Глава 89. Братські взаємини

Генрі завіз їх машиною практично у сам ліс і тільки тоді, коли їхати стало неможливо, усі четверо вийшли з салону. Нейт одразу ж підхопив Бек на руки і зібрався іти за Анною до тієї самої зашифрованої хижі із підвалом, плануючи якийсь час побути там, поки вони все не з’ясують.

Та Анна не зрушила з місця. Їй було дивно спостерігати за тим, як Нейт ігнорує власного брата, котрий щойно, ризикуючи своїм життям, витягнув їх з халепи! Зрозумівши, що вона нікуди не піде, хлопець закотив очі й промовив:

― Ідемо всі.

Лиш тоді Анна зрушила з місця. За якийсь час вони опинилися в захищеній хижі і спустилися в крихітний підвал, де такій кількості людей ледве вистачало місця. Анні довелося поставити тумбу на стіл, аби з’явилось місце на два стільці ― для неї і Генрі. Та практично одразу хлопець дав зрозуміти, що, раз вже вона вмовила його привести сюди Генрі, тепер слід дати їм час, аби побути наодинці. Тож Нейт одразу ж направився до драбинки, щоб піднятись нагору. Погоні за ними не було ― Анна відчула б, тож не було підстав боятися виходити з захищеної хижі. Хлопці вийшли, а Анна спокійно присіла на ліжко поруч із Бек, котра зараз перебувала в дивному стані ― чимось середнім між непритомністю і сном.

Поглянувши на неї, Анна зітхнула, а кінчики її брів несвідомо потягнулись догори. Рука торкнулась долоні Ребекки і майже одразу відсахнулася. Шкіра її була просто льодяною! Схопивши ковдру, Уеллінг поспішила акуратно накрити подругу. «Що ж вони з тобою робили, Бек?» ― прозвучало в голові Анни, а серце стиснулося до неможливості.

Тим часом Нейт і Генрі вийшли з хижі й зупинилися на відстані півтора метри один від одного. Атмосфера стояла вкрай напружена, хоч це й була не перша їхня розмова після того, як виявилось, що весь цей час Генрі був живий.

― Ну, ― зронив Нейт, розвівши руками і глибоко вдихнувши. ― Ти хочеш мені щось сказати?

Генрі лиш здивовано поглянув на брата.

― А я надіявся, що таки захочеш, ― зронив Нейт дещо холодним голосом. ― Та, схоже, те, чого ти не усвідомив за шістнадцять років, ти не зможеш переосмислити, навіть якщо я скажу тобі прямо.

― Прямо? Ну, так скажи мені прямо! ― чомусь розгнівався Генрі.

Нейт різко насупився. Схоже, він очікував не такої реакції. Генрі продовжив:

― Скажи, чому не говориш?

― Хочеш почути? ― засміявся раптом Нейт. Цей смішок був настільки фальшивим, що емоції буквально проривалися назовні. ― Ну, так я скажу тобі, хто ти, брат! ― хлопець зробив паузу, аби поглянути братові просто в очі. При цьому він виглядав досить жахаюче. ― Ти чортів боягуз!

Анна зловила себе на думці, що не може перестати підслуховувати їхню розмову. Завдяки суперслуху вона могла навіть не напружуватись, аби почути кожнісіньке слово ззовні. Здається, вона починала усвідомлювати, що відчуває Нейт.

Генрі голосно ковтнув слину, після чого зробив кілька кроків вбік, немовби підбираючи правильні слова. В наступну мить він різко підняв руку із витягнутим вказівним пальцем і проговорив:

― Саме тому я і не показувався усі ці роки! Я знав, що так буде! Знав, що ви вважатимете мене боягузом! Я не міг… після смерті батька я був для тебе тим старшим братом, тим самим прикладом, на якого ти рівнявся…

― О, так, я рівнявся на тебе! ― випалив Нейт. ― Мені не було й восьми, коли ми залишились без батька… на кого ще мені було рівнятись?! Але тепер я шкодую про те, що тоді, будучи малолітнім дурнем, дозволяв собі брати за приклад такого боягуза, як ти!

Генрі відсахнувся. Слова Нейта звучали, як удар кинджалом по рані, що тільки починала загоюватися, однак він не збирався зупинятись:

― Ти боягуз, Генрі. Але не тому, що дозволив демониці врятувати тобі життя. А тому, шо приховував це все стільки років. Чорт візьми! Брат! Ти був потрібен мені! ― обличчя Нейта налилося кров’ю, а очі заблистіли. Генрі ж натомість стояв, як укопаний. Вхопивши повітря, він продовжив: ― Гадаєш, я справді став би звинувачувати тебе в тому, що ти погодився стати на умови Дифтерії за те, що вона тебе врятує від жахливої смерті?! Лиш бачачи тебе живим перед собою, я ніколи… ніколи не насмілився б про таке подумати! А зрештою… зрештою так, ти боягуз, Генрі. Ти дозволив демониці взяти над тобою контроль.

Очі Генрі також заблистіли, але обличчя при цьому виглядало досить спокійним, тоді як Нейт просто розривався від емоцій.

Анна могла лиш уявляти собі їхні лиця, але в голові уже мала деякі висновки: «Нейт злий, що Генрі приховав від нього те, що весь цей час був живий. І я його розумію. Брат був для нього тим, на кого він рівнявся і усвідомлення того, що весь цей час він був просто боягузом, приводить в шок… однак, в якійсь мірі зрозуміти можна їх обох. На місці Генрі я б також боялася, що мене стануть засуджувати за те, що я дозволила демонові врятувати мене. Тим більше, що Дифтерія зробила це далеко не з доброти душевної і йому стовідсотково довелось віддавати їй боржок».

― Дифтерія? ― раптом хмикнув Генрі. ― Ти і сам не святий, брате, коли справа заходить про жінок. Я боявся, що ти осуджуватимеш мене, але аж ніяк не підозрював, що ти говоритимеш мені про контроль.

Нейт озвірів. Його кулаки стиснулися до побіління.

― Та що ти можеш взагалі знати?! ― закричав він. ― Тебе не було поруч шістнадцять років! Звідки ти знаєш, як я живу?! Звідки тобі знати, які в мене стосунки з жінками?!!

Генрі лиш повів бровою.

«Згадуючи, що Віспа, перебуваючи в тілі Деніс Кінг, матері Джуліана, іноді виходив з нього і дозволяв їй навідуватися до сина, аби здалека поглянути, як він… цілком імовірним стає припущення, що і Генрі не втримався від подібного. Скоріше за все, Дифтерія дозволила йому споглядати за братом, однак за умови, що він себе не видасть», ― прозвучало в голові Анни.

Генрі раптом підійшов до озвірівшого Нейта і торкнувся його плеча. Такий жест надзвичайно шокував хлопця, однак він не поворухнувся ні на сантиметр. Дивлячись кудись вдаль, Генрі проговорив багатозначним тоном:

― Ти непогано влаштував своє життя і без мене, брате. Ти зміг потурбуватися про матір і навіть стати одним з найсильніших інфеністів Уортонського Бункера.

Тепер-то здогадки Анни справдилися ― Генрі і справді знає про життя Нейта майже все!

Нейт хмикнув, відштовхнувши його руку:

― Не смій згадувати нашу матір. Для неї ти помер.

Генрі неочікувано промовив:

― Згоден. Краще матері не знати, що відбувалося зі мною за ці шістнадцять років. По суті, ти також не мав дізнатися. Та Дифтерія вважала інакше. Все-таки, ― хмикнув він, відходячи від брата на деяку відстань, але не повертаючись обличчям. ― Жінки мають на нас з тобою однаковий вплив, брате.

― Нісенітниці! ― випалив Нейт, рвучко повернувшись до нього. ― Я прикидався, що вона мене цікавить, аби випитати дані про місцезнаходження її клятих мішків з енергією!

― Я знаю, ― спокійно сказав Генрі, всміхнувшись. ― І ти правий, брате. В кінці кінців, ти зрозумів слова батька краще за мене…

Нейта неначе струмом пронизало. В голові тут же виникли спогади з дитинства…

Поле перед невеличким будиночком, оточеним кількома деревами. Двоє хлопчиків, один явно старший, інший же молодший, бігали один за одним. Недалеко від будинку стояв чоловік ― містер Вествік, батько Нейта і Генрі. Дивлячись на власних синів, чоловік усміхався. Коли Генрі повалив Нейта на землю і заламав йому руки, викрикуючи: «Все! Ти попався! Демон убив тебе!», містер Вествік зрушив з місця і наблизився до них.

― Непогано-непогано, Генрі, ― узявши хлопця за плече, він стягнув його з брата, котрий виглядав вкрай невдоволеним.

― Ну, так нечесно! Він схитрував!! Він тримав в руці мураху, а я до чортиків їх боюся! ― закричав малий Нейт.

― Хе-хе-хе, так тобі і треба! ― показав язика Генрі. ― Усе одно я тебе завалив! Скажи, тату, класно я його?!

― Ви обидва станете чудовими інфеністами, ― зронив містер Вествік, ― і від ваших рук безсумнівно поляже чимало демонів. І так… хитрість хороша риса, Генрі, коли вона застосовується для ловлі противника. Та все ж, важливо не це. В житті вам доведеться не тільки боротися із демонами. Вам доведеться прикидатись. Вам доведеться обманювати. Вам доведеться іти на неочікувані кроки і приймати рішення за секунди. І найголовніше тут не те, що в кінці ви досягнете успіху, а те, що у процесі досягнення ви не втратите себе. Адже суть інфеністів не в тому, що вони борються з демонами, а в тому, що вони не дозволяють тьмі захопити в першу чергу себе.

Згадавши це, Нейт застиг в ступорі. Генрі ж тим часом уже віддалився від нього на декілька метрів, цілковито серйозно намірившись піти. Гадки не маючи, що сказати, бо емоції поглинали його наскрізь, Нейт закричав:

― Куди ти йдеш?! ― схоже, то кричав зовсім не теперішній Нейт Вествік, а той десятирічний хлопчик, що залишився без брата.

Генрі зупинився і, не обертаючись, промовив:

― Це не має значення. Важливо те, що ми більше не зустрінемося.

― Але чому?! ― у відчаї прокричав Нейт і вже хотів було кинутися до брата, але щось всередині змусило його заклякнути на місці і лиш несвідомо простягнути руку вперед.

― Бо так мало бути із самого початку. В кінці кінців, ти сам сказав, що те, чого я не усвідомив за шістнадцять років, я не зможу переосмислити і зараз.

― Маячня! ― відрубав Нейт. На очах у нього заблистіли сльози. ― Це неправда! Ти сам це розумієш! Ти міг не прийти нам на виручку сьогодні! Але ти прийшов… ти слідкував за мною досі! Я знаю! ― Нейт кричав так розпачливо, що Анна в якусь мить навіть почала уявляти, що то кричить не він, а його маленька десятирічна копія.

― Я більше не слідкуватиму, ― спокійним голосом проговорив Генрі. Він досі стояв спиною до брата. Голос його не тремтів, але в ньому, все ж, відчувалась якась порожнеча. ― Брат, тобі більше не потрібно рівнятись на мене. Ти давно мене перевершив.

Сказавши це, Генрі зірвався з місця і на надшвидкості рвонув в гущу лісу. Не пройшло і секунди, як від нього не залишилось і сліду.

Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.