Казка для молодого орка

І знову це! Воно не давало маленькій Аловіррі спокійно займатися своїми демонськими справами. Річ у тім, що в її голові лунає те, чого немає в реальному світі. Вона намагалася повторити це сполучення звуків і тональностей, та її голос просто був нездатним на це. Ось так і губилася маленька демонеса між тим дивним звучанням в її голові та незмогою відтворити це в житті.

Маленька Аловірра не здавалася й тікала інколи від усіх, аби спробувати знову без свідків. Не виходило. Мало того – її через це не любили.

Та якщо по-чесному, не тільки через це. Навчання давалося їй краще, аніж іншим демонам. Вона мала відповіді на багато запитань, навіть вчитися було не потрібно. Варто лише запитати в себе: "Чому вода потрапляє в ванну з труби?" – і вона отримувала готову відповідь прямо у себе в голові: "існує закон фізики, згідно з яким вода підіймається на однаковий рівень в межах ізольованої системи, в якій знаходиться". Інколи такі внутрішні відповіді були великими і складними. Й маленькій Аловіррі доводилось декілька раз "слухати" аби зрозуміти. А інколи ставити ще багато додаткових питань.

І от через те, що вона часто тікала з занять, але при тому навчання легенько їй давалось, інші демонята її не любили.

А от вчителі не любили, бо ці її вміння не розповсюджувались на магію, знання демонічної історії... та інших більш корисних штук, аніж знання того, як влаштований світ. А ще вона допікала вчителів, аби вони розповіли їй, що це за впорядковані звуки вона постійно чує. Та вони лише злилися, що вона забиває собі голову не тим... Їй потрібно вчити імена героїв-переможців на нескінченних демонських війнах (списки теж нескінченні), їй потрібно вчити, які здібності, притаманні всім розумним (нащо?), їй потрібно вчити демонські роди...

Так і минало дитинство Аловірри. Серед прісних навчань та яскравого пізнання світу – завдяки своїм здібностям та непосидющості, котрі отримала в спадок від свого людського минулого життя. І якими маленька, але кмітлива демонеса не ділилася з оточуючими, адже не хотіла накликати на себе ще більшу нелюбов вчителів. Зрештою, в голову Аловірри таки впихнули основні принципи. А особлива здібність, що невпинно наповнювала її світ різноманітними деталями зсередини, доповнила ці знання. Демони – інвазивний вид. Їхня раса поступово завойовує нові шматки території навколо своїх земель. І саме завдяки цьому вони й живуть: завойовують і виїдають там все, що рухається. І чим розумніша їжа, тим краще. Саме такі істоти насичують як єство, так і дух демонів, вони є джерелом їхньої довговічності, сили та магії.

Проте в замку зустріти інших розумних (якщо не враховувати демонів) було ніде, окрім як на вечерях. Та й то нічого цікавого не відбувалось: просто приводили розумного, різали його і розбирали тушку по тарілках. Але маленька Аловірра любила сімейні вечері, де вона смачно їла, слухала цікаві розмови старших, дивилася на нових дружин батька, зустрічала з військових походів старших братів та сестер. Звичайно, їй говорити було нічого: нічим похвалитись, та Аловірра не засмучувалась – все попереду.

***

Звичайно ж юна Аловірра не обмежувалась тим, що їй давали, чи тим, з чим вона народилася. Юна демонеса регулярно покидала батьківський замок та досліджувала все, на що вистачало її фантазії: вона полювала на тварин, і навіть куштувала їх, хоч і не личить принцесі їсти такий непотріб. Та їй було цікаво. Аловірра купалася у ріках та озерах, змушувала оленів катати її по лісі, наче одомашнених коней. Звісно, дисципліною й не пахло: тварини просто мчали куди бачили, керуючись скаженим страхом смерті.

Аловірра й про палац не забувала: жоден замок не міг стати на заваді її цікавому носу (тут вже особливо підлі заколотники потерпали, котрих юна демонесса виявляла випадково в ході своїх досліджень. І як її не порішили – загадка). Демонеса цікавилася усім що оточувало її, окрім занудних лекцій старших демонів, що не приносили особливо нічого нового: хто кого з`їв, переміг, вбив, зайняв чиєсь місце... Тож цілком природно, що вона нудилась там. А от як це її однокласники так спокійно це все витримують і як їм вдається цікавитись таким одноманіттям для Аловірри залишалося загадкою.

Одного разу зовсім випадково юна Аловірра забрела у в'язницю. Ну, гаразд, не зовсім випадково, вона просто хотіла подивитися, наче дорослий демон, що відбувається з розумними до того, як вони потрапляють на вечерю.

Та натомість... Почула, як з глибини похмурої тиші коридорів лунає... Набір звуків. Тональності розтягнутих слів то здіймались ввись, то падали низько. Аловірра причаїлася та слухала. Вона знала, що якщо покажеться, це зупиниться: тварини чи розумні не займаються своїми справами поруч з хижаком. Єдиний спосіб прослідкувати за ними – засідка.

Демонеса слухала. І запитання саме собою постало у свідомості: "Що це?". В її голові прозвучала відповідь: "Пісня".

Нове відкриття не давало спокою юній Аловіррі, та вчителі не допомагали їй знайти відповіді. Тож вона зробила те, чого не робила добровільно ніколи раніше – пішла в бібліотеку. Серед незліченої кількості книг вона знайшла багато цікавого. Того, що не викладали на уроках майбутніх правителів демонічних земель.

Та про пісню вона не знайшла нічого. У демонів немає такого. Та є у розумних. Звідки ж їй тоді це відомо? Чому від самого народження в її свідомості лунає пісня?

Загадка не полишало юну принцесу, а відповіді породжували лише нові питання. Саме над цим і міркувала юна демонеса, ігноруючи звичні застільні теревені своєї родини.

Десь тут і привели ельфа. Нічого особливого в ньому не було. Поставили на коліна, а перед ним – посуд для збору крові, слуга підніс клинок до горла.

– Стій. – Аловірра зупинила слугу. Всі обернулися на юну принцесу зі спантеличено-шокованими виразами очей: "Як посміла рота розтулити, не бувши ще на жодній битві?", "Що сталося?", "Що дозволяєш собі?". Та Аловірра як заворожена дивилася на ельфа. Це ельф тоді співав. Вона була в цьому переконана. Можливо, не саме він конкретно...

– Ти знаєш, що таке "пісня"? – запитала Аловірра в розумного, не помічаючи поглядів родини за столом, невдоволення та певне зацікавлення короля, її батька.

– Знаю. – приглушено відповів спантеличений ельф, під чіпким немигаючим поглядом демонеси, від якого в нього хололо все нутро: він навіть забув, що його зараз вб'ють та з'їдять опісля.

– Тоді зроби це. – Аловірра хотіла почути це знову. Вона хотіла переконатися, що саме ельфи можуть змусити свій голос звучати так...

Він в ступорі кілька секунд дивився в цей смертельний демонічний погляд й це ніяк не в'язалося з почутою вимогою. Тож він змусив себе закрити очі, уявити, що він зовсім не тут – що він серед лісів... І пісня полилась сама собою: тужлива, трепетна, прощальна, вона була наче ніжний лісовий приглушений вітер, а в іншу мить – вранішньою росою на квітах.

Король втратив інтерес вже за хвилину, зрозумівши, що це черговий непотрібний виверт його безтолкової дочки, й подав знак слузі: перейти до трапези, нарешті.

Клинок слуги блискавично обірвав пісню та життя ельфа. Його тіло бездиханно впало вперед, прямо у посудину, що було дуже практичним: жодна крапля не проллється дарма.

Смакуючи котрусь частину ноги розумного, Аловірра відверто насолоджувалася смаком. Який же він апетитний! Ще тепла кров стікала по її підборіддю, а м'ясо наповнювало рот дивовижним смаком. Не були раніше ельфи такими! Мм... Якби хтось поцікавився у юної Аловірри як смакував той ельф, вона б відповіла – як пісня.