Глава 88. Психлікарня святого Александра.

Увесь день Анна провела в будиночку в лісі, роздумуючи над тим, як вони з Нейтом уночі пробиратимуться в психлікарню, аби врятувати Ребекку. Певна річ, загальний план дій вже був, однак потрібно були ввести деякі правки і Анна відкрила ноутбук, аби уважніше розглянути місцевість на карті. Підключила мишку й уже збиралася поставити її на стіл, як прямо під рукою щось зашелестіло. Дівчина підняла руку ― а то та сама рекламка ритуальних послуг, що тоді вивалилася із пакету з продуктами в рюкзак. 

«Що за? ― мелькнуло в голові Уеллінг. Дівчина придивилася до кольорової листівки. ― Безсумнівно, це та ж сама рекламка. Але якого біса? Я точно пам’ятаю, як викинула її». 

Анна нахилилася до смітника і, перебравши руками у ньому різноманітні зіжмакані листки паперу, зрозуміла, що помилилась. Дівчина була роздратована і подумки вже проклинала Джеймі, звинувативши його в такій дурацькій витівці. 

«Знайшов, про що жартувати. Наш батько помер місяць тому жахливою смертю. Хоч це вже й був не він і, по суті, ми похоронили нашого тата вже давно, але… усе одно це неподобство!» ― вилаялась дівчина подумки і стала розглядати на карті територію психлікарні святого Александра, що знаходилась на окраїні Редвілла. Листівку вона пожбурила у смітник.

За якийсь час вони з Нейтом уже зустрілися на порожньому нічному шосе неподалік від території психіатричної лікарні. Це місце просто вражало своїми масштабами. Територія була огороджена загорожею з колючим дротом, однак перевагою стало те, що більша частина площі являлась повністю засаджена густими деревами. Удень психіатричні пацієнти могли гуляти серед цього «парку», або грати в настільні ігри, бо навіть здалека виднілись лавочки та столики. 

План проникнення полягав в тому, що вони зроблять діру в огорожі і проберуться всередину, не привертаючи жодної уваги. Оскільки Нейт уже кілька разів сюди проникав, він чітко знав, де знаходяться камери спостереження, а тому провів їх до того місця, де у камери знаходилась сліпа зона. З того часу, як у ній пробудився талант, Анна уже звикла, що їй постійно доводиться робити усілякі вкрай нелегальні речі і наражатись на небезпеку, тож була абсолютно спокійна. Та от тільки… час від часу з’являлось відчуття, що успіху сьогоднішня місія їм не принесе. 

Ось Нейт уже проробив спеціальними кусачками діру в огорожі і вони тихенько пробралися на територію психушки. Першим ділом потрібно було, слідуючи за планом, непомітно пробратися до чорного входу, над яким висіла зламана камера спостереження. Анна ще раз запитала, чи точно вона в неробочому стані і Нейт підтвердив, що залазив сюди буквально три дні тому і його помітили вже тоді, коли він опинився всередині. Анну пронизав шок, коли вона дізналася, що Нейта спалила медсестра, котра вийшла із палати одного з пацієнтів із розщібнутим халатом і одягом під ним… на таке він явно не розраховував і момент шоку вартував йому кількох хвилин, за які медсестра встигла збити на сполох і покликати охорону. Ті одразу ж впізнали негідника і за час, поки він із ними розбирався, з’явились інфеністи, котрих було приставлено спеціально під палату Ребекки, і «одним стусаном під зад» викинули його із будівлі. Усе було очевидно – аби витягнути Бек потрібна приманка, яка відволіче охорону. Анна відразу знала, що цю роль доведеться взяти на себе.

Вони рухалися між деревами, обережно роззираючись довкола, як раптом озвався телефон Анни, заспівавши досить голосно і тим самим викликавши у Нейта тотальний шок.

― …

Мобіла не встигла, по суті, продзвонити і трьох секунд, як Анна на швидкості інфеністів підняла трубку і зашипіла:

― Я зайнята!

Із трубки долинув мелодійний голос Патрісії:

― О, невже ти в Бункер пробираєшся?!

― Ні ж бо! ― зашепотіла Анна, ловлячи на собі вкрай шокований погляд Нейта. Вони змушені були зупинитись.

― Ай, я думала ти йдеш сюди. Тут в нас нікого практично немає, всі розбрелися. Навіть Марти немає. Ідеальний час для проникнення!

Анна ледве стримувала гнів, розуміючи, що не може дати собі зірватися – все ж таки, Патрісія дала їй свій дорогоцінний браслет.

― Це все чудово і прекрасно, Патрісіє, ― белькотала Уеллінг. ― Але я справді ніяк не можу говорити! 

«Іще секунда цієї розмови і я просто закричу! ― звучало в голові Анни, а сама вона нервово озиралась по сторонах. ― Треба ж іще такий час вибирати для дзвінка!»

― Добре, па-па, ― лагідно проговорила Уолліс і поклала трубку.

Анна видихнула з полегшенням, а Нейт ошелешено прошипів:

― А вимкнути звук було ніяк? 

― Не парся, нас ніхто не почув, ― запевнила Анна. ― Я мусила відповісти. Патрісія стільки усього для мене зробила…

Нейт зітхнув і вони рушили далі, утримуючи суцільну мовчанку. 

***

Завершивши дзвінок, Патрісія відклала телефон на стіл у своїй кімнаті в Бункері. Тоді встала, підійшовши до дзеркала, зав’язала волосся і направилась до ліжка, погасивши світло. В ту ж мить від дверей її кімнати ззовні дуже тихо відійшов Ієн Адлер. Він безсумнівно стояв тут достатньо довго, аби почути усю телефонну розмову. Відійшовши на безпечну відстань, він дістав із кишені цвітастої синьої сорочки горішок і, ефектно підкинувши його у повітрі, зловив ротом й зник у пітьмі коридорів.

***

За кілька хвилин Анна і Нейт безшумно опинилися всередині психіатричної лікарні. Вони зайшли крізь чорний хід, а далі стали пробиратися по вентиляційній шахті й вилізли з неї, неначе ніндзя, недалеко від Ребеккиної палати. 

Далі потрібно було відволікти охоронців – двох інфеністів, котрі вже неодноразово викидали Нейта звідси за шкірку. Анна швидко взяла справу у свої руки, діставши із сумки, котру весь час тримала за спиною, довгу білу лікарняну сорочку. Вона одягнула її поверх свого одягу і через те, що одежа була величезною, здавалося, що під нею насправді нічого немає. Швидкими рухами дівчина розпатлала волосся на голові і була готова до втілення задуманого. Нейт поглядом побажав їй удачі і дівчина сковзнула у коридор. А от далі почалася суцільна рвань. 

Анна одним ривком скочила під ноги інфеністам, котрі куняли поруч із палатою Бек і запищала:

― Опа-а-а-а!

Охоронці миттю не те, що прокинулись, а й скочили на ноги! Анна ж скидалася на звичайну психічно хвору пацієнтку. Змахнула розпатланим волоссям і бам! Схопила одного з чоловіків за ногу, стоячи на колінах. На обличчі дівчини проступила божевільна посмішка, а в голові звучало тільки одне: «Божечки, який же це сором! Я так смішно виглядаю… а якщо вони не повірять???» Однак часу на роздуми не було ― потрібно було діяти. «Що ж… втрачати мені вже нічого…» ― подумала було дівчина, відвівши погляд вбік всього на секунду.

В наступну мить вона повернулась до ніг чоловіка і наблизилась до рівня пояса. Той шоковано вирячився на неї. Анна, широко всміхаючись і вдаючи абсолютну безтурботність, протягнула:

― Бу-ум… яєчка! 

І вже простягнула палець в сторону того самого, як чоловік стрепенувся:

― А-а, психопатка, відчепися!!! ― і щосили махнув ногою, намагаючись позбутись Анни, однак вона це врахувала і вчепилась в його ногу міцніше, обхоплюючи її обома руками.

Інший же інфеніст, схоже, насилу стримувався від реготу, бо його обличчя раптом почервоніло і він почав прикривати рот рукою, не зводячи очей з колеги.

― Чорт, Дерек, чого вилупився, поможи! ― розпачливо протягнув інфеніст, намагаючись скинути Анну. ― Що ж ти причепилася-то, га?!

Напарник, уже відкрито сміючись, обійшов колегу і став навпроти нього, аби обдивитися «навіжену».

― Як вона взагалі втекла з палати? Чому пищалка не спрацювала? ― задумався він.

«Чо-орт, спалять же! Треба зараз же щось придумати! Я вже й так осоромилась, далі нема куди!» ― прозвучало в голові Анни і вона застосувала нову тактику.

― Я не знаю! Раптом вона поцупила пропуск? ― шоковано пропищав інфеніст, до ноги якого причепилася Анна. 

В наступну мить він жорстко штовхнув її і вона таки відстала, прокотившись по підлозі, однак не розгубилася й за секунду знову приповзла із такою ж божевільною усмішкою. 

«Боже-е-е, я ще ніколи не відчувала себе такою зганьбленою! Сподіваюсь, моє обличчя виглядає достатньо психованим!» 

Звичайно, пробираючись сюди, Анна подбала про «ефектний» макіяж ― зробила обличчя блідим, як смерть, підвела очі, вдягнула лінзи, що імітували ефект очей наркомана, намалювала собі товстезні брови, а губи пофарбувала у темно-фіолетовий відтінок. Звичайно, в першу чергу вона переслідувала за мету замаскуватися, аби охоронці не впізнали в ній ту саму Анну Уеллінг, ворога всіх Бункерів, дівчину, що відкрила Браму в Тартар, переслідуючи ціль знищити цей світ до біса. 

Упавши на коліна перед охоронцем на ім’я Дерек, дівчина пропищала:

― Я прийшла, аби забрати тебе собі, любчику!

― Фу-у, ― відвернувся Дерек, придивившись до обличчя Анни. ― Яка вона страшна!

«Ох-х, не дарма старалась з макіяжем», ― промайнуло в голові дівчини і вона продовжила спектакль. Провівши рукою по власній щоці, Анна поволі облизнула вказівний палець і, задивляючись на обох охоронців, протягнула:

― А краще, я візьму вас обох! Ви такі солодкі кошенятка! 

― А ти жалюгідна страхопудина, ― відрубав перший охоронець. Дерек штовхнув його ліктем у бік, шепнувши щось на вухо.

Анна завдяки суперслуху почула, що він сказав, аби той не знущався, усе ж таки, перед ними психічно хвора людина. Зітхнувши, Дерек підійшов до Анни, узяв її попід руку й проказав:

― Ходімо, відведу тебе нещасну назад в палату… тільки б знайти якого-небудь санітара, аби сказав, куди йти…

В голові Анни прозвучало: «Та-ак!» Вони сховалися за коридором, а перший охоронець лиш засміявся услід і вже хотів знову сісти в крісло перед дверима палати Ребекки, як на нього щось наскочило зовсім зненацька. Чоловік не мав жодного шансу на те, аби встигнути відреагувати. Нападник виявився неймовірно швидким і за долю секунди відправив його у нокаут. 

Позбувшись охоронця, Нейт вихопив його пропуск і увійшов у палату. У кутку знаходилось лікарняне ліжко і на ньому лежала непритомна Бек, з вигляду скидаючись на вкрай виснажене якоюсь хворобою людське тіло. До її руки була приєднана крапельниця, а приліжковий монітор видавав ритмічні звуки: «Біп… біп… біп». Для Нейта момент у дверях палати здався вічністю. Так далеко за цей місяць йому ще не доводилось заходити. Хлопця пронизали мурашки, скрадаючись із поясниці догори по спині. Він метнувся до ліжка, одним махом руки відірвав усі катетери й припав до дівчини:

― Бек! Бек!.. це я… я прийшов… ― шепотів він, намагаючись привести її до тями.

Ребекка проявила ознаки життєдіяльності і навіть пробурмотіла щось нерозбірливе, наче говорила уві сні, повернувши голову набік. Хлопець взявся розривати руками шкіряні ремені, вирішивши не витрачати час на їх розстібання. 

― М… мама… ― проговорила ледь чутно Бек.

Нейт тут же кинувся до неї, підхопив на руки й прошепотів:

― Чш-ш… я тут, я витягну тебе звідси.

― Нейт? ― хлопець не очікував, що вона так швидко второпає, що відбувається. ― Ні… йди… вони не дадуть тобі забрати мене… йди…

Крізь силу Бек спробувала відштовхнути його, але у неї не було жодного шансу. Він притулив її до себе, немовби натякаючи, що ні за що не відпустить, допоки не доставить у безпечне місце. 

― Чш-ш, потерпи. Зовсім скоро ми заберемося звідси. Просто потерпи. Я поруч і не дозволю нікому…

― Нейт, ― знову прохрипіла Бек, а очі її так толком і не розплющувались, лиш робили спробу і, завертаючись, знову закривались. Обличчя дівчини було страшно бліде. ― Я зварила тобі суп. Чому ти так довго не приходив? Я чекала на тебе три роки, а тебе все не було. Чому… чому ти залишив мене одну?!!! ― розпачливо закричала вона.

В кінці вона крикнула так голосно, що хлопець вже озирнувся, аби поглянути, чи ніхто не женеться сюди зі всіх ніг. Коридор виглядав порожнім. Нейта пронизало моторошне відчуття, адже у тому, що говорила Бек, не було ніякого сенсу… наче вона й справді… збожеволіла. Голос дівчини раптом прозвучав співчутливо і при цьому дуже мелодійно, наче вона читала якусь дитячу казку:

― Я знаю, тобі там було гаряче… та я не могла тебе врятувати. Моя удача підвела нас. Ти загинув у вогні, я ж бо згину в небутті… ― просочилося з уст Ребекки.

Якусь мить Нейт стояв ошелешений, а тоді метнувся до дверей, збираючись чимскоріше покинути це місце. Та не встиг він пройти і кількох кроків з Бек на руках, як з-за повороту з’явилося троє інфеністів на чолі з… Люсією. Окрім того, один з інфеністів тримав за волосся Анну, котра змушена була підкорятися усьому, що їй накажуть, адже кожен з інфеністів мав при собі зброю. 

Зіткнувшись очі в очі зі своєю колишньою, Люсією, Нейт на мить закляк, а тоді рвучко обернувся боком, немовби даючи зрозуміти, що не віддасть Бек. Дівчина продовжувала бурмотіти якісь абсурдні нісенітниці:

― Я візьму… почекай секунду, я зараз тобі допоможу. Не треба робити це без мене. Раз прийшов, то слухай, що я кажу…

Видовище далеко не з приємних. І ситуація також. Вони попалися. І тепер бігти нікуди. 

Анна розпачливо поглянула на Нейта, немовби очима просячи пробачення за те, що дозволила себе спіймати. Та хлопець на неї і оком не глянув. Він не спускав насупленого погляду із Люсії, котра, схоже, також була в деякому ступорі від такого повороту подій. Опісля кількахвилинної мовчанки, вона непохитно зронила:

― Так ось хто вдирається сюди уже не вперше.

Голос її, однак, не звучав так, як виглядало обличчя. Наче вона старанно намагалася здаватися невблаганною, переслідуючи зовсім інші цілі. Нейт враз відчув якусь надію на те, що вдасться потягнути час. Все ж таки, їх з Люсією зв’язувало не просто формальне «знання один одного в очі». Вони зустрічались і в якийсь момент навіть будували спільні плани на майбутнє.

Люсія раптом хмикнула, тримаючи голову злегка припіднятою:

― Значить, тепер ти вирішив переключитися на «везунчиків», ― зронила вона з ноткою холоду в голосі, дивлячись чітко на Ребекку в руках Нейта. Під «везунчиками» вона, очевидно, мала на увазі інфеністів із талантом «удача». ― Переконливо. Такі люди й справді неймовірні. От тільки… цього недостатньо, аби вона могла покинути це місце.

Нейт різко насупився.

― Без неї я нікуди не піду, ― твердо сказав він.

Люсія хмикнула, злегка закотивши очі. Було помітно ― вона відчуває себе геть некомфортно в ситуації, що склалася, однак з усіх сил намагається втримати непохитність. В якусь мить вона зрушила з місця й поволі стала наближатися до Нейта.

― Я знаю тебе не один рік, Нейт, ― проговорила вона, блиснувши очима. ― Ти дуже непостійний. На дівчинку мені байдуже. Боюсь тільки, що і вона постраждає від того, що рано чи пізно ти просто вирішиш кинути її… 

І затнулась, наче на півслові. Імовірно, вона хотіла сказати «як кинув і мене», але чомусь стрималася. 

― Ти віриш тій стерві Айвазіс?! ― відрубав Нейт. 

Люсія немовби ошаліла. Вона кинула на хлопця швидкий погляд і Анна вже злякалась, що зараз почнеться бійка, однак вона застигла в кількох сантиметрах від обличчя Нейта. Блондинка вдивлялась в його обличчя пронизливим поглядом, зціпивши зуби до неможливості, а тоді рвучко відсахнулася назад, махнувши волоссям, зібраним у високий хвіст. На мить вона застигла на місці, а тоді рвучко розвернулася до інфеністів, котрі якраз тримали Анну і вихопила з кобур на ногах два пістолети!

Постріл! Завдяки таланту «швидкість» вона вистрелила в груди трьом інфеністам, перш ніж вони встигли схопитися за свою зброю. Ударною хвилею усіх трьох відкинуло назад. Не було жодного сумніву, що вони відправилися у нокаут, а опісля навіть матимуть ризик смерті, якщо вчасно не витягнуть кулі з власних тіл! 

Все-таки, стріляла Люсія далеко не зі звичайних пістолетів, а зі спеціальними травмонебезпечними кулями, якими інфеністи зазвичай убивали демонів. Такий поворот подій не на жарт шокував Нейта, однак пильність він не ослабив. 

Анна уже підвелася на ноги і в ту ж мить Люсія закричала:

― Скоріше, забирайтесь геть!

Вона виглянула за стіну, аби переконатись, чи не з’явилась підмога. Анна завдяки швидкості інфеністів в одну мить опинилась поруч із Нейтом і, приговорюючи, аби він поквапився, потягнула в коридор. Люсія ж залишилась там, поруч із порожньою палатою Бек і трьома інфеністами у нокауті. 

Вони уже спускались пожежними сходами, як Нейт запитав:

― Якого вона нам допомогла?!

― Не хвилюйся, вона справді нас відпустила. В пастку ми не потрапимо…

Та щойно вони збігли зі сходів, їх оточила група із щонайменше п’яти інфеністів!

― І це, по-твоєму, зовсім не пастка??? ― вилаявся Нейт.

Анна насупилась, виступаючи перед ними. І, хоч інфеністи й забрали у неї всю зброю, дівчина стала у бойову позу, приготувавшись до бійки. Певна річ, справитися із ними всіма, озброєними до зубів, не маючи при собі навіть банального кинджала, було нереально. Та Анна знала ― вона не може дозволити їм знову забрати Бек, тільки не зараз, коли вони такі близькі до втечі! 

Дівчина насупилася, готуючись до сутички, а Нейт міцніше притиснув до себе Ребекку, збираючись захищати її від противних рук поплічників Марти. 

Та в ту ж мить між Анною й інфеністами пронеслося щось на нереальній швидкості, схоже на блискавку. Не встигла дівчина моргнути, як усі інфеністи вже лежали в нокауті, а перед ними з Нейтом стояв хлопець високого зросту, на вид років тридцяти. І було в ньому щось схоже із Нейтом…

― Генрі?! ― вирвалося з уст Нейта.

***

Через кілька хвилин вони вже сиділи в машині старшого брата Нейта, Генрі, і їхали по шосе за містом. Анна перебувала в шоці від такого швидкого повороту подій. 

По-перше, вона навіть не здогадувалася, що брат Нейта, який, начебто загинув при жорстокій облозі Уортонського Бункера демонами саме тоді, коли Віспа й врятував маму Джуліана, взявши із неї дозвіл зайняти її тіло, насправді вижив. 

По-друге, дівчина була неймовірно рада, що все обернулось саме так, адже хтозна, до чого б усе докотилось, якби Генрі не об’явився у такий потрібний момент. Та що тут гадати – інфеністи без проблем здолали б їх з Нейтом, Бек знову зачинили б у тій палаті і продовжили експерименти, а їх двох… ох, Анна навіть не хотіла про це думати. 

Натомість Нейт не виглядав таким втішеним, як вона. Він сидів із Бек на задньому сидінні і Анна завдяки дзеркалу в салоні могла бачити його вкрай невдоволене обличчя, що свердлило потилицю брата за кермом. Мовчанка виглядала напруженою, тож Анна вирішила взяти ініціативу на себе:

― Нейт… пробач, що я тоді затримала нас, вирішивши підняти слухавку. Якби ми зайшли раніше, то отримали б шанс на втечу до появи інфеністів, ― тихо проговорила вона, дивлячись в дзеркало, аби могти бачити співрозмовника.

Той нічого не сказав, лиш зітхнув. Анна одразу ж відчула себе некомфортно. Однак через хвилину Нейт таки наважився на відповідь:

― Нічого. Сумніваюся, що ми не наткнулись би на них, складись все інакше. Так все-таки, чому Люсія відпустила нас? ― запитав Нейт, ніби між іншим. 

Анна очікувала на це запитання, тож просто перевела погляд на дорогу, поволі кліпнула і сказала:

― Я просто вмію заговорювати зуби і домовлятись з людьми, от і все, ― всміхнулась Уеллінг.

Сказавши це, Анна якраз згадала, що відбулось із нею, коли інфеніст на ім’я Дерек взявся «проводити» її до «палати». 

Вона наткнулася просто на Люсію і тих трьох інфеністів. Побачивши Анну, дівчина одразу ж впізнала її, незважаючи на маскування у вигляді макіяжу психопата, і стервозно всміхнулась:

― Ти ба, Уеллінг. Прямо в руки. А ми тебе скрізь шукаємо. 

Анна зіщулилась. Голову пронизували думки про те, як же їй страшно не пощастило. Але блондинка раптом протягнула, наказавши інфеністам схопити Анну:

― Але якщо ти тут… значить, ти прийшла не одна. 

Уже ні на що не сподіваючись, Анна раптом скрикнула:

― Нейт також тут! І… ти відпустиш нас.

Люсія вкрай здивувалась таким словам, тож просто хмикнула:

― Ти ба. І чого б це?

― Бо ти кохаєш його. 

― Ха! ― зареготала Люсія. ― Не сміши мене. Він перебирає дівчат, як шкарпетки. 

Анна дещо знітилась. Вона мала план, але боялась його продовжувати. Люсія ж сказала льодяним тоном:

― Нехай би, якби він просто перебирав між інфеністами чи людьми. Але ж він і з демоницями водиться. 

― Так, я знаю. З Дифтерією, якщо точніше.

― Ну от, то що ти верзеш? Забирайте її, ― скомандувала Люсія і вже хотіла йти, як раптом Анна змусила її зупинитись на півкроку, сказавши одне тільки речення.

― Ти кохаєш його досі. І це правда. Якби не кохала, то ні за що не дозволила б Нейтові покинути цю будівлю після першої ж його спроби звільнити Ребекку. 

Голос Анни звучав впевнено і Люсію вмить неначе кип’ятком обдало. Вона старанно намагалась це приховати, але Анна одразу просікла, що влучила просто в яблучко:

― Ти не хочеш цього визнавати, але так, ти досі маєш до нього почуття. Після усього, що було. І навіть після Дифтерії. Та я не прошу тебе визнавати це, можеш обманювати себе скільки забажаєш. Тільки… дай нам піти. 

Люсія рвучко розвернулась до Анни і на надшвидкості схопила її за горлянку, вирвавши з рук інфеністів. Дівчині вже здалося, що вона відчула, як хрустять її шийні хребці! 

Люсія дивилася на неї вовком, неначе й справді збиралася задушити прямо тут і зараз. Та так само, як завелася, так само різко вона й заспокоїлася. Анна ледве втримала рівновагу, аби не звалитися на підлогу. Люсія натомість відвела погляд вбік, повернувшись до Уеллінг спиною… в її очах виднілась суміш різноманітних емоцій, що, здавалося, просто пожирали душу дівчини зсередини, не даючи жодного шансу на вороття. Поміркувавши кілька секунд, Люсія видавила:

― Ці інфеністи вас не чіпатимуть. Однак люди Марти вже знають, що ви проникли сюди і з хвилини на хвилину будуть тут.

Анна дивилась на дорогу попереду них, замислившись про те, що було. 

«Люсія мені ніколи не подобалась, але тепер, коли я дізналась про неї більше… мені навіть дещо жаль її. Вона увесь цей час і справді сильно кохала Нейта і змушена була терпіти всі ці історії з Дифтерією і всім решта… а Бек. Наскільки сильні його почуття до неї? Чи не залишить і він її в кінці кінців, як залишив Люсію? ― Анна не знала відповіді, однак була впевнена, що розповідати про їхню з Люсією розмову не слід. ― Люсія, можливо, сильна інфеністка, однак цілковито не розбирається в людях. Колись я думала, що вона – надзвичайно сильна і непереможна, непохитна героїня, одна із трійці найсильніших, а отже, не має слабких сторін… та, як виявилося, вони є навіть у такої, як Люсія. І найгірше в тому те, що вона вірить Марті. Відпустила вона нас тільки через почуття, які досі не переборола… тепер їй доведеться пояснювати усе цій стерві». І, враз здригнувшись від власних думок, Анна повернулась назад, аби запитати, як себе почуває Ребекка.

В ту ж мить Бенсон широко розплющила очі. Із її уст долинуло:

― Катастрофа! Гряде катастрофа! Вовк в овечій шкурі обманув усіх! Як же вижити в таких обставинах? ― її голос був сповнений надзвичайними емоціями, наче вона грала в якісь трагедії у театрі. ― Та ні. Вижити ― не найосновніше. Вовк усе передбачив. Він не дасть нам померти. Він поверне усе так, що від страждань ми самі захочемо смерті… та не зможемо здійснити своє бажання… ― на мить вона затихла, вирячивши очі на Анну, котра просто остовпіла від шоку. Нейт уже чув її нісенітниці, а от для Анни це було вперше. Ребекка подивилась на Уеллінг так підозріло, наче зазирала в душу, а тоді скрикнула, що є сили: ― Ча-ас! Час стікає і скоро зникне вороття. Вовку не потрібні наші тіла… він прийшов по наші душі…

Останні слова звучали таким низьким голосом, що Анна відчула, як усе її тіло покрилося мурашками.

***

― Міс Браун, міс Айвазіс скоро буде тут, ― повідомив один з інфеністів, підходячи до Люсії, котра якраз нахилилася перед інфеністами, котрих сама ж і поранила. 

Підвівшись, вона підійшла до інфеніста і, обвівши його очима знизу догори, вихопила з-за пояса кинджал і сказала, простягаючи його чоловікові:

― Удар мене.

― Що? Але я… ― знітився інфеніст.

― Я дозволила їм утекти! Хто повірить в те, що вони прорвались силою, якщо на мені не буде жодної царапинки?!! ― розгнівано прокричала Люсія. Її очі аж блистіли від злості. Схоже, на саму себе…

― Ми не скажемо міс Айвазіс нічого про те, що насправді тут сталося, ― сказав другий інфеніст.

Однак Люсія залишалась непохитною, все ще тримаючи кинджал у простягнутій руці:

― Удар. Мене. Цим. Бісовим. Кинджалом!

Кожне її слово звучало із такою жорстокістю, що обидва інфеністи до неможливості знітилися. Ніхто з них не наважувався узяти зброю і ранити одну з трійці найсильніших. Все ж, по статусу в Бункері вона знаходилась значно вище за них і подібні речі вважались великою ганьбою. Розлютившись, Люсія рвучко забрала руку.

― Кляті боягузи! ― процідила вона, а рука із кинджалом затряслася.

― Міс Браун, справді, вам не потрібно, давайте, краще ударте нас… та і хіба не достатньо їх трьох? ― покосився в сторону товаришів у нокауті один з інфеністів.

― Дійсно-дійсно! Міс Айвазіс ні про що не дізнається, ми витерли записи із камер спостереження і зробили так, наче їх вивели з ладу інфеністи, що прокралися сюди… вона нічого не вияснить, як би не старалась… 

― Вам не слід хвилюватись, міс Браун. В будь-якому випадку ми можемо взяти вину на себе… ― говорили інфеністи.

Однак Люсія наче не чула їх. Вона стояла, дивлячись в одну точку пронизуючим поглядом, наче щось обмірковувала. 

В наступну мить дівчина міцно стиснула в руці кинджал, він заблистів у повітрі, розсікаючи його срібним блиском і… влетів в живіт блондинки, від чого вона аж зігнулася, але ні на секунду не скрикнула з болю. 

Рука, що тримала руків’я кинджала, досі тремтіла… Люсія нанесла удар сама собі. Очі її при цьому палали неймовірною злістю. Із рани стала просочуватись темно-червона кров, стікаючи по кинджалу і руці дівчини. 

«Триклята Бенсон… і навіть після усього, що вони зробили з тобою, тобі все ще неймовірно щастить…» ― прозвучало в голові Люсії і в ту ж мить вона вийняла кинджал з живота і занесла руку, аби знову ударити себе! Кров хлинула з рани, неначе з крану, але Люсія навіть не похитнулася. 

Наступний удар дістався середині живота ― вона безсумнівно пробила собі шлунок і підшлункову, біль був просто дикий, але дівчина зціпила зуби так сильно, що жоден звук не вирвався з її рота. На скронях проступили вени, а брови зморщилися так сильно, наче вона стримувала крик з усіх сил…

Простоявши так якусь мить, інфеністка важким каменем звалилася на підлогу. І все ж, вона не упала горілиць, а залишалася на зігнутих в колінах ногах. Рука, покрита власною кров’ю, ослаблено відпустила руків’я кинджала, що стирчав із живота…

Привіт, читачу! 

Глава сьогодні напружена. А як ви вчинили б на місці Люсії? Ризикнули б усім заради колишнього? Чи кинули б на поталу Марті?

З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.