Глава 85. Перші завуальовані підказки.

Місто Х знаходилося в десяти кілометрах від Редвілла і значно уступало йому в розмірах. Однак, з лісу, в якому проживала Анна з братом та бабцею, сюди були набагато ближче, ніж до Редвілла. Саме тут Анна здійснювала покупки та за потреби зустрічалася із своїми клієнтами, з якими працювала в Інтернеті.

Та сьогодні Уеллінг навідалася в місто Х з кардинально іншої причини. Вона мала зустрітися із Патрісією Уолліс і Карен Фінч – інфеністами з Уортонського Бункера, котрі декілька місяців тому приймали участь у битві на заводі, допомагаючи Анні звільнити її маму, котру в результаті таки врятувати не вдалося. Дівчата в ході битви втратили своїх коханих хлопців і тепер змушені були розраховувати лиш одна на одну. За останній місяць вони виявилися чудовими інформаторами Анни щодо ситуації в Бункері. Дівчата зустрілися в непримітній забігайлівці на одній з бічних вулиць невеличкого міста Х. Упевнившись, що за ними ніхто не стежив, Патрісія та Карен стали очікувати Анну, котра прийшла точно в домовлений час.

― Анно! Така рада тебе бачити! ― вигукнула Патрісія, всміхаючись Уеллінг, коли та сідала до них за столик. Карен гнівно озирнулась – начебто, ніхто з присутніх клієнтів не проявляє до них жодних знаків уваги, але, все ж, насторожилася.

― Тріс, тихіше, все ж, ми на людях…

Анна поспішила сказати:

― Тут безпечно говорити. Та й узагалі, за місяць я ще ні разу не наткнулась на шпигунів у місті. Коротше, дівчата, мені дуже незручно вас просити, ви і так мені сильно допомагали останнім часом…

― Заспокойся! ― махнула рукою Патрісія. ― Ти можеш на нас розраховувати.

Карен, схоже, зовсім не підтримувала нерозважливу поведінку Патрісії, бо сиділа із абсолютно серйозним обличчям.

― Тобі потрібна якась інформація? ― запитала Фінч.

― Ні-ні, тобто, е-е, скоріше, так, ― чомусь розгубилась Анна. Ідучи сюди, вона толком навіть не думала про те, що робитиме далі. Дівчина лише зараз усвідомила, наскільки масштабну затію замислила. ― Ви знаєте, що сталося із Летою і Ейпріл?

― О, Ейпріл Стракер тримають під надійною охороною, ― зронила Патрісія. ― Вона ж бо 24/7 кричить, аби ми не вірили Марті Айвазіс і що якийсь там Вел ні в чому не винен. З виду схожа на божевільну, але… ми з Карен підозрюємо, що вона таки знає правду…

― І ця правда відповідає дійсності, на відміну від того, що наплела усім Айвазіс, ― додала строгим голосом Карен.

― А Лета? Вона в Бункері?

― Айвазіс говорить, що не бачила її, а Адлерка посилала групи на пошуки, ― розповіла Карен.

Патрісія зітхнула:

― Ніхто нічого не знайшов.

― І знову ж таки, гадаю, Айвазіс і тут щось накрутила, ― зробила висновок Фінч. ― Але для чого тобі це? Ну, ти ж наче з Чень не була близька, а Ейпріл Стракер…

― Мені потрібно поговорити з кимось з них, а краще з двома. У Тартарі я зіткнулась із розплатою за користування сироваткою Сили якраз в ту мить, коли Марта почала діяти. Підозрюю, що я багато пропустила, перебуваючи у приглушеному стані, а згодом і зовсім у відключці.

Патрісія охнула. На відміну від Карен, ця дівчина аж ніяк не збиралась тримати емоції під контролем:

― Так це ж тоді… виходить, Марта могла спеціально закрити Ейпріл і сказати усім, що вона божевільна, бо та і справді володіє доказами проти неї?!

Карен зронила:

― Очевидно. Якби Айвазіс убила її, для неї все обернулось б не найкращим чином. Аналогічно і з Чень. Я думаю, вона десь її тримає. Або ж… її труп.

― Карен! ― скрикнула Патрісія ошелешено. ― І як ти можеш говорити про це так беземоційно? Лета одна із наших колег!

― Вона – донька самого бога смерті, ― зронила холодно Фінч. ― Гадаю, її так просто не убити.

Анна зітхнула, замислившись.

― Значить, мені доведеться пробратись у Бункер і спробувати поговорити з Ейпріл. Скажіть, її сильно охороняють?

― Боюсь, непоміченою не пройдеш, ― проговорила Карен.

Анна закусила губу. «Перш ніж шукати докази проти Марти, треба хоча б дізнатися, що насправді сталося після того, як я вирубилась. Джуліан у цьому не допоможе, залишаються тільки Лета і Ейпріл. Перша перебуває хтозна-де, а другу охороняють… не так все іде, як замислювалось…» ― прозвучало в голові Уеллінг, але раптом озвалась Патрісія.

― Гадаю, я знаю, як тобі пройти мимо охорони.

Карен здивовано поглянула на неї. В ту ж мить Уолліс зняла із руки свій срібний браслет і поклала на стіл перед Анною.

― Тріс! ― зашипіла Карен, імовірно, чудово знаючи, що це за річ.

Патрісія ж продовжила:

― Послухай, твій талант багато чого дозволяє. Окрім того, що ти можеш читати мертвих, ти здатна використовувати браслет невидимості! Ним можуть користуватися тільки «чутливі», це… це демонічний предмет, ― із деякою опаскою в голосі проговорила Патрісія. ― Отже, у нього є побічні ефекти. Він сховає твою присутність від камер, вух і навіть надприродного слуху та чуйки «чутливих» інфеністів. Та пам’ятай, що опісля наступить небажаний ефект… ― на цих словах Патрісія зіщулилась так, що Анні вже здалося, що цей ефект полягає у чомусь непристойному.

― Ну, що там? ― запитала Уеллінг. ― Я почну танцювати як дика, чи захочу роздягатися посеред вулиці?

― Ні… ― ледь чутно зронила Патрісія. ― Коротше, ти… ти захочеш стати поїздом.

― …

Обличчя Анни треба було бачити. Вона округлила очі настільки, наскільки це було можливо. На мить дівчині навіть здалося, що їй причулось.

― Вибач, що???

Навіть на обличчі Карен проступила посмішка:

― Тобі не причулось. Це правда. Пройде двадцять хвилин і ти захочеш стати поїздом.

Анна розсміялась.

― Але… як це… кхем… проявлятиметься?

― Ти буквально захочеш стати поїздом, ― у дещо строгій інтонації звичного голосу Карен це звучало максимально смішно. ― Тобі буде здаватися, що перед тобою рейки, а руки ти будеш тягнути до уявних дротів і… це ще не все…

― Карен!! ― раптом запищала Патрісія. ― Це стається не завжди!!

Але Фінч не втрималась:

― Але ж стається. А, отже, Анна має про це знати. Ну, все-таки, вона йде на небезпечне завдання і якщо не встигне евакуюватися до того, як це станеться, боюсь…

Анна нервово підняла брову:

― Невже існує щось гірше за те, що я буду вдавати, що мої руки тягнуться до проводів, а ноги їдуть по рейках?

― Звичайно, є, ― глибоким голосом зронила Карен. ― Ти почнеш гудіти цілком як поїзд.

― …

Анна зніяковіло торкнулась браслета і посунула його в сторону Патрісії, котра невинно всміхалася.

― Ти справді користуєшся цією штукою? ― зронила Уеллінг.

― І часто, ― відповіла за неї Карен, всміхнувшись.

― А як часто стається…? ― Анна затнулась на півслові, бо досі не могла уявити, як може людина гудіти, як поїзд.

― Досить рідко, ― зауважила Фінч. ― Якщо ти достатньо везуча, то гудіти не будеш.

Анна таки взяла в руки браслет. В голові пронеслися всі можливі мати: «Оце я докотилась. Браслет, котрий змушує гудіти, як поїзд. Прекрасні новини. З твоїм-то везінням, Анно, ти загудиш ще раніше, ніж пройдуть двадцять хвилин».

Патрісія винувато проговорила:

― Ну, тому демонічними предметами зазвичай не користуються… бо вони приносять біди. Але, іноді без них не обійтися.

― І який же це демон створив таку штуку? ― пирхнула Анна, затягаючи браслет у кишеню. ― Демон грибка під сидінням у поїзді?

Зрештою, отримавши демонічний браслет, Анна подякувала дівчатам і вирішила повертатися в ліс, аби обдумати план проникнення в Бункер. Звичайно, перед цим вона планувала випробувати браслет самотужки. Сподівалась, що зробить це в лісі, перш ніж повернеться до Джеймі і бабусі, котрим дівчина вирішила нічого не розповідати. Вже ішла лісом і думала про те, як взагалі можна почати гудіти, як поїзд, як раптом второпала, що за нею хтось слідкує. Про це Анні підказувало внутрішнє відчуття, котре останнім часом вона встигла добряче натренувати. Та цього разу все було серйозніше, ніж будь-коли раніше за останній місяць.

Дівчина рухалась на швидкості інфеністів, однак сумнівів не було – переслідувач володіє аналогічними можливостями. Імовірність того, що це звичайні грибники одразу ж відпала.

«Чорт, невже я настільки невезуча, що знову наткнулась на інфеністів?! У такому разі не можна рухатися в сторону будинку…» ― подумала дівчина і різко повернула вбік.

Певна річ, для переслідувача, ким він би не був, такий поворот мав видатися дивним. Очевидно ж, що жертва помітила слідкування і намагається завести шпигуна по хибному сліду. В якусь мить в голові Анни навіть пробігли думки про те, що переслідувачем міг виявитися той самий міазм, що давним давно проживає в лісі.

«Чому б ні? Я живу тут уже місяць і ні разу не зіткнулась із ним. Буде не надто добре, якщо він раптом вирішить напасти… ― дівчина замислилася про те, що у неї із собою тільки один кинджал. ― Ай, я що новачок якийсь? Який би там міазм не був, розберуся із ним на раз-два!»

Переслідувач в якусь мить відстав – Анна зрозуміла це, переставши відчувати його присутність.

«Зараз!» ― прозвучало в її голові і дівчина рвучко застрибнула на одне із дерев і проворно стала карабкатися по стовбуру догори. За кілька секунд уже сиділа на гілці і уважно розглядала горизонт довкола.

Не пройшло і хвилини, як з гущі лісу з’явилася мерехтлива цятка. Хтось рухався на явно неприродній швидкості. Анна безшумно оголила кинджал, готуючись зістрибнути з дерева просто на переслідувача, щойно він покажеться. Гострий зір дозволив дівчині прослідкувати за переслідувачем до останньої секунди і рвучко налетіти на нього, відштовхуючись ногами від гілки дерева.

***  

В наступну мить Анна притискала до землі хлопця, навалившись на нього усією своєю вагою і погрожуючи перерізати глотку кинджалом. Враз Уеллінг охопило відчуття тотальної ніяковості.

Переслідувачем виявився Нейт Вествік!

― Нейт??? ― вирвалося в Анни і вона вмить зіскочила з жертви, ховаючи руку з кинджалом за спину. Обличчя її обдало шоком.

На обличчі Вествіка сплила вкрай невдоволена гримаса і він взявся струшувати із себе бруд.

― Чорт! Звідки ж ти узялася так раптово?! ― вилаявся він, піднімаючись на ноги.

Анна невинно всміхнулася, намагаючись уявити, як епічно виглядав її стрибок з дерева. Та тоді второпала, що запитати слід інше:

― Що ти тут робиш? Чому слідкував за мною?

Нейт вмить посерйознішав.

― Анно… ― його голос на мить здригнувся. ― Послухай, нам треба поговорити. Справа стосується… Бек.

Щойно Анна почула це ім’я, усе всередині неї стиснулося. Після того, як дівчині вдалося влаштуватися в лісі поруч із містом Х, вона продовжувала невпинно писати Бек, аби запевнитись, що із нею усе гаразд. І їй відписували! Але тепер… тепер Анна нічого не розуміла. Голос Нейта прямо вказував на те, що щось сталося.

― Щ-що… але… Бек писала, що ви поїхали до твоїх родичів в Італію і будете там, поки тут усе не вляжеться… ― пробелькотала Анна, але вмить затнулась, бо погляд Нейта так і віяв серйозністю. ― Це була не Бек, ― зробила самостійний висновок Уеллінг.

Нейт зітхнув.

― Я ледве знайшов тебе. Усе, що писала тобі Бек – фейк. Вона не приходила до тями ні разу за цей місяць… послухай… ― Нейт явно хотів щось розповісти, але Анна раптом вхопила його за передпліччя, поспішно ховаючи кинджал за пояс.

Дівчина озирнулась і в наступну мить вони вже бігли на швидкості інфеністів крізь ліс. За кілька хвилин опинилися поруч із старою хатою-розвалюхою. Певна річ, це був зовсім інший будинок, ніж той, у якому Анна жила разом з братом і бабцею. Нічого не розуміючи, Нейт запитав, недовірливо окидаючи хижу очима:

― Що це за місце?

― Лігвище, ― зронила Анна, підходячи до дверей. Вони були в такому пошарпаному стані, що, здавалося б, могли розвалитися від одного тільки доторку. Та дівчина штовхнула їх із чітко розрахованою силою і вони прочинились, при тому не скрипнувши ні на мить. Це свідчило тільки про те, що Уеллінг бувала тут далеко не вперше. ― Я приготувала це місце на випадок, якщо за мною слідкуватимуть. Заходь, ― махнула вона рукою, запрошуючи Нейта всередину, бо хлопець ніяково стояв перед хижою.

Усередині будиночок здавався ще більш обшарпаним, ніж ззовні. Меблів було мало і вони покрились товстим шаром пилу. Але Анна направилась до якогось люка в підлозі й рвучким рухом руки відчинила його.

Спустившись по іржавій драбині вниз, вони опинилися у так званому підвалі, де, на відміну від хижі, було прибрано. Це місце нагадувало невеличку, вдало обставлену меблями, кімнатку, в якій навіть можна було б жити. Побачивши по обличчю Нейта, що він нічого не розуміє, Анна пояснила:

― Карен Фінч роздобула мені одну з розробок Деніела. Це бета-версія, яку він закинув, але… зрештою, я гадаю, вона непогано працює.

Дівчина показала рукою на якийсь невеличкий прилад, схожий на акваріум, в якому постійно булькала вода, переливаючись по великій кількості пластмасових трубок. Від приладу тягнулись численні кабелі, обрамлюючи підвал по периметру.

― Ця штука створює так зване поле, завдяки якому… ― почала було Анна.

Але Нейт раптом перебив її, уважно роздивляючись прилад:

― Завдяки якому можна не хвилюватись про те, що тебе хтось підслухає, або визначить твою присутність за допомогою чуйки «чутливих». Я знаю цю штуку. Якщо «чутливий» попадеться умілий, це не спрацює. Але… ти права, на біду піде. До речі, Деніел вдосконалив їх і тепер така штуковина пролягає під кожною кімнатою для допитів в Бункері.

Голос Нейта звучав так, наче він відчував якусь ностальгію, згадуючи свого колегу. Анна замислилась. Все ж, поки вона не з’явилась у Бункері і не почалась уся суєта з Брамою в Тартар, Нейт, Деніел і Люсія були трійцею найсильніших інфеністів. І, схоже, були доволі близькими. Згадавши, що Карен і Патрісія розповідали, що Деніел і Люсія безсумнівно вірять Марті, дівчина знітилась. Між ними запала напружена мовчанка. Розуміючи, що треба якось це розрулювати, Анна подала голос першою:

― То… що там із Бек? Ви ж, наче, тоді разом утекли із печери… що було далі?

Нейт повернувся до дівчини і якусь мить мовчав. Анні вже здалося, що він відчуває до неї конкретну неприязнь і подумала було про те, що не слід було розповідати про цей прилад…

«Якщо так подумати, все почалось із мене!»

Але раптом Нейт сказав:

― Анно, я… ― його голос звучав абсолютно не так, як у першу їхню зустріч. Зараз він говорив із Анною, як із тією, по відношенню до котрої відчував провину. ― Я в минулому ставився до тебе не надто приязно. І, зважаючи на це, не думаю, що можу просити у тебе щось зараз… тим більше, у тебе і самої справи йдуть далеко не найкраще…

Із уст Анни вирвалося:

― Нейт…

― Ні, послухай! ― раптом скрикнув він. Анна ще ніколи не бачила, аби він відчував себе настільки не у своїй тарілці. ― Я знаю, Бек – твоя найкраща подруга і ти вислухаєш усе, що я розповім і абсолютно точно погодишся допомогти, але… є іще дещо, що я повинен тобі сказати.

Анна насупилася. В голову абсолютно нічого не приходило. «Що він хоче сказати? Із Бек сталося щось… е-е, ні! Не думай наперед!» ― прозвучало в голові Уеллінг і вона змахнула головою, ніби відштовхуючи погані думки.

― Вибач, ― раптом прозвучав хриплий голос Нейта. Анна розгублено підвела на нього очі. ― Я… я вів себе, як останній ідіот.

Анна не могла нічого второпати. Аж тоді її немовби осяяло: «Він же не вибачається за те, що в першу нашу зустріч обізвав мене монашкою, а потім в туалеті кінотеатру, коли ми боролися із демоном, безжально вказував на те, яка я нікчема? Але я… я і справді була тоді нікчемою». Гадки не маючи, що відповісти на це, Анна розгублено всміхнулась:

― Я… я давно вже все забула…

«І все ж таки, різниця між тамтим Нейтом і тим, що стоїть переді мною, колосальна», ― промайнуло в голові Уеллінг.

― Отож, ― прокашлявся Нейт, очима шукаючи місце, де можна було б сісти. Побачивши диван, він одразу ж опустився на нього. Анна поволі сіла в стареньке крісло навпроти нього. ― Ми із Бек і справді покинули печеру, а згодом і Афіонас. Я не знав, що з нею відбувається і тому поспішив сюди.

Анна зосередилася. Розповідь Нейта здавалася настільки детальною, що дівчина навіть зловила себе на думці, що бачить перед очима реальні картинки.

― Що би там не було, твій організм уже мав би справитися… ― хлопець взявся оглядати її руки на наявність поранень. ― Нічого! Жодної рани! Тоді чому ж ти… ― в його погляді явно відображався шок від безвихідності ситуації. Хлопець вихопив телефон.

Взявся комусь дзвонити, відходячи на край обриву і дивлячись на острівок із печерою, на який якраз звідси відкривався вид. Зненацька очі Нейта підозріло прижмурились. Було видно, що до острівка наближається невелика біла яхта із металевими поручнями, котрі виблискували на сонці так сильно, що аж засліплювали.

― Алло, Деніел! ― поспіхом крикнув хлопець, щойно слухавку підняли. ― Слухай, чувак, тут одна проблема… що ти знаєш про демонічні предмети? А краще про дзеркала…

― Серйозно? ― прозвучав докірливий голос в трубці. ― Чувак, у вас будуть непереливки. Інфеністи з материкової Греції уже мають бути біля вас. Адлери будуть за кілька годин. Я не розумію, якого біса ви взагалі туди подалися?..

― Що? ― не второпав Нейт, насуплюючись.

― «Що»? Якого чорта ви взялися відкривати Браму в Тартар без відома Бункера?

― Звідки ти..? ― підняв брову Нейт. Вітер тут був настільки сильний, що хлопець практично не чув співрозмовника.

― Слухай, краще вам добровільно усе пояснити, якщо не хочете зв’язуватися із Нью-Йорком… і, повірте, воно до того дійде, бо якщо ви відчините Браму, вони так просто це не залишать… вам доведеться або залишитись там, або самотужки себе убити, Нейт! Ти ж знаєш, що буває, коли не слідуєш правилам… і так, судитимуть усіх, неважливо від того, знали вони чи ні. Ви серйозно влипли, чувак. А звідки я знаю? Що ж, пощастило, що Марта Айвазіс здогадалася… ― і в ту ж мить зв'язок став настільки поганим, що Нейт перестав чути Деніела взагалі.

Та, незважаючи на це, Нейт закричав:

― Деніеле, це Марта! Їй не можна довіряти! Вона замислила щось проти усіх нас! Вона не інфеніст! У її тілі кров демона!

До Деніела, схоже, дійшла тільки остання фраза, бо він сказав:

― У тілі Анни кров демона? Прекрасно, значить, це таки правда… що ж… ― зв'язок знову перервався. ― …намагалась вас зупинити, але нічого не вийшло… непереливки. Якого ти взагалі зв’язався з ними, чувак?! ― останні слова прозвучали особливо чітко, після чого зв'язок остаточно обірвався.

― Чорт! ― вигукнув Нейт. ― От брехлива сучка!

Розвернувшись до Бек, хлопець, не довго думаючи, узяв її на руки неначе пушинку і рушив гірською стежинкою в сторону селища Афіонас. Тим часом із яхти, що кинула якір поблизу острівка із печерою, висадилося четверо озброєних інфеністів. Одягнені у спеціальну форму, вони здавалися нічим не гіршими за спецназ.

― Потім ми повернулися в Редвілл. Я розумів одне – усе інше неважливо, допоки Бек перебуває у цьому стані. Довелося привести її в її дім. Та і тут не можна було надовго залишатися. Усі ви досі перебували в Тартарі, тож я не мав, до кого звернутися. І вирішив зателефонувати Люсії.

«Люсії?! ― промайнуло в голові Анни. ― Це ж… це ж якою має бути ситуація, аби просити допомоги в колишньої! Та ще й у такої колишньої, як Люсія…»

― Я пояснив їй ситуацію і попросив нікому не розповідати. Вона погодилась і сказала, що приїде якомога швидше. Тож я завів Бек у будинок, а там…

Нейт витягнув із кишені пальта Бек ключі від будинку і спробував відчинити двері, та вони виявились незамкненими. Хлопець миттю насупився, легенько штовхаючи двері, які зі скрипом поволі прочинились усередину. Почулися кроки. У прихожій показався чийсь силует. В наступну мить постать розвернулась і Нейта буквально пронизало струмом емоцій… перед ним стояв хлопець високого зросту із карими очима, віком близько тридцяти років. І було в ньому щось таке схоже із Нейтом…

― Генрі?.. ― вирвалось з уст Нейта. Його рука мимоволі відпустила передпліччя Бек, що стояла абсолютно беземоційна, наче загіпнотизована.

Несподівано із кімнати зліва вийшла іще одна знайома Нейту персона. Та, на відміну від Генрі, цю дівчину хлопець аж ніяк не бажав бачити. Перед його очима мелькнула втішена посмішка великих червоних губ і володарка довгого блондинистого волосся, зав’язаного у високий хвіст, протягнула, ефектно крутнувшись на підборах:

― Ну привіт, інфеністе. Давно не бачилися, ― облизавши палець із довгим манікюром, Дифтерія пронизала його стервозним поглядом.

― Мало того, що там з’явилась ця стерва, так ще й мій брат, якого я вважав мертвим, ― зронив Нейт холодним голосом, однак Анна помітила, що він приховує справжні емоції. Вони ховалися в очах, які хлопець відвів вбік. Ковтнувши слину, хлопець продовжив: ― Поки я говорив із братом, Дифтерія встигла забратися геть, піджавши хвіст. Гадки не маю, нащо вона взагалі з’являлась, аби глянути на Бек і забратися геть… але не суть. Прибула Люсія. Я попросив її забрати Бек, поки я розберусь із братом…

Анна зітхнула.

― Дай-но вгадаю, ― протягнула вона невдоволеним тоном. ― Після цього ти її більше не бачив.

― Я натворив дурниць, Анно! ― спалахнув Нейт, гримнувши кулаком по столу. ― Я мав сам подбати про неї. Сам! Подумати тільки ― довірити Бек своїй колишній, яка ненавидить її більше, ніж будь-кого на світі! А я повівся на Генрі… цього бісового виблюдка Генрі!

Анна сполохнулась, бо Нейт знову вгатив кулаком по і так пошарпаному столу, від чого у ньому з’явилась вм’ятина. Від ударів такої сили не те, що стіл, та в принципі, підвал обіцяв довго не протриматися. Розуміючи, що далі так продовжуватись не може, Анна рвучко схопила руку Нейта, але тут же зіткнулась із явною проблемою ― він легко відмахнувся від неї, наче від пушинки.

― Нейт! ― крикнула Анна.

Хтозна, подіяв крик, чи хлопець сам вирішив взяти емоції під контроль, бо раптом його голос став холодним, як лід:

― Вони закрили її в психушці.

Анна здригнулась.

― Я безліч разів намагався туди проникнути, але, зрештою, зрозумів, що наодинці мені не справитись. Анно, ― очі Нейта налилися шоком, він обхопив дівчину за плечі, від чого по спині Уеллінг пробіг холодок. ― Вони роблять там із нею невідомо що… одного разу мені вдалося прорватись до її палати. Вони качають її кінськими дозами седативних! Я бачив її… вона… вона виглядала так, наче вже й не надіється на те, що її звідти заберуть… і ні, це зовсім не дія дзеркала Істини. Це була Бек, справжня Бек, але вона… вона втратила віру у спасіння…

Анну пронизали неприємно льодяні мурашки. Нейт забрав руки з її плечей, але відчуття шоку нікуди не зникло. Картина Ребекки, прикованої до лікарняного ліжка і вимученої експериментами так і застигла перед очима Анни. Та враз вона дещо усвідомила… Анна і сама собі дивувалась, як у такий момент вона взагалі могла про щось роздумувати, але, схоже, зв'язок прийшов у її голову раптово.

Дівчина згадала слова Марти, коли та говорила із нею в Тартарі.

Переступивши кілька кроків довкола геть ослабленої Анни, вона продовжила:

― Я стежила за вами із самої печери в Афіонас. За той час, поки ви дісталися сюди, я стала свідком чималої кількості подій, що, звісно, не обійшлися без твоєї участі… я обрала залишатись невидимою для вас, та іноді… іноді я втручалась у те все, що відбувалось із вами… ― хитро всміхнулась Марта.

Від цих спогадів обличчя Анни зіщулилось до неможливості. Вона проговорила багатозначним тоном:

― Вона усе продумала… із самого початку… ми… ми не помічали, але вона обводила нас довкола пальця, залишаючись в тіні. Лета не могла спрямувати дзеркало Істини в обличчя Бек. Тільки не будучи власницею таланту «швидкість» і володіючи неймовірно швидкою реакцією… та й з удачею Бек, вона ніяк не могла потрапити під його дію, коли довкола було стільки потенційних жертв…

Нейт перевів на Анну насуплений погляд.

― Невже ти думаєш, що…

― Саме так, ― кивнула Анна, залишаючи абсолютно серйозною і зосередженою. Та паралельно із цим вона з усіх сил стримувала наплив мурашок, що так і повзли по її спині. ― Усе це не могло бути співпадінням. Їй не було вигідно бачити вас двох у Тартарі. Разом із цим вона уже мала плани на вас. Залишаючись невидимою, вона допомогла дзеркалу Істини змінити кут дії і Бек потрапила під його вплив.

― Тобто… ти гадаєш, Марта не просто так тримає Бек в психушці? Я знаю, що вона замкнула Ейпріл і приставила до неї охорону, а всіх запевнила, що дівчинка з’їхала з глузду. Нас усіх вона об’явила в розшук, а Бек… я думав, вона просто тримає її в психушці на седативних, аби позбутися ще одного свідка…

― Ти ж сам сказав, що Бек виглядала так, наче вже не вірить у спасіння. Я схильна вірити, що те, чим вони накачують її ― далеко не седативні. Нейт, я гадаю, у Марти з самого початку був план на Бек. І зараз вона його здійснює. Сам подумай, якби їй потрібно було просто позбутися свідка, вона зачинила б Бек в аналогічній кімнаті! Чи ти думаєш, вона не стала б кричати, як Ейпріл?

Нейта охопило відчуття тотального шоку.

― Але… але що ця стерва хоче від Бек?! Що за експерименти вони можуть проводити?!

― Гадки не маю, ― серйозним тоном зронила Анна. ― Однак, маю намір вияснити… ця стерва може думати, що позбулась усіх доказів, що всі чемненько вірять у її казкову брехню… та я не збираюсь більше ховатись.

― Анно, ― раптом перебив її Нейт. ― Я бачив Хантера.

Від цих слів всю впевненість як рукою зняло. Анна відчула, як закололо серце, немовби його прострелили невидимою стрілою.

― Щ-що він тобі сказав? ― вирвалось в Анни.

― Він мене не бачив. Але, послухай… мені здається, у нього не все гаразд. Я бачив його в одному з барів Редвілла. На виду у всіх. Анно, по місту регулярно ходять інфеністи Адлерки у пошуках кого-небудь із нас. Він поводить себе вкрай легковажно.

Анна здригнулася в душі, але ззовні залишилась все такою ж непохитною. «Я думала, що увірвусь в Бункер, розпитаю про все в Ейпріл… потім знайду Лету, а зараз з’являється Нейт і розповідає, що Бек увесь цей час ні секунди не відчувала спокою… і Джуліан… що, чорт візьми, з ним узагалі відбувається?!» ― крик душі пронизував Анну наскрізь, але ззовні вона не подавала виду. Буря нереальних масштабів бушувала всередині, а жоден м’яз на обличчі не сіпнувся…

Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.