Казка для молодого орка

Коли ж юна безтолкова принцеса досягла зрілості, її відправили на війну з орками. Тим паче що, не зважаючи на свій вік, вона була слабкою – її магія й досі не пробудилася.

Тоді вважалося, що цей напрямок для початківців: хоч орки й були сильними воїнами, активною бойовою магією не володіли, а маловиражене віщунство було не контрольованим, мало кому підвладним та непостійним. Силою ж демонів не злякаєш. Орки завжди населяли гірські масиви та жили малочисельними племенами. Й усе це зменшувало їх привабливість у якості здобичі в очах демонів, адже більшість часу доводилося витрачати не на завоювання нових територій, а на відлов гірських жителів. І хоч були орки в ті далекі часи смачними, адже розвивали свій бойовий дух, та смак вважався не витонченим, порівняно з ельфами, наприклад. Тож відправили юну принцесу в перший похід саме туди.

Там вона разом з військом під детальним керівництвом "воєнних радників" довго виловлювала орків серед гір.

Вона ситно і смачно їла... Та насолоджувалась відсутністю перепон для її пізнанню світу: ані тобі родини, ані вчителів, а її "радники" щось заборонити їй не могли, адже не мали над нею влади.

Перед прийомом їжі принцеса-демонеса обзавелася дивною звичкою: з орком розмовляти. Випитувала все, на що вистачало її фантазії. Співати, звісно, орки не вміли, та змогли зацікавити її іншим: окрім звичних демонам речам, вони мали виховання та повагу до старших в ієрархії родини та племені, прикрашали себе та своє житло, а у веденні війни використовували не лише силу, а й ремесла. Вони плекали свою історію в казках та легендах, вони були в згоді зі своїм духом та життям навколо.

Мабуть, саме звідти з'явилося в принцесі-воїтельці те, чого не було раніше – бажання слухати наставників, а в тому випадку – своїх воєнних радників.

З війни Аловірра повернулася уже зовсім іншою – сильною, небезпечною та "собі на умі".

За сімейними застіллями принцесі-воїтельці й досі розповідати нічого – окрім багатої данини столиці, вона не здобула видатних здобутків. Та Аловірра не засмучувалася. Вона знала: те що їй вдалося здобути на тій війні – дещо цінніше за те, чим здатні похвалитися її старші брати та сестри, що прибули зі складніших напрямків. Тепер принцеса слухала. Слухала і чула. А головне – аналізувала.

Саме це й намірювалася робити демонеса й на цей раз – слухати, адже з чергової війни повернувся спадкоємець короля – її старший брат. Він повернувся з блискучою перемогою та численними розповідями про власну звитягу. А також, що не менш важливо, з багатою здобиччю, та даром, вартим бути з почестями поданим на королівській вечері. Королева ельфів мала вінчати цей вечір на тарілках демонської королівської сім'ї.

Коли ж в залу ввели її величність, королеву ельфів, в неймовірному вбранні, з короною на голові... В залі запанувала тиша. Вся увага кожного демона була звернута на величну постать ельфійки. На її плавну ходу. На незворушний вираз обличчя... І на спокій. На її м`яку поблажливу посмішку з якою вона дивилася демонам в очі (чого зазвичай живі істоти уникали), плавно переводячи погляд з одних чорних безодень повних жадібності, голоду, спраги, жорстокості, холоду, бажання вбивати, в інші. Вона дивилася в очі тим, хто зараз їстиме її, сидячи за королівським чистим, та надто вже простим металевим столом. Вона дивилася й... відчувала лише жалість до цих обмежених істот, що у своїй вічності нічого окрім харчування не бачать.

Вона дивилася, й чергові очі, котрі вона зустріла – були очі Аловірри. Очі, що виражали захват.

Демонеса була вражена величчю ельфійської королеви та незворушністю перед скорою кончиною. Не відчувався жах, що незмінно супроводжував розумних перед лицем смерті. Принцеса-демонеса ще ніколи не бачила істоти настільки прекрасної. На фоні з усіма присутніми, ельфійська королева – яскраво сяяла. Сама того не помічаючи, Аловірра втонула в блакитному погляді величної ельфійки. В її постаті, гордо піднятому підборідді.

Демонеса відчула таку спрагу, такий глибокий голод, котрого ще в житті не відчувала. Вона не помітила, як все її тіло перетворилося в струну. Не помітила, як встала зі стільчика. Бачила лише її. Хотіла її. Всю. Жадала її отримати. Заволодіти. Поглинути. Бажала її собі. Зараз.

– Вона моя. – слова самі злетіли.

Не помічала Аловірра сім'ї. Не помітила, як з глибин її душі здіймалася сила. Демонеса не відчувала, як сила наповнила все її єство, не знаходячи виходу.

– Моя. – констатувала, не зводячи безумного погляду з ельфійської королеви, що навіть зараз залишалася незворушною. Лише посмішка зникла з сяючого обличчя, наповненого мудрістю та смиренням перед скорою смертю, що вона її бачила в очах одержимої демонеси.

Король, батько Аловірри, прожив довге, дуже довге життя. Він бачив багато. Та знав, що саме в момент пробудження сила демона найчастіше сягає піка, адже під потьмаренням свідомості він здатен на все, доки не досягне своєї цілі, або доки його магія не спалить його самого на цьому шляху. І саме цю гримучу суміш досвідчений король побачив у своїй донці. Бачила це уся сім'я. Ніхто не зрушив з місця, аби відібрати у демонеси предмет її одержимості. Кожен з присутніх або знав, що це, на власній шкірі, уже пройшовши ініціацію сили, або був свідком подібного, або знав про це від інших демонів. Ніхто не ризикнув стати на шляху в Аловірри й випробувати на собі потенціал її магічної могутності.

І лише спадкоємець короля, чиїм трофеєм і була ельфійка, заступив шлях Аловіррі, що заворожено, повільно наближалася до жаданої ельфійської королеви.

Хтозна-чому він це зробив тоді. Можливо, розуму забракло, можливо, гордість не дозволила свою здобич віддати, а можливо, у нього просто був слабкий інстинкт виживання, що притаманно надто сильним істотам у нашому магічному світі. Але сталось те, що сталось – перед Аловіррою з'явилася перешкода на шляху до того, що мало б заглушити її глибинну спрагу. І сила, ба не так – магічна міць, вирвалась з її тіла. Оглушила всіх навколо, наче стихійне лихо. Її магія заполонила залу для королівських вечер. Всі охоронці під цим скаженим натиском попадали на коліна, а слабші члени сім'ї припали до столу, сильніші, наче могутні дуби під час торнадо, намагалися встояти.

А Аловірра й подумати не встигла. Її рука вихопила з ножен на поясі кинджал, тіло перемістилося до брата, магія здушила його, знерухомила. Її зуби вп'ялися йому в незахищену шию. А кинджал ввійшов, будучи у стократ підсиленим чарами оскаженілого демона, глибоко в грудну клітку. Але не в серце – ні. Аловірра з точністю, достойною демона, вирізала серце з грудної клітки неушкодженим й навіть все ще під’єднаним до артерій та вен. І тримаючи це пульсуюче серце в руках, підняла тіло все ще живого брата, що звивався у муках, за допомогою лише чистої магії над землею. Магічна сила, що вирвалась з глибин її єства, була настільки грандіозною, що виявилась видимою – темні потужні вихори, потоки, потужні хвилі концентрувалися навколо демона. Та свідомість злегка просвітліла: кров брата, що при укусі потрапила в рот, на краплю заспокоїла її жагу. Аловірра озирнулася на сім'ю з чітким усвідомленням: ділитися ельфійкою вона не буде, загасити це сяйво має право – лиш вона. Аловірра міцно стиснула серце, що тримала в руках, від чого брат закричав, ніби орк перед боєм, а тоді відірвала серце цілком, залишивши його собі. Та хіба ж це може вбити демона? Думаю, ти знаєш відповідь. Все ще живого брата, що, позбавлений серця, звивався від болю в тенетах її концентрованої магії, наче безпорадний черв, Аловірра піднесла над сімейним столом. Й поки її енергія випалювала в братові все живе, як і належить істинній силі демонів (адже це й не магія по суті, а антимагія), демонеса неочікувано заговорила:

– Сьогодні у моєї сім'ї мала бути королівська вечеря. Так пригощайтесь. – голос Аловірри, що лунав з-за межі здорового демонського глузду, змусив кров схолонути навіть в жилах короля. Самою лише чистою магією: без заклять, маніпуляцій, без жодного руху Аловірра розірвала тіло брата перед обличчями рідних. Кров спадкоємця королівського демонського престолу густо обляпала родину, що сиділа за столом.

Частини тіла брата демонеса ляпнула акурат кожному на тарілку, не очищені навіть від одягу, просервірувавши таким чином королівський стіл.

– Їжте. – звеліла одержима демонеса й соковито надкусила серце брата. Тепла пульсуюча кров залила її обличчя, пролилася на руку, на шию, на груди. Смак плоті її брата заповнив рот. Свідомість прояснилася. Одержимість відступила. Та Аловірра вже свідомо не зменшувала натиск сили, що незбагненним невичерпним потоком линула з її глибин, наче саме дихання її душі – природно.

І сім'я їла під пильним взором її зіниць, що незбагненним чином лишилися неушкодженими. Адже зазвичай магія демона випалює очі свого власника. Й лише король розумів, що відбувається: принцеса-демонеса не досягла піка. Її найстарший брат виявився надто слабкою перепоною, аби спровокувати повне пробудження сили.

Сім'я їла. Їла спершу під страхом смерті, а потім – з насолодою. Адже вечеря й справді виявилась королівською. І нікого з них вже не хвилювали очі демонеси-воїтельки, що й досі на них дивилися.

*

Вечеря завершилась, під пильним поглядом закривавленої принцеси-воїтельки, що так і стояла над душею у рідні. Тоді Аловірра просто підійшла до ельфійської королеви, взяла за руку й повела у свої покої з єдиною думкою, що пульсувала в голові: "Не ділитися."

По дорозі Аловіррі вдалося остудити свідомість остаточно. Можливо, тому послугувало довготривале знайомство з орками напередодні подій, можливо, ситне серце брата, а, можливо, покірність і тихий спокій королеви, що беззвучно й незворушно пливла по сходах за демонесою.

І лише опинившись в покоях, принцеса-демонеса відпустила руку ельфійки. Вона обернулася й зустрілася поглядом з ельфійською королевою, що знову гордо підняла підборіддя, виструнчила постать, повертаючи собі величний образ. Аловіррі подобалось дивитись, і жадібність знову прокинулась. Але... Вона була сита. Не те що б вона не мала місця в шлунку... Проте її жадібність раптово набула якогось іншого не зрозумілого відтінку... Аловірра не знала куди це подіти...

– Пісня. – раптом пригадала вона.

Ельфійська королева була не певна, що правильно розчула. Вона повільно скосила погляд:

– Пісня? – перепитала вона не зовсім розуміючи, що цим хотіла сказати її майбутня вбивця.

– Так. Ти вмієш володіти голосом аби лунала пісня? – свідомість Аловірри поступово поверталася на свої звичні ритми, й демонеса намагалася осягнути розумом усе, що відбулось.

– Моїм співом захоплюються всі ліси. – прозвучав тихо, чітко, магічно голос королеви, й Аловірра знову почала втрачати розум, гублячись в блакитному погляді ельфійки. Демонеса відчула, що її спрага повертається.

Вона з усією наявною силою волі втримала самовладання, аби не розірвати плоть жаданої істоти. Та кинджал уже був у її руці. Демонеса хижо та повільно наближалася до величної ельфійки, що пахла... чимось... просто незбагненним: лісом, теплом, чарами, недосяжною древньою силою. Чим завгодно – лиш не страхом. Аловірра занесла кинджал над ельфійкою, а та стояла незворушно, зі спокоєм поконвічної істоти дивлячись в очі своїй смерті. Аловірра встромила клинок... в... дерев'яну потужну балку в ельфійки за спиною. Тоді, диким самоконтролем утримуючи свою жагу вбивства в міцних лещатах, простягнула руку, зачепила кігтями невагому ельфійську накидку у вигляді плаща, зняла її та повісила на кинджал, наче на вішак.

Королева ельфів вражено спостерігала, як демон бореться з власною одержимістю. Що правда, не розуміла з якоюсь ціллю. Вона знала надто добре демонічну будову тіла, магії та єства. Вона знала, що якщо бодай одним рухом викаже спротив – демонеса не стримається і вб'є її миттєво: хижацькі інстинкти візьмуть гору над самовладанням, яким би сильним воно не було. Й спокуса закінчити все швидко, не дати їй вчинити задумане – була високою... Та королева ельфів ніколи ще не бачила такого ексцентричного демона. Вона хотіла зрозуміти що керує цією істотою, хотіла осягнути її бажання. Ірраціонально хотіла довідатись що її чекає в цих руках...

Аловірра рухалась повільно, аби ненароком не втратити над собою контроль. Вона міцно схопила ельфійську королеву за плечі, стримуючись, аби не вп`ястися в її плоть пазурами – мабуть, вона цього не переживе. А тоді, наче своєму брату перед цим, встромила в плече ельфійки всі свої, наче вістря стріл, зуби. Кров бризнула в її рот... І нічого навіть наближено подібного демонеса не відчувала, не смакувала, не переживала до того. Вона пила. І кров наповнювала її силою, заспокоювала душу, свідомість та жагу.

Коли королева знесилилась й буквально впала в руки Аловіррі, то демонеса була вже не просто сита – перенасичена.

Вона дивилася на ледь притомну ельфійську королеву у своїх закривавлених руках та раптом згадала про пісню.

Вона посадила ельфійку на софу й кинула їй:

– Я у ванну. Коли повернусь, заспіваєш мені.

Шокованій від здивування королеві лишалося лише кивнути.

*

Ельфійська королева стала першою жертвою демона, що не загинула передвизначеною смертю. Обійшлося лише обширною крововтратою з укусу на шиї, приватним концертом ельфійських пісень й тривалою взаємодослідницькою розмовою. Так і прожила вона місяць у покоях принцеси-воїтельки. Опісля ж навідались ніндзя-визволителі, що, нарешті, спромоглися відшукати свою королеву на території демонів й проникнути в палац. Звісно ж, на заваді визволення стала Аловірра.

– Відступайте. – не відпускала Аловірру поглядом королева. І її голос владно, оксамитом пролився коридором. Місяць не пройшов дарма, й королева ельфів встигла зрозуміти, що має якусь незбагненну, дуже малопомітну й тонку владу над цією демонесою. Доки принцеса дивиться їй в очі, доки слухає її пісні – її мало що цікавить навколо, навіть купка воїнів у власному коридорі стане непомітною.

Та її тупоголові воїни не хотіли йти без неї. Не розуміли, в якій халепі знаходились. Хотіли битися за неї, адже бачили лише одну молоду демонесу.

– Ельфи – діти лісів. Істоти, що народжені в гармонії з природою. Ельфи повинні віддавати своє вічне життя на служіння своїй батьківщині, а не гинути надарма в стінах демонічних палаців. Відступайте. Перед вами принцеса всіх демонічних земель. Юна та мудра. Сильніша за всіх, кого я будь-коли зустрічала. Рятуйтесь.

Тоді королева ельфів повільно, плавно рушила в руки Аловіррі, вміло граючи на інстинктах хижака. Сильного, смертоносного – та все ж лише хижака. Попросила, як вже багато разів перед цим:

– Дозволь їм піти. – королева ельфів знала, що для цієї демонеси ця купка воїнів не значить нічого. Для неї це лише дрібничка. Така ж як книга на ніч, чи роздобутий фрукт. Ельфійка сподівалася, що звичних вже маніпуляцій буде достатньо і їй не доведеться благати, принижуватись чи обіцяти щось взамін…

Та настала черга принцеси дивувати – вона відпустила всю когорту разом: ельфійську королеву в купі з її воїнами.

І якби хтось запитав у молодої Аловірри чому вона це зробила – вона б не знайшла відповіді.