дівчина була певна, що в хижі вони з Бек, безсумнівно, перебуватимуть у безпеці. Тож тепер вона могла повністю погрузити себе в роздуми над планом проникнення в Бункер. Повертаючись в будинок до Джеймі і бабусі, Анна думала над поведінкою Нейта. «Його можна зрозуміти. Нещодавно він отримав змогу поговорити з братом, якого вважав мертвим шістнадцять років, а ще врятував дівчину, котру кохає, але вона не приходить до тями… я не хочу цього визнавати, але я його розумію. Грегорі… ― вперше за довгий час Анна свідомо згадала про батька. ― Я думала, що перед смертю демон дасть мені хоч словом перемовитись із батьком. Видно… не доля».

Дівчина навіть не встигла отямитись, як уже сиділа за своїм робочим столом перед закритим ноутбуком. Рука опустилась на стіл і… нащупала якийсь папір. Очі поволі опустились вниз… знову ця бісова рекламка ритуальних послуг!!!

Анна була готова просто зараз увірватися в кімнату Джеймі і всипати йому тлумаків, але раптово її голову відвідала одна моторошна думка. Вона схопила рекламку в руки і, неначе божевільна, втупилася в неї, широко розплющивши очі. Коли думка остаточно сформувалась в голові, Анна різко насупилась і зіскочила зі стільця, залишивши рекламку лежати на столі.

В наступну мить вона уже зі всіх ніг неслася лісом.

Здалека можна було побачити, що до вікна у своїй кімнаті підійшов Джеймі. Він шоковано дивився услід мерехтливій цятці, що на нереальній швидкості поступово зникала з очей…

***

Нічне кладовище випромінювало спокійну атмосферу. Віяв легенький вітерець, недалеко було чути ухкання сови, а зрідка в темряві пробігали дрібні гризуни, шурхаючи лапками по сухому листю.

Зненацька цю ідилію порушила істота, що на нелюдській швидкості вбігла через головний вхід і, шастаючи між могилами, раптом зупинилася перед однією з них. Вона, схоже, зовсім не розрахувала момент власної зупинки, бо, заплутавшись за власні ноги, ледь не поцілувала обличчям землю.

Це була Анна. Звалившись навколішки перед могилою Грегорі Уеллінга, дівчина широко вирячила очі, наче весь цей час за нею хтось гнався і вона нарешті дісталася до безпечного місця.

Дивитись на могилу батька вдруге Анні було важче, ніж тоді, коли сюди опускали труну з його трупом. У той момент дівчина запевняла себе, що не відчуває абсолютно нічого і навіть на якусь мить зловила себе на думці, що її відвідало незначне полегшення. Та зараз вона думала зовсім не про це…

Голову Анни свердлили слова Патрісії…

― Послухай, твій талант багато чого дозволяє. Окрім того, що ти можеш читати мертвих, ти здатна використовувати браслет невидимості!

Читати мертвих! Вона може читати мертвих!

Анну пронизало дивне відчуття… вона справді бігла сюди зі всіх ніг, бо згадала ці нічим не пояснені слова? І та рекламка… натикаючись на неї вже в який раз, Анна щоразу згадувала батька. Але досі не могла зрозуміти, що насправді повинна зробити.

Та зараз вона знала. Усе інше може зачекати. У неї є можливість побачити, що було до того, як демон ВІЛу захопив тіло Грегорі. По суті, дівчина не знала напевне, для чого вона усе це затіяла, але в наступну мить в її руках вже була лопата і вона почала розкопувати могилу власного батька!

Справа ішла не швидко, але й не повільно. Завдяки надлюдській силі Анна практично не відчувала втоми і після п’ятнадцяти хвилин безперервного копання наткнулась лопатою на щось тверде. Відчувши холодок по шкірі спини, дівчина міцніше стиснула лопату в руках і взялась копати із ще більшим ентузіазмом. Та коли труна уже повністю показалася з-під землі, Анна застигла в ступорі.

І, все-таки, навіщо вона це зробила???

Змахнувши рукою піт з чола, дівчина пожбурила лопату вбік. А тоді, схопившись за голову, взялася ходити туди-сюди. Збоку це виглядало дещо смішно і якби зараз тут опинився який-небудь зівака, то абсолютно точно остовпів би. Все ж, не кожен день побачиш розкрадача могил, котрий, розкопавши одну з них, стояв із отаким от обличчям, намотуючи круги довкола великої гори землі.

«Ай-яй-яй-яй! Що я взагалі роблю?! Мені слід шукати докази проти Марти, бо такими темпами в могилі опинюсь я сама! І не тільки я! Мені вдалось врятувати Ребекку, але ще нічого не відомо з Летою і Ейпріл! Що я в біса тут роблю???» ― звучало в голові, однак паралельно Анна ніби нутром відчувала, що вона знаходиться в правильному місці.

Зрештою, повагавшись іще якийсь час, Анна різко відчинила труну. Труп батька виглядав не надто… але дівчина не стала вдаватись в деталі.

Заплющивши очі, вона торкнулась його холодного чола і подумала, що повинна зробити те, про що говорила Патрісія. От тільки… вона ж гадки не мала, як!

Голову тут же пронизали надоїдливі думки: «Чудово! Прекрасно! Краще й бути не може! Ти прибігла сюди вночі, подолавши п'ятнадцять кілометрів за тридцять хвилин, розкопала могилу і тепер ловиш себе на думці, що поняття не маєш, як це зробити???»

Голову Анни тут же відвідали думки про те, що якби у неї був при собі кулон Небуття, вона безсумнівно знала б спосіб. Та після всього, що відбулось у Тартарі, вона більше не могла розраховувати на три артефакти, адже місцезнаходження усіх трьох залишалось цілковитою загадкою.

«Ні, я так не можу! ― подумала Анна і зіскочила на ноги. ― Я не збираюсь сидіти в могилі власного батька!»

― А-а-а-а-а-а!!! ― раптом на весь голос закричала дівчина, забувши про будь-яку обережність.

То був просто крик душі. Останнім часом вона узагалі не знала, що робить, а сидіння в могилі Грегорі ввело її в конкретний ступор.

І все б реально нічого, якби кричала вона хоч трішечки тихіше. Та, краще, взагалі не кричала б. У кущах позаду почувся підозрілий шурхіт. Але Анна, навіть володіючи суперслухом, чомусь почула його тільки тоді, коли «хтось» уже опинився над могилою і Анна буквально відчула його присутність позаду себе.

Рвучко озирнувшись, дівчина виявила, що у могилу заглядає істота явно не людської природи. Воно було якесь зморщене і скривлене, наче всі його кінцівки були переламані в кількох місцях. При тому всьому істота якось умудрялась стояти на ногах. В голові Анни прозвучали суцільні мати. Треба ж було мішку з енергією з’явитись тут!

― Ану пішов геть! ― закричала Анна, погрожуюче торкаючись рукою пояса, на якому при світлі місяця поблискував кинджал.

Та демонічна істота, схоже, зовсім не злякалась. Її зацікавив крик Анни і вона причалапала, аби полюбуватись на те, що тут відбувається.

― Киш! ― махнула рукою Анна, явно не маючи наміру розбиратись з надоїдливим міазмом. ― Я серйозно! Іди, поки я тебе відпускаю по-доброму!

Міазм, обвівши Анну загноєними очима, фиркнув:

― А от і не піду!

― Що?! ― шокувалась дівчина, все ще сидячи на кришці труни. Її раптом пробрало таке відчуття безпомічності, що вона навіть не змогла встати, аби дати прочухана дрібному мішку з енергією. Із її рота долинули невідомі звуки безвиході: ― А-а-я-йя-я-йй…

Та мішок з енергією, схоже, зовсім не збирався нападати на неї, чи щось в тому роді. Зігнувшись над могилою так, наскільки дозволяло його не надто здорове тіло, міазм проговорив:

― Що ти там сидиш? Скільки років живу на цьому кладовищі, а ні разу не бачив, щоб розкрадач могил, та ще й інфеніст в придачу, сидів ось так от на труні.

Якусь мить Анна вдавала, наче не чує його. Та раптом вона так голосно засміялась і так істерично, що вмить спіймала себе на думці, що звучить це вкрай моторошно, і затихла.

В наступну мить із очей дівчини полились сльози. В принципі, Анна завжди була стійкою на емоції і не могла, сміючись, раптом заплакати і то так сильно, що сльози текли просто рікою і вона, безсумнівно, могла почати давитись ними. Але зараз її емоції змінювались просто з жахаючою швидкістю! Ситуація, що склалася, викликала в Анни тотальний шок. Вона гадки не мала ― плакати їй, чи сміятися і в сумі вийшло і те, і те водночас. Будь-хто інший, спостерігаючи таку картину, прийшов би в тотальний шок і взявся б утікати, піджавши хвіст, але мішок з енергією явно володів інтересом до ситуації, котра склалася:

― Я бачив тебе тут місяць тому. І твою сім’ю. Тоді ти не плакала, хоча усі люди на кладовищі безсумнівно плачуть.

― Ану йди геть! ― крізь сльози закричала Анна. ― Нащо ти причепився??! Не бачиш, я не можу з тобою зараз розібратись, то біжи, поки є такий шанс!!!

Демон підібрався ближче і зависнув просто над головою Анни.

― Я мішок з енергією демона Правця і живу на цьому кладовищі ось уже 350 років. За цей час я мав можливість спостерігати увесь спектр людських емоцій тих, хто зіткнувся із смертю близьких. Але ще ні разу не бачив, щоб хтось ось так от сміявся і плакав, стоячи над відкритою могилою свого родича.

― Паршивець! ― випалила Анна крізь сльози. ― Люди приходять на кладовище, аби пом’янути мертвих близьких, а ти підсовуєш свої паршиві бактерії, аби вони захворіли на цю страшну заразу, коли захочуть посадити квіти на могилі, абощо…

― …

Мішок з енергію впав в крайній шок. Анна з кожною секундою вводила його в ступор своєю поведінкою.

Не почувши відповіді, дівчина озирнулась. Тільки тепер вона могла чітко бачити обриси істоти. В принципі, він не був таким вже жахаючим, навіть дещо мирним на вигляд, просто тіло було страшно понівечене і, схоже, паралізоване в кількох місцях. Анні навіть здалося, що деякі частини його тіла частково прозорі, зовсім як у привида. Окинувши його невдоволеним поглядом, Анна знову повернулась до труни.

― Та нема толку від моєї зарази, ― сказав дещо ображеним тоном міазм. ― Всі, бачте, вакциновані. Мій хазяїн узагалі у світ живих не показується, а таких, як я, залишилось зовсім мало. Я живу фактично за рахунок того, що іноді заражаю якихось дрібних гризунів… і то, багато енергії вони не дають.

Анна знову вдала, що не слухає його. Вона більше не впадала в істерику, але і досі не знала, що їй робити далі. Міазм підійшов до надгробного каменю і прочитав, поволі виговорюючи кожну букву:

― Грегорі Уеллінг. Чоловік, батько, шериф поліції. То ти у нас, значить, донька. І що ж донька робить в труні із трупом свого батька?

― Яка різниця? ― вирячила на нього очі Анна. ― Усе одно я не знаю, як зробити те, що мені треба… та й, не знаю, чи треба взагалі… ― прошепотіла вона, знову повернувшись до трупа Грегорі.

Міазм поморщився.

― Справді? А мені здається, ти чудово знаєш.

На мить між ними запала мовчанка. Анна сподівалась, що надоїдливий мішок з енергією забрався геть і вже хотіла оглянутись, аби запевнити себе в цьому, однак він раптом знову подав голос:

― Ти хочеш прочитати його спогади? І, оскільки ти все-таки не надто досвідчена інфеністка… гадки не маєш, як це зробити, чи не так?

― Як ти здогадався?! ― різко озирнулась до нього Анна.

― А що тут здогадуватись? ― міазм склав руки, якщо їх можна було так назвати, на грудях. ― За стільки років на кладовище приходили тисячі людей. Серед них було немало й інфеністів. Я бачив, як вони це робили і… можу тобі підказати.

Анна насупилась. «Бісів демон! Сто відсотків, зараз захоче укладати угоду. Ні, я на таке не збираюсь вестись. Мені ще треба в Бункер пробиратися, усе це мені зараз не на руку». Обвівши його підозрілим поглядом, Анна поспішила сказати:

― І що ти за це хочеш?

Вона начебто й вирішила вже, що не буде приставати на угоду, однак умови, все-таки, захотіла вислухати. Та мішок з енергією раптом сказав:

― А чому ти думаєш, що я хочу укладати з тобою угоду?

Анна підняла брови.

― Ну… всі демони так роблять. Слухай, можеш не паритись, якщо ти мені розкажеш, як це зробити, я тебе вбивати не буду і інфеністам нічого не скажу…

― Вони й так мене не чіпають, ― розвів руками міазм. Він виглядав досить дивно і Анна вже напряглася, бо їй здалося, що він зараз щось утне. ― Хм. Вас, молодих інфеністів, так муштрують, що ви всі до одного впевнені, що усі демони тільки того й бажають, аби комусь насолити. Скажи мені, юна інфеністко, ти справді думаєш, що за триста з лишнім років я вдосталь не насолодився обманом людей?

Анна не розуміла, до чого він веде.

― Сьогодні я подумав, що можу просто дати тобі те, чого ти хочеш. Розповісти, як читати мертвих. Чому ти очікуєш від мене підступу?

Уеллінг ковтнула слину.

― Бо ти демон, логічно.

― …

Якби його очі були не покриті гноєм і якби на цвинтарі було не так темно, дівчина зараз могла б бачити, як він закочує очі. Зітхнувши, міазм подав голос:

― Можеш вірити, можеш не вірити, але я справді маю намір безкорисливо тобі допомогти. Що ж… суть процесу неважка, однак, оскільки це твій перший раз, може статись так, що ти втратиш багато енергії. Маєш з собою цю штуковину, якою ви зазвичай…

Анна була шокована. Він серйозно зібрався просто так їй допомогти??? Дівчина машинально потягнулась в кишеню і нащупала там шприц із біорозчином. Міазм, уважно слідкуючи за кожним рухом її рук, кивнув.

― Суть проста. Доторкнись обома руками до його скронь і уяви, що буквально пробираєшся в його голову. Так, звучить дивно, але ти абсолютно точно на це здатна. Просто уяви, що саме хочеш побачити і зможеш зануритись в його спогади.

Анна, уважно вислухавши все, що говорив міазм, опустилась до мертвого Грегорі. Робити це було вкрай дивно, але дівчина вирішила не вагатись й зробити це якомога швидше. Нутром відчувала, що це принесе їй чимало потрібної інформації, хоча й гадки не мала, з чого розпочати. Спогади. Який же спогад вона воліла б побачити?

Заплющивши очі, дівчина торкнулась скронь Грегорі й зосередилась. Мішок з енергією все ще стояв над могилою і спостерігав за усім. Натомість Анна в якусь мить зловила себе на думці, що відчула, наче її свідомість раптом підстрибнула кудись вгору, а в наступний момент буквально знову опустилась. Та не в її тіло. Коли дівчина розплющила очі, перед нею постала зовсім інша картина. Мало того, що вона більше не перебувала на кладовищі, її свідомість буквально перенеслась у чуже тіло!

Довкола грала весела музика, було досить темно і активно спілкувалися люди, створюючи фоновий шум. Вона опинилась в барі. Поворухнути рукою не вдавалось, дівчина усвідомила, що знаходиться в тілі Грегорі без жодної можливості керувати ним. Відчуття було вкрай дивним. Усе довкола вже здавалось підозрілим і Анна почала було думати, чи не помилилась вона в процесі спроби прочитати спогади Грегорі?

«Та ні, все має вийти, якщо, звісно, міазм мені не збрехав. Я побажала побачити спогад, у якому Грегорі стає демоном… можливо, я потрапила не туди через недосвідченість?» ― промайнуло в голові Анни, але наступні події тут же змусили її впевнитись у протилежному.

Грегорі узяв стакан із випивкою й підніс до рота. Для Анни цей момент видався таким неочікуваним, що вона вже хотіла порухати язиком, готуючись відчути смак алкоголю, але коли він влив випивку в рот, вона не відчула абсолютно нічого. Усе виглядало так, наче Анні було дозволено тільки дивитись крізь його очі. Зосередившись, дівчина по трохи почала звикати до усього цього. Та в цю ж мить хтось підсів до Грегорі поруч. Анна машинально захотіла повернути голову, та тут же зіткнулась із проблемою. На щастя, Грегорі зробив це через кілька секунд після того, як Анна помітила незнайомку. Та щойно дівчина глянула на неї, серце так і пішло в п’ятки. Це була Марта!

Одягнена в облягаюче коротке темно-зелене плаття із золотистим поясом, намальованими у червоний губами, дівчина виглядала вкрай привабливо, хоч в цьому образі й пробігала немаленька нотка стервозності. Разом з цим Анна раптом почула, що з іншого боку до Грегорі підсів ще хтось. Чоловік перевів погляд в ту сторону лиш на мить і Анна ледь змогла впіймати образ блондинки із високим хвостом і великими рожевими губами.

― Не бажаєте випити з нами, сер? ― проговорила Марта і Грегорі повернув голову до неї.

Анна відчула, як на його обличчі виникає посмішка. Від цього стало якось не по собі…

― Хм, чому б ні? ― прозвучав харизматичний голос чоловіка. ― Але плачу я, ― блиснув він очима спочатку в сторону Марти, а потім і до іншої дівчини, яку Анна не могла впізнати.

Обличчя Марти розпливлось в кокетливій посмішці, вона поглянула дещо спідлоба й проказала:

― Не слід, сер. Це ми запропонували, отже, нам і платити. Я права, Диф?

«Диф? ― промайнуло в голові Анни. ― Її супутницю звати Диф?.. ― та раптом дівчину осяяло усвідомлення. ― Дифтерія!»

Оскільки вони сиділи за барною стійкою, блондинка одразу ж простягнула бармену гроші й попросила налити їм текіли. Перш ніж напої було подано, дівчата присунулись поближче до Грегорі і Анні вже почало навіть здаватись, що на якусь мить вона відчула дуже сильний дискомфорт від ситуації, котра склалася.

«Чорт візьми, якби ж я знала! Він водився з цими демоницями! І, схоже, усе це сталось давно… ― у момент, коли Грегорі брав напій, Анна встигла розглянути назву закладу, що висіла за барменом. ― Цей заклад знесли. Я точно пам’ятаю! Тепер там кондитерська і… чорт візьми…»

Серце Анни стиснулось. Вона здогадувалась, що Грегорі був демоном давно, але вона не думала, що аж настільки. Якщо правильно провести обрахунки, можна припустити, що тоді Анні було близько шести років!

Певна річ, це багато чого пояснювало. Уперше дізнавшись про існування світу міазмів, Анна припускала, що Грегорі зв’язаний з цим, однак вона справді завжди вірила, що і її батько також винен! Та тепер… якщо вона не помилилась спогадами, може виявитись, що усе те, що він виробляв із нею у її дитячі роки було зовсім не його провиною… то все був ВІЛ!

Від усвідомлення цього Анна відчула, як пришвидшилось її серцебиття. І, хоч вона й перебувала зараз у тілі Грегорі і знаходилась в його спогадах, дівчина могла заприсягнутись, що відчула, як її обдало сильним жаром. Поки Анна роздумувала про все це, Грегорі вже встиг побалакати із демоницями про банальні речі і навіть дозволив їм погладжувати себе по плечах і передпліччях.

В якусь мить Марта наважилася підсунутись так близько, що змогла пропхати руку під його рукою і торкнутись мужнього торсу. Вони випили чимало текіли, однак ніхто практично не сп’янів. Тим часом практично всі відвідувачі бару вже порозходилися, тож можна було зробити висновок, що скоро заклад закриватиметься. Та трійця, котра сиділа за барною стійкою, схоже, нікуди не спішила.

Бармен звернувся до них:

― Нам уже пора зачиня…

Та не встиг від договорити, як Марта відрубала:

― Нічого вам не пора. Ти сидітимеш тут стільки, скільки я захочу і наливатимеш нам стільки, скільки ми попросимо.

Щойно вона це сказала, бармен, наче перебуваючи під гіпнозом, чемно кивнув і відійшов вбік. Грегорі, здивувавшись такому повороту подій, промовив:

― Як ти це зробила? Він навіть не посмів заперечити!

Марта криво усміхнулась, притуляючись до плеча Грегорі.

― Ніхто не сміє мені перечити, коли я бажаю провести більше часу із таким харизматичним чоловіком, як ти, шерифе, ― вона нащупала значок шерифа під його сорочкою і різко витягнула його звідти. В наступну мить зняла з шиї і кокетливо засунула собі в рот, злегка кусаючи шматок металу.

Анна відчула, як її тіло поступово стискається. Вона воліла не бачити нічого з цього! Дифтерія поруч захихотіла. Та, на відміну від Марти, вона не збиралась іти на такі «відчайдушні» вчинки. Дівчина перебирала в руці бокал, час від час надсьорбуючи із нього коктейль. Анні навіть на мить здалося, що їй тут скучно.

Марта, схоже, подумала про те ж саме, бо раптом визирнула з-за мужнього плеча Грегорі, звертаючись до Дифтерії:

― Диф, тобі скучно? Приєднуйся до нас!

Блондинка відповіла не одразу. Прокрутивши бокал в руці, вона поставила його на барну стійку і, блиснувши очима, поглянула на Грегорі й Марту.

― Це ж твоя іграшка. Який сенс мені також гратися нею? ― проговорила демониця, злегка всміхаючись підозрілою посмішкою.

Марта, здаючись дещо похмурою, раптом знову криво посміхнулась і сказала:

― Ти права, ― в ту ж мить вона знову прилипла до плеча Грегорі. ― Цей шериф належить тільки мені. Правда, пане шериф?

Він повернувся до неї і проговорив:

― У мене на поясі наручники.

Голос Грегорі звучав дещо грубо, однак Марта ні на секунду не злякалась:

― Ти ба, який грайливий.

«Що відбу…?» ― не встигла Анна додумати, як Грегорі рвучко ринув вперед, обхоплюючи Марту за талію і притискаючи її до барної стійки. В наступну мить він почав цілувати їй шию, не даючи жодного шансу вирватися. Марта від задоволення закинула голову назад і на мить впіймала погляд Дифтерії, котра просто закотила очі й продовжила пити свій коктейль.

В якусь мить Анна помітила, як демониця дістала із кишені дзеркальце і почала розглядати в ньому обличчя своєї носійки… як раптом Анна помітила важливу деталь. Це дзеркало…

«Дзеркало Істини? Воно належало Дифтерії??? Невже це демонічний предмет, створений нею?» ― пронеслось у голові Анни. В ту ж мить Грегорі рвучко вихопив з-за пояса наручники й одним чітко розрахованим махом руки закував зап’ястя Марти в них. Дівчина аж спалахнула від емоцій:

― Продовжуй!..

Анна була в шоці. Вона не знала, чи він перебуває під її гіпнозом, чи діє виключно з власної волі, але… ще кілька хвилин тому вона хотіла вигородити його, звалюючи всю провину на демона ВІЛу, та тепер… тепер Уеллінг зловила себе на думці, що ніколи більше не подумає про те, аби пробачити йому. Будь то навіть гіпноз, Грегорі абсолютно точно перебував у цьому барі далеко не вперше і… зрештою, він сам погодився випити з незнайомими жінками. Анна не могла бути впевнена, що він не робив це і з іншими багато разів до цього. Впавши в її очах ще в ранньому дитинстві, цей чоловік більше не мав шансу піднятися. Однак зараз Анні чомусь вперше стало справді боляче.

Вона більше за все хотіла зараз покинути це все й вирватися з його спогадів, аби не бачити цієї картини… але чомусь відчувала, що попереду її чекає щось таке, що вона точно не може пропустити. І, хапаючись за це відчуття, Анна продовжувала терпіти усе, що відбувалось… продовжувала слухати стони і викрики Марти й звуки насолоди від Грегорі… вона воліла не бачити нічого цього, тож просто заплющила очі.

Та раптом почула здалеку чиїсь кроки.

― Ну все, вистачить забавлятись, ― прозвучав холодний голос Дифтерії. ― Він прийшов.

Марта тут же відштовхнула від себе Грегорі зі словами:

― Не ворушися.

Чоловік здивовано підняв брови, а Марта одним ривком зламала наручники, звільнивши обидві руки. Від цього очі в Грегорі полізли на лоба, але він і справді не міг поворухнутись.

«Вона застосувала гіпноз», ― промелькнуло в голові Анни. В ту ж мить дівчина побачила, як із темряви з’явився чийсь силует. «Що відбувається? Хто це такий?» ― пролунало в її думках і Грегорі враз озвучив подібне запитання.

― Мовчи, ― скомандувала Марта, всього лиш на мить глянувши на Грегорі, а тоді спрямувала погляд в темряву.

Дифтерія в ту ж мить зрівнялась з нею, так само уважно дивлячись туди, звідки показався образ незнайомця. Анна уважно роздивилась їхні лиця і в якусь мить навіть подумала, що вони дещо нервували… по спині дівчини пройшов неприємний холодок.

Незнайомець зупинився, вийшовши на світло так, що було видно тільки нижню половину його обличчя, на якому тут же виникла крива посмішка, виставляючи на показ ідеально рівні білосніжні зуби. Анна помітила у нього дещо довші клички, зовсім як у вампірів.

Дифтерія вийшла вперед, шепнувши Марті:

― Дай мені поговорити із ним.

Незнайомець підозріло хмикнув. Схрестивши руки на грудях, він похитнувся і підпер плечем двері. Анна зловила себе на думці, що виглядає цей тип не надто доброзичливим.

― Не бачу сенсу з’являтися так, наче це якийсь фільм жахів, ― зронила Дифтерія. ― Не забувай, ти мені винен.

Чоловік у темряві засміявся. Це був короткий, але дуже презирливий смішок. В наступну мить він вийшов на світло і Анна побачила, що це зовсім не чоловік, а хлопець років сімнадцяти, худий, із розпатланим чорнющим волоссям і такими ж очима. Та попри це від нього буквально віяло темнотою і силою…

― Я так люблю це тіло, що аж не хочу з ним прощатись, ― протягнув він. ― Тож чому мені не насолодитися такою появою? Ха-ха, тільки не кажіть, що у вас застигла кров у жилах!

Марта закотила очі. Хлопець тут же, буквально за секунду, опинився поруч із нею, просвистівши мимо Дифтерії, наче вітер.

― Оу, а ти хто така? Я раніше тебе не бачив.

Обличчя Марти розпливлося в єхидній посмішці. Анна відчула неладне. Айвазіс підійшла до нього впритул, граючи очима. Вони практично не відрізнялись ростом, однак було помітно, що Марта дивилась на нього звисока.

― Марто, дозволь мені… ― почала було Дифтерія.

Марта лиш на мить кинула погляд на подругу:

― Тобі не слід забруднювати руки. А борг свій він тобі відплатить. Натомість, я… справді хотіла б познайомитись із таким вже популярним демоном ВІЛу поближче… ― дівчина обійшла хлопця позаду, залишаючись дуже близько. А тоді поклала свою руку йому на плече: ― Та на це у мене немає часу.

Момент і в її руці блиснуло щось схоже на золотий батіг. В наступну мить вона різко обхопила ним шию молодого хлопця і, буквально витягнувши з нього демонічну сутність ВІЛа, закинула її в Грегорі.

Анна відчула сплеск… в очах починало темніти. Страх буквально скував її тіло…

Щойно демонічна сутність ВІЛа опинилась в тілі Грегорі, Марта опустила батіг. По ньому можна було помітити, що він складається із багатьох золотих сегментів, скріплених докупи, що робило його неймовірно могутньою зброєю. І тільки тепер Анна второпала ― вона уже не вперше бачить цей батіг! Коли вони пробралися в печеру в Афіонас і боролися зі слугами Аїда, що не хотіли їх впускати, Ребекка мала саме цей батіг! Сумнівів не було…

― Ох, ― розправив руки Грегорі. ― Чудове тіло! Нарешті я відчуваю силу… і ці м’язи. Непогано-непогано.

Марта повернулась до нього, криво всміхаючись.

― Це твоє останнє тіло, ― хитро промовила вона. ― Проживши вік цього чоловіка, ти помреш разом із ним.

Анна відчула, як здригнулась кожна клітинка її тіла. Грегорі виглядав не менш здивованим, та Марта не стала чекати на запитання:

― Це батіг Одного шансу, ― покрутила дівчина в руках рукоять батога. ― Здивована, що ти не впізнав його одразу.

― Клята стерва! ― заволав Грегорі, зібравшись кинутись на неї, однак Марта тут же виставила перед собою батіг.

― Іще крок, ― поволі промовила вона, а в голосі звучала суцільна погроза. ― І ти по-справжньому відчуєш на собі значення назви цього батога.

Грегорі застиг на місці. Анна нічого не розуміла, але очевидним було одне ― ВІЛ знав, що це за батіг і не мав наміру стикатися з ним знову.

― Я знаю, ― проговорила Марта, знову обходячи його навколо, при цьому граційно тримаючи батіг у зігнутій в лікті лівій руці. ― Ти не в захваті від того, що твоє безсмертне життя так раптово обірвалось. Однак… допоки ти підкоряєшся усьому, що я кажу, твоє нікчемне життя не закінчиться в цю ж хвилину і ти зможеш дожити до старості, а потім… спокійно відійти в загробний світ, будучи стариком! ― сказавши це, Марта зайшлася неймовірним реготом.

Анна частково розуміла її в цей момент ― вона змогла обкрутити самого демона ВІЛу, враз позбавивши його безсмертя.

― Я думав, батіг Одного шансу був давно втрачений, ― зронив холодним голосом ВІЛ.

Марта хмикнула.

― Та все ж, в глибині душі… ти підозрював. І саме на це я розраховувала.

Анна раптом почала відчувати, як її свідомість похитується, ніби більше не може перебувати в тілі Грегорі. В наступну мить щось різко підхопило її, а тоді перед очима усе почало потрохи гаснути. Останнє, що бачила Анна, було обличчя Марти, що розпливалось у задоволеній кривій усмішці і її зелені очі, котрі, здавалося б, дивились їй прямо в душу…

Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.