Казка для молодого орка

На наступну війну король зі злісною демонічною радістю відправив трьох найстарших (і найсильніших) дітей, включно з Аловіррою.

Та на цей раз це була безвиграшна війна: проти демонів об'єдналися дев'ять королів інших рас, а з тилу армію світлих підтримала древня нечисленна раса духів, що насичували воїнів світла магічною силою.

Пекельні бої, що залили землю ріками крові демонів та розумних, наповнили будні Аловірри. Суперники були сильні, як ніколи. А нескінченні воєнні наради привели до чергового відкриття: вести військо спільно з братом та сестрою де ти – наймолодша й найменш впливова, виявилось нездійсненним заавданням.

Та невдовзі ситуація змінилася: серед рік крові розумних та демонів, разом з третиною війська загинули й брат з сестрою.

Під одноосібним керівництвом Аловірри армія демонів зробила нечувану річ: перейшла в оборону. Обидві армії опинилися в надзвичайно невигідному становищі. Тоді і сталися переговори (вперше за всю історію магічного світу).

А діло було так.

Аловірра в супроводі її чисельних радників (адже їх ряди поповнилися за рахунок спадщини від старшого брата та сестри), вальяжно їхали по невеликій нейтральній території між арміями світлих та темних. Та зупинилися рівно на середині.

З протилежного боку теж з'явилися представники світлої сторони: дев'ять королів та їх супутники. Перше, що помітила Аловірра, – ельфійська королева, що зовсім не змінилася. Вона гордо зустріла погляд демонеси. Ельфійка трималася так само велично, якою її і пам'ятала Аловірра. Її постать випромінювала ледь вловиме світло. Королева безпристрасно споглядала зміни, що відбулися з самою Аловіррою: замість темних очей, котрі відбилися в спогадах ельфійки, були непроглядно чорні безодні; колись молоде, та в якійсь темній красі – навіть привабливе лице, зараз було вкрите чисельними шрамами – й не завжди від фізичних атак, подекуди спотворене й заклинаннями, що не досягли успіху; від нетерплячості молодості не лишилося нічого; а її могутність, котра жахала ще під час пробудження, зараз зросла до немислимих масштабів. Ельфійка знала, що бачить лише зовнішній прояв сили, і якщо якийсь дурень спробує затиснути цю демонесу в кут – весь світ спіткає справжнє магічне лихо, подібно до стихії вона знищить все, що трапиться на її шляху.

Без привітань та прелюдій, під обопільні насторожені погляди почалися перші переговори в історії магічного світу. Та менш марудними вони від того не були. Вони сходились приблизно до кількох очевидних речей. Й Аловірра, відверто нудьгуючи, залишила цю балаканину на своїх радників: адже з перших фраз зрозуміла, що ці порожні теревені безрезультатні. Та й... є цікавіші речі, наприклад, розглядання королів всіх дев`ятьох розумних рас (рас всього десять, насправді, але духи відкрито не виступили).

Майже всі королі нічим не відрізнялися від пересічних представників своїх рас. Виділити можна було хіба що главу піднебесних лисів. Аловірра спершу не зрозуміла, самець він чи самиця: в нього було дев'ять чорних пухнастих хвостів, та в нього були й кігті, притаманні лише самцям. Він був не високий, але й тендітним його не назвеш... Ніщо не стримувало генеральшу від відкритого споглядання короля. А тому було зовсім не затишно під поглядом її темних безодень, та... Він тримався гордо.

Невдовзі демонеса втратила інтерес та звернула увагу на потужний бойовий дух короля орків, що заполонив весь простір навколо. Вона перевела погляд вже на нього. Її рот наповнився слиною, демонеса не стрималась й відверто облизалася, не зводячи погляду з апетитного велетенського орка. Такого гігантського вона ще не зустрічала. Та ним можна прогодувати цілий загін демонів, хоча Аловірра не поділилася б і шматочком.

Переговори тривали. Аловірра нудилась: вона вже втратила будь-який інтерес до всіх можливих побічних персон. Її демонічний погляд ковзав по обличчю ельфійки, й хотілося з нею поговорити. А чому стримуватись, власне?

– Чудово виглядаєш. – промовила Аловірра, і все навколо вимерзло, затихло.

– Чого не можу сказати про тебе. – навіть оком не зморгнула королева ельфів. От хто ніколи від її голосу не губився.

Аловірра широко оскалила свої зуби. Від такої посмішки навіть у короля орків войовничий дух зкуксився.

– І язик, як я бачу, такий же довгий. Може, заспіваєш? – продовжувала усміхатись Аловірра. Вона насправді зраділа, побачивши ельфійку.

– Якщо заспіваю, відступиш? – запитала так просто ельфійська королева, ніби це й справді могло спрацювати, ніби вона просила не про капітуляцію війська, а дрібничку, не варту уваги.

– На жаль, це не можливо. – хмикнула демонеса, продовжуючи жадібно розглядати обличчя королівни й давно забута жага повільно прокидалася. – Кожен, хто повернеться в столицю без перемоги, потрапить на демонський стіл, а як ти, мабуть, пам'ятаєш це не надто приємний процес. Можливо, ти забереш своїх друзів й відступиш?

– На жаль, теж змушена відмовити. – м'яко посміхнулася королева – більш синіми очима, аніж вустами. – Адже кожен, хто знаходиться зараз за спиною в нашої армії, стане їжею на столі в демонів, а я пам'ятаю надто яскраво, як це не приємно.

– Що ж стоятимемо так і далі. – усміхнулася знову Аловірра. Але в наступний момент з її губ ледь не капнула слина, й демонеса вчасно облизнулася, ковтнувши: – Заходь у гості, раз це надовго.

Вперше витримка ельфійки дала ледь помітну слабинку: вона майже непомітно смикнулась у відповідь на побачене та почуте. Якщо бути точним, ніхто, окрім Аловірри, помітити це був не здатен.

Та ельфійка не бажала поступатися й спробувала надолужити:

– Може й зайду, якщо вже мова йде про вічну взаємну облогу.

Та демонеса знову широко посміхнулася:

– Краще все ж поспіши.

Ельфійка миттєво збагнула, що за цим щось стоїть: її зіниці розширились від осмислення, що вона щось випускає з уваги. Вона стиснула губи, обдумала. Та розуміла, що якщо продовжить грати в гру демонеси, отримає більше інформації, аніж якщо розмова бути йти достойно її положення чи то взагалі по принципу будь-яких нормальних переговорів.

Тож вона пересилила себе і знову невимушено посміхнулась:

– Може й поспішу, якщо бачитиму потребу.

Аловірра від милої нахабності ельфійки, котру вона не пам`ятала, але котра їй однозначно личила, розсміялася вголос. Разом з її сміхом випадково вирвалась з тіла якась частина антимагії, що поглинула магію кількох її радників та життєві сили їхніх коней. Коні впали, радники заледве втримались на землі... А от кінь під нею був захищений нею ж зробленим рабським ошийником: її герб ввібрав всю рідну магію, продовжуючи власну життєздатність.

Тож Аловірра кинула лише один байдужий погляд на це не варте уваги видовище й повернулася до розглядання ельфійки.

– Про що ми говорили? – перепитала демонеса.

В блакитних очах промайнула заледве помітна злість, та вцілому вона лишалася незворушною:

– Про те, чому ж мені так потрібно поспішати до тебе в гості.

– А, ну, так. – знову вискалилася Аловірра, пригадавши. – Мова про те, що ви, ельфи, так зневажаєте в демонах, але що, тим не більше, притаманне всім живим істотам.

– І що ж це? – стиримано усміхнулася ельфійка, не зважаючи на те, що повільно втрачала терпіння. Й Аловіррі хотілося побачити, якою вона буде без своєї маски, але... Це повинна бачити лише Аловірра.

– Голод, моя апетитна королево. – насмішкувато хмикнула демонеса.

Ельфійка завмерла. Розуміння повільно приходило до неї.

– При одній думці про затяжні бої прокидається апетит. Багаторічна облога... А може багатосторічна облога. Стільки жертв... – мрійливо протягнула демонеса. Аж зажмурившись з блаженною посмішкою, підставивши обличчя під грайливе сонячне проміння. – Звісно ж, ніхто дурних традицій розумних про поховання чи спалювання на багаттях підтримувати не буде.

Аловірра насолоджувалась застиглим обличчям ельфійки, продовжувала:

– Кому як не тобі відомо, що таке голодний демон? Своєю здобиччю ми не поступимось. А що ж їстимете ви? Можливо, зараз і є що. – Хмикнула генеральша. – А через рік? За десять років? За двадцять? З тилу вам так само доставлятимуть провізію? Наскільки я знаю, в розумних дуже коротка пам'ять. На скільки її вистачить, аби пам'ятати, завдяки кому їх досі не з'їли?

Аловірра задоволено спостерігала за тим, як королівська витримка ельфійки руйнується. Та більше ніхто цього не помітив: всі учасники переговорів, були зайняті власними думками та переживаннями.

– Чекаю в гості. – генеральша розвернула коня й поїхала назад. Всі радники невідступно попрамували за нею, залишаючи представників світлого союзу дивитися вслід.

*

Тієї ночі до шатра демонеси-генеральші доставили гостей: королеву ельфів та короля гірських орків.

Після обміну люб'язностями, орк надав демонесі "гостинець", а королева – "десерт", тож Аловірра була налаштована слухати. Тим більше, цю конкретну ельфійку вона любила слухати.

Демонесса розслаблено сіла у звичне вже для неї в поході імпровізоване крісло поруч з багаттям, викладеним в кам'яний кошар на невисоких підставках. Вона розгорнула книгу й поклала її собі на коліно сторінками вниз. Її зброя, що спокійно покоїлась на поясі, якось немислимо доповнювала картину.

Повелителька лісів сама з себе дивувалася, що розрізняла емоційну інтонацію в погляді цієї демонеси: зараз він був задоволеним. От яку рису королева ельфів ніколи не могла збагнути в ній – любов до затишку. Це ускладнювало її образ в розумінні ельфійки, а також вносило неоднозначність.

Сама ж гостя, сиділа перед хазяйкою шатра на подушці, на килимі. А поруч, на такій же подушці – сидів король орків. Королева ельфів покосилася на нього: недоречно великий по відношенню до шатра, орк сидів зсутулившись; з трохи розгубленим та позбавленим розуміння поглядом спостерігав за всім довкола; його велетенські ікла, сокира завбільшки з демонесу виглядали майже комічно, зважаючи на те, що перед господинею цього шатра він був безпомічним; сама його присутність видавалася зараз зайвою й неорганічною з атмосферою навколо, наче наявність піщаної дюни серед квітучого поля…

– Ти говоритимеш, чи прийшла помилуватися мною? Я то не проти... – усміхнулась демонеса, порушивши тишу. Й світла збрехала б, якби сказала, що ця посмішка не сковує її душу природним для кожної живої істоти жахом...

Але королева ельфів, на жаль, не могла дозволити собі таких слабкостей. Й пам'ять у неї надто вже хороша, аби забути... будь-що. Вона пам'ятає й багатотисячолітні страждання світлих від демонів, і знищені в ході завоювань ліси, вона пам'ятає крики безневинних жертв, пам'ятає навіть, що значить опинитися в пащі демона. І вона знала, як ніхто, що це потрібно зупинити за будь-яку ціну. І, нарешті, вона бачила шанс.

Повелителька лісів готова була платити. Й ціна має бути достойна, а інакше нічого не вийде...

Королева ельфів ще раз покосилася на короля орків, не хотілось би мати свідків цієї розмови (вона й справді щиро вірила, що орк цю зустріч не переживе, і брала його з собою виключно аби вгамувати апетит давньої знайомої). Та впускати такий шанс не можна.

– Я бачила, тебе зацікавив король піднебесних лисів.

– М. Покруч якийсь. – кивнула розніжено демонеса. Не схоже, що їй цікаво, та вона готова слухати, цього уже достатньо.

– Унікальний над ним експеримент провели. – спробувала вона все ж викликати інтерес у демонеси. Та спроба не досягла бажаного результату, тож вона зітхнула й облишила цю гру. В уже звичній для себе манері повелителька лісів вирішила викласти свою пропозицію, чи то план: – Полягав цей експеримент в тому, аби об'єднати магію обох статей для посилення короля піднебесних лисів. Вони робили це, аби посилити всю націю. Експеримент увінчався успіхом.

– М. Так, зараз самці стали ще швидші на полі бою, а їхні кігті рвуть магічний захист ще ефективніше. А самки зцілюються ще швидше. – поділилася демонеса власними спостереженнями.

– Не лише вони зміцніли. Ти теж. Я ніколи не бачила демона сильнішого за тебе. І я пам'ятаю короля темної сторони. Ти давно уже достатньо сильна, аби захопити трон. Не розумію, чому ти цього не зробиш.

– Мені це не цікаво. – позіхнула демонеса, демонструючи всі свої зуби.

– Я проведу той же ритуал над собою, перетворю себе на чисту магічну силу й передам її тобі. – виклала один із козирів на стіл повелителька лісів.

Демонеса перестала позіхати й перевела уважний холодний погляд на королеву ельфів. Так. Все вірно. Низьких ставок вона собі не може дозволити у цій грі.

– Це дасть тобі достатню підтримку, аби без ризиків для себе влаштувати переворот та сісти на трон.

Демонеса мовчки слухала, невідривно дивлячись на співрозмовницю.

– Опісля ти зможеш розв'язати нову війну, в ході якої демони захоплять велику кількість полонених зі світлої сторони. – Королева ельфів вже почала говорити, й зупинятись, чи добирати слова не було сенсу, а прикрашати історію не було перед ким: – Опісля ти проведеш ще одні переговори зі світлими. Й запропонуєш мирну угоду. "Кривавий мир". Королі всіх десяти світлих рас та ти, королева демонів, дасте згоду на закриття кордонів між світлою та темною стороною по тим територіям, котрі ти вже встигла завоювати. А взамін тобі повинні виплатити компенсацію: кривава жертва розміром в десять тисяч ельфів.

Королева ельфів зробила болісну паузу. Та жертва її народу необхідна для загального блага.

Вона глибоко вдихнула та з болем у серці продовжила:

– І ти, і я знаємо, що демони можуть харчуватися, не вбиваючи жертву. Достатньо лише крові. За умови згоди жертви, звісно ж. Після закриття кордонів ти зможеш передати ці знання своєму народу, використовуючи королівський вплив. Таким чином демони зможуть вижити, використовуючи тих світлих, яких встигнуть захопити за цю криваву війну. А десять тисяч ельфів, принесені у жертву, будуть обробляти землю за допомогою своїх природних вмінь і магії рослин, і таким чином годувати полонених.

В шатрі надовго затамувала тиша.

Порушила її демонеса з посмішкою:

– План, що належить істинній світлій ельфійській королеві. От тільки навіщо мені, темній, на нього погоджуватись?

Та все ж після ночі плідних вмовлянь, аргументів та задобрень у вигляді апетитної крові орка демонеса погодилась.

Аловірра повернулася у замок з нечуваною перемогою (армія світлих відступила).

Тепер вона була законною спадкоємицею демонічного престолу.