Казка для молодого орка

Аловірра повернулася в столицю не лише як героїня війни (адже в безвиграшній війні чудодійним чином сили світлих відступили), а й спадкоємицею короля (бо всі її старші брати й сестри уже загинули в той чи інший спосіб).

Новоявлена спадкоємиця заявила на всю демонічну округу, що після її численних бойових заслуг вона має право гарно відпочити і ситно їсти. Не погодитись з багаторазовим героєм війни не зміг навіть король, адже демони теж мають власні поняття про честь. Дуже своєрідні, специфічні, мало кому зрозумілі, так все ж... Втім, честь ця без сили та могутності за спиною не значила нічого. Аловірра мала й те, й інше. На її боці був час, сила, молодість й популярність серед ситого демонічного населення столиці.

Не багаторічну перерву Аловірра використала плідно: здобула велику кількість прихильників, опираючись на своїх "воєнних радників", на тих, хто з нею воював плече-в-плече, і на тих, хто навіть в холодних думках проти неї не виступив би. Інших же – методично знищувала (включно з молодшими братиками та сестричками) й ласувала їхніми серцями на сімейних вечерях, що поступово перетворювались на тихі спільні вечори дочки й батька. На яких останній гадав лише про одне: чого вона чекає, і чому все ще не вбила його самого.

Демонеса слідувала плану, аж в один вечір, на вечерю "подали" якогось не апетитного двора. Він смердів жахом, а їй було нудно. І вона зажадала "блюда на вибір".

Одним словом, привели тих, хто був у більш-менш пристойному стані, аби вона могла вибрати когось більш апетитного на її скромний та дуже вже неординарний демонічний погляд.

Смерділи жахом невідворотної смерті всі, окрім одного. Він взагалі був дивним за мірками принцеси-наслідниці. Отже, вибір очевидний. Вона забрала новоспечену криваву корівоньку до себе в покої, залишивши короля їсти на одинці.

По дорозі нещасний встиг викатувати себе морально самотужки. Чим спантеличував демонесу ще більше: він боїться жити більше, аніж померти. Особливо вжахнувся він, коли вона відправила його в душ (її попередній досвід говорив, що розумні можуть митися самі).

Жах забивав ніздрі смородом і заважав їй розуміти, що відбувається, й вечеря переставала виглядати смачною, тож довелося з ним поговорити.

– Постарайся не боятися. – спробувала Аловірра заспокоїти її нового розумного. – Я не вбиватиму тебе найближчим часом.

Але нажахане чудо не заспокоїлось. Навпаки аж задихатися від жаху почало.

– Та ж заспокойся. – стримувала вона роздратування, що невпинно наростало – ще помре ненароком від страху. Демонеса не була впевнена, що це можливо, але розумні інколи помирають від неочікуваних речей.

– В... Вб... – ледь ворочаючи язиком, щось спробував видобувати з себе цей недолугий. Аловірра спробувала зосередитись і прислухатись, але зміст сказаного залишився поза її розумінням.

– Я нічого не можу розібрати. Спробуй якось опанувати свій голос. – розглядала Аловірра своє чудо: вуха дивно розташовані якось, на рівні брів. От в ельфів та орків, дворфів вони розташовані на рівні носу, а в піднебесних лисів та звіролюдей – на маківці, в гоблінів взагалі висять. Вона простягнула не дуже різко руку до вуха й акуратно торкнулася. Воно було гостре, як в ельфа, й вкрите короткою м'якою шерстю, наче... Чи то як в лисів, чи то як у звіролюдей.

Її чудо стояло, й опанувати свій голос в нього зовсім не виходило, а коли вона до нього торкнулася, й зовсім зіщулився весь, зажмурився й спробував, здається, зникнути. Та в нього не вийшло. Аловірра його чітко бачила. Бачила його світлу шкіру, що була схожа найбільш на шкіру ельфів – мала м'яке, магічне, ледь помітне сяйво. Демонеса стояла та прискіпливо його розглядала, намагаючись все ж визначити, до якої раси він відноситься. Його нігті були короткі, квадратної форми, наче нігті орків, чи то ельфів чоловічої статі, але були чорні, наче у самців лисів... Хоча у них, кігті загострені й видовжуються магічним чином. Не схоже, що цього індивіда вони такі...

– До якої раси ти належиш, чудо? – все ж Аловірра не впорається самотужки з цим завданням.

– М... – спробував він щось сказати, та ледь помітних рухів язика не вистачило й він глибоко вдихнув, поглянувши на стелю й стояв, не дихаючи досить тривалий час.

Аловірра здивовано спостерігала за цим дійством. Що він намагається зробити?

– Метис. – на видосі сказав він, повертаючи погляд на демона. Зараз він смердів жахом вже куди менше...

– Метис? Що це за раса? – запитала Аловірра. Вона вперше про це чує. А живе вона в цьому світі вже давно...

"Метис, покруч – дитина, народжена від представників різних рас або народів", – звично пролунало пояснення в голові.

– Мій батько – ельф, а матір – належить до раси піднебесних лисів. – поділився він інформацією, майже спокійно.

– Ти вмієш співати? – раз батько – ельф, то може пощастило?

– Спі... співати? – прижмурився від нерозуміння чудо-покруч.

– Виконувати композицію упорядкованих звуків, змінюючи тональність та висоту голосу. – Аловірра стільки раз пояснювала це, що вже від зубів відскакувало...

– Я вмію співати. – покосився на неї чудо-покруч.

– Хм... Чудово. Йди мийся. – вказала вона на ванну. – А тоді заспіваєш мені пісню й нагодуєш мене, коли повернешся.

Та його паніка знову повернулася. Та що таке? Ніби ж заспокоївся вже! Аловірра ледве стримувала вже роздратування.

– Вбий... мене... – знову, ледве не задихаючись, видобуло з себе це непорозуміння.

Аловірра вперше бачила істоту, що так прагнула смерті. Це було цікаво.

– Чому ти хочеш померти більше, аніж жити? Зазвичай розумні навпаки благають лишити їм життя.

– З-зазви... – чудо-покруч повторив процедуру з припиненням дихання та спостереженням за стелею. А потім уже звичним чином, на видосі випалив: – Зазвичай їх заживо їсти не збираються...

– А-а-а. Я знайома зі страхом розумних, що їх будуть їсти. – Аловіррі ще Пухнастохвостий докладно свого часу пояснив, чому їсти плоть живих розумних – це для них дуже страшно. – Не переживай. Я питиму твою кров, плоть не їстиму.

Словом, знайшли вони спільну мову. Й зажили собі спільно в одних покоях.

Зовсім невдовзі вирощувати собі для харчування рослинки на балконі в демонеси він приловчився. Треба було тільки дістати йому насіння й землю (вода була у ванній, а магію, притаманну ельфам, він мав). Взагалі то примхлива матінка природа обдарувала покруча з головою: він і цілительство від інших своїх предків успадкував.

А якщо бути вже зовсім чесною, був він зовсім не проблемним, порівняно з іншими розумними, котрих вона утримувала вдома.

За винятком одного моменту.

Якось, коли Аловірра розслабляла напружені м'язи у ванній, зайшов її покруч.

Зайшов і завмер. Аловірра не особливо надала цьому значення. Взагалі то він завжди поводився тихо, й вона спокійно ставилася до його присутності, навіть якщо він був в одній кімнаті з нею.

Та на цей раз щось змінилось. Вона поглянула на своє чудо й очам не повірила. На неї дивилися таким поглядом, як ніколи ніхто не дивився до того: спраглим, жадібним, голодним. Тим паче розумний. До цього Аловірра думала, що розумні не їдять інших розумних. Чи на демонів це правило не розповсюджується, раз демони їдять розумних? Чи вся справа в тому, що він покруч? Як би там не було, а це дуже цікаво. Вона ніколи не знаходилась по цей бік цього погляду.

– Може скажеш уже, чого хочеш, Чудо?

– Нічого! – випалив він.

– З таким поглядом байдужість розігрувати в тебе не надто виходить. – підняла брову Аловірра.

– Вода! – викрикнув він. – Я за водою прийшов!

В його руках і дійсно був глечик. Він підскочив прямо до ванної, в якій лежала демонеса, зачерпнув води та втік. Аловірра лише провела його не розуміючим поглядом.

Але на цьому все не закінчилось. З тих пір голодний погляд Чуда її переслідував. Особливо коли вона приймала ванну чи переодягалась. Він завів звичку вистежувати її з засідки. У її ж покоях! Аловірра робила вигляд, що не помічає цього, даючи йому змогу задовольнити свій хижацький інстинкт, та інколи це бувало важко. Ну, от що для демона означає укриття у вигляді шафи, скажімо?

Одного разу вона не витримала. Блаженно розвалившись у ванній, вона повільно протягнула:

– Чудо, я знаю, що ти там. Виходь.

Очевидно, він вирішив, що його конспірацію розкрили тільки на цей раз, й вийшов з-за ніші у ванній кімнаті з доволі побитим, винуватим виглядом, і при тому з тим же голодним поглядом.

– Знаєш, якщо ти все ж скажеш, чого хочеш, можливо, я й задовільню твоє бажання. – повільно й розімліло від гарячої води промовила демонеса.

Та він наче язик проковтнув. Стояв, мовчав, й пожирав Аловірру поглядом.

– Ну... Якщо тобі достатньо просто подивитись, то не роби це з засідки хоча б. Поганенько це в тебе виходить й дратує мене. – звісила вона голову за бортик ванни, а руки вздовж країв. Вода крапала з її досить довгого волосся, що майже сягало підлоги від висоти бортика ванни. Аловірра закинула ногу на ногу та закрила очі, й розслаблялася собі у гарячій воді під голодним поглядом її власного чудо-покруча.

Та як би мирно ці двоє не уживалися в одних покоях, але роки йшли. Й Аловірра почала помічати в його волоссі дивні білі пасма. Його шкіра поступово втрачала сяйво, й навіть його погляд ставав менш спраглим.

І змінена зовнішність її неординарного чуда зовсім не хвилювала Аловірру. Та все ж вона збагнула кілька речей: вона прекрасно впорається і без кривавої жертви ельфів у плані ельфійської королеви (про який вона не забувала ні на мить), могутності для перевороту їй достатньо і без вливання магічних сил з допомогою ритуалу... А почати вторгнення, і змусити світлих закрити кордони вона зможе навіть без підтримки.

Але собі вона хоче того, хто годуватиме не лише її тіло, а й душу – вона хоче ельфійську королеву. І не у вигляді магічної сили, а у зовсім таки живому безсмертному, як і вона сама, стані (на відміну від чудо-покруча, що, як виявилось, старів. І відбувалось це надто швидко).

Так і зародився новий план.