Ерос

Я пробіг очима по стунду, зрозумівши, що це наступна частина історії, про ту сім’ю.

– Життя – це час не тільки радощів, але й жорстоких битв. Багатьом доводиться вигризати власне, щоб насолоджуватися, – вони говорили, але тримали очі заплющеними. – І в цій боротьбі ми будемо пліч-о-пліч із тобою.

Останні слова потонули в їхніх блакитних очах, що, нарешті, поглянули на мене. За спиною виросли крила, які хотіли віднести на небеса. Хоч я і не знав, хто прихований за маскою ерота, але, згадуючи всіх учасників, не мав жодного сумніву, що варто повірити… Подібне ще ніколи не говорили мене потенційні партнери.

“Як приємно інколи бути тендітним та беззахисним, знаючи, що поблизу, завжди буде янгол-охоронець”, – торкнувся мізинцем їхньої руки, адже не міг розраховувати на більше, через режисера. – Ах? – різко повернувся, шукаючи очі, що досі спостерігали за нами.

Чийсь погляд уже був практично “живий” та небезпечний, “фізичний”, але не фантомний. На жаль, його власник ховався за інсталяцією, не показуючись.

– А зараз нас чекає вечеря, за якою ми поговоримо залюбки поділимося враженнями, – Гімерос промовили, кладучи руку на спину та відводячи подалі.

Кинувши останній погляд, помітив пару очей, що споглядала за нами з дірок однієї пошкодженої картини. Від цього мороз пішов шкірою, а очі ледь наповнилися сльозами. Мої ноги самі понесли подалі звідси…

Очі засліпило величезне світло, що променями вкривало весь гігантський зал. Меланхолійна мелодія піаніно та інших інструментів, вигравала вітром у цьому просторі, крутячись по колу. Навколо ні душі, лише могильна тиша й біль від неї.

– Нам туди, – вони елегантно вказали на столик, що самотньо стояв у центрі.

(Бр-р, на видному місці, як у пастці), – озирнувся з недовірою, вивчаючи простір навколо.

Стук наших підборів відбивався гулким ехо, яке я волів би не чути. Ця розкіш золотої ліпнини, високої стелі та блискучого паркету тільки відштовхувала. Вона тьмяніла перед її величчю – самотністю. Зрештою, партнер легко зняли наручники, щоб комфортно провести наступну частину побачення.

– Ці квіти для тебе, – підняли букет бездонно-чорних троянд, що стояв збоку на окремій підставці.

– Д-дякую, – вдихнув терпкий та задушливий аромат таких, на перший погляд, невинних квітів. (Хоча троянда зовсім не невинна, а навпаки небезпечно красива), – куточок губи здійнявся.

Подарунок пахнув еротом, повторюючи його темну ауру. У цьому безмежному оксамиті мені вдалося побачити маленьку записку, яка зовсім не відрізнялася кольором від пелюстків. Однією рукою розвернувши її, прочитав короткий напис: “Semper paratus”. На жаль, латини я не знав, а питати в Ероса…

(Незручно), – непомітно провів очима навколо, аби знайти його.

Шкода, але він ховався.

– Дозволь нам допомогти, – відсунули стілець.

Я повернув букет на місце, кладучи довгі стебла у воду. Навіть цей запах води був реалістичним. Уся ця симуляція змушувала мізки сумніватися.

Клац.

Гімерос зробили один простий рух, а тоді стіл засервірувався самостійно. Під дією невідомої сили поширився дивовижний аромат.

“Ехем, у тебе є три питання, які зможеш поставити в будь-якому порядку”, – Ерос усе ж приєднався до нас, цього разу сідаючи навпроти.

“Гаразд”, – кинув короткий погляд на нього.

Цікаво, як би відреагували ерот, знаючи, що той сидів на їх плечі? Здійнявши в мені легку грайливість, цей факт потонув у потоці. Я хотів сконцентруватися на головному, тому…

– Що в нас сьогодні в меню? – узяв до рук вилку з ножем.

– Ха-хах-ах, такий підхід нам подобається більше, – вони широко всміхнулися, піднімаючи кришку великої посудини.

– Ого! – у відповідь на слова очі широко розплющилися. – Це кок-о-вен? – ледь облизнувся.

– Так, маєш рацію. Аям Цемані під валлонським вином із прованськими травами та овочами, – вони самі були задоволені тим, що демонстрували, виголошуючи кожне слово з насолодою.

“М-м-м, що за дивне поєднання”, – ця думка все ж не завадила мені й далі давитися слиною.

Чорний індонезійський півень із французькими травами та гарніром – уся картина звучала дуже цікаво. Інтригував кожен її елемент. Хоча я не знав, де знаходиться Валлонія, зробив припущення, що це також Франція.

“З неї у нас тільки Аніта, а щодо іншого регіону, то найближче буде Агнія”, – задумався, очікуючи на свою порцію.

Подання страви лягло у вправні долоні Гімерос. Пара виходила дивовижним звиванням від гарячого смаколика. Чорне м’ясо практично сховалося за багряною рідиною, але, коли його почали діставати, сяяло особливим блиском. Картопля з петрушкою та боби стали особливим доповнення композиції.

– Чому чекаєш? – запитали, наливаючи вино тієї ж марки. – Пригощайся!

– Я хочу розділити цю трапезу з вами. Не важливо, скільки доведеться ще почекати, – поклав прибори на місце.

– Гаразд, як забажаєш, – вони вигнули брови, беручись за свою порцію.

Забувши про те, де ми перебуваємо та про очі невідомого, наша розмова текла спокійно, але як тільки настала тиша, то вилізли з пітьми страхи. І це очікування виявилося нестерпним.

“Тебе щось турбує?” – невпевнено запитав помічник.

“Якось відчуваю себе вразливо, сидячи ось так”, – я озирнувся, захоплюючи кожен куточок зали.

Здавалося, що на побаченні ми сидимо під прицілом вбивці, який тільки й чекає вдалого моменту, аби вистрілити. Власні м’язи скам’яніли, сповільнюючи тіло.

“Та ще й ця люстра”, – підняв очі, лякаючись цього велета.

– Чи не дивовижна краса венеційського скла? – вони повторили за мною, оцінюючи витвір.

– Я б сказав вона вбивча, – вирішив додати трішки іронії, повертаючи прибори в руки.

– Ха-хах-ах! – знову захихотіли таким вірусним сміхом, що постійно викликав у мене такі ж емоції. – Запрошуємо до страви!

– Смачного.., – я побажав, відрізаючи перший кусочок.

– І тобі, – зашепотіли вони.

М’ясо було настільки ніжне, що піддалося лезу миттєво. У моїй владі була ніжка, яку я обожнював. Натомість чоловік задовольнив себе крильцем та кусочком грудинки. Перед тим, як куштувати, дав змогу собі насолодитися ароматом, заплющивши очі. За декілька секунд блаженства зрозумів, що не чую навколо жодних звуків. Розплющивши їх, подивився на ерота, які у відповідь споглядали за мною.

– Гм?

– Ах, не могли не задивитися на таку вроду, – хрипло засміявшись, вони також розпочали трапезу.

Я вже не знав чи це пар від страви змусив мене відчувати жар, чи це рум’янець від їхніх слів. Нарешті кусочок страви потрапив у мій рот, миттєво розчинившись. Птиця була ніжна, але водночас ледь кислувата. Мабуть, це був наслідок сухого червоного напою. Достатньо солений, в міру приправлений та ароматний півень заполонив усі думки.

– Це, справді, дивовижно, – протираючи серветкою вуста, задоволено всміхнулися.

– Та-а-ак.., – я хотів і далі вести розмову, але випадково помітив за їхньою спиною якийсь рух. “Що за чортівня? Це так задумано.., щоб постійно якісь тіні літали навколо?”

Сподіваючись на пояснення Ероса, почекав декілька секунд, але відповіді не було. Тривога повільно пробиралася до серця, поки сковуючи ноги. Щоб втекти від цього відчуття, я вдався до спроби, нарешті, розпочати розмову.

– Отже, для чого вам це шоу? – поставив, мабуть, найневинніше питання з трьох, аби вгамувати легкий тремор на пальцях. “Тепер додатковий кусочок не лізе до горла”, – втомлено відклав прибори.

– Звісно, щоб знайти кохання. Хіба сюди можна прийти для чогось іншого? – вони розвели руками в боки, наче це було всім зрозуміло.

“Ха, інші ероти з вами не погодяться”, – на обличчі знову заграла іронічна усмішка, яка, безперечно, зацікавила їх.

– А для чого тобі це шоу? – вони поклали правицю на край стола, спираючись.

Я карикатурно здійняв очі, не очікуючи такого. Над цим питанням доводилося думати часто. Усе розпочалося, як витівка Габріеля, а завершилося розкриттям нових горизонтів.

– Сподіваюся, що ця подорож принесе мені не тільки кохану людину, а й розуміння, куди рухатися далі, – я відповів, дивлячись в очі, хоча сам перебував у власних думках.

– Ти хочеш щось змінити? – Гімерос випрямилися, поправляючи костюм.

– Не знаю, – склав руки на груди. – До цього шоу в мене була чудова робота, яка повністю задовольняла всі потреби. Однак тепер… з’явилися сумніви чи, справді, я від природи працьовитий, чи це напрацьована навичка? – запитував у нього, хоча питання адресував собі.

– Це… цікаво, – ерот покрутили бокал із багряною рідиною в руці, роздумуючи.

– Можливо, мені взагалі потрібно подорожувати по світу або переїхати в іншу країну… На жаль, дати відповідь зараз я не можу, – я стиснув губи, мружачи очі.

– До кінця шоу ще два випуски, тому подумай добре. Ми підтримаємо у всьому, що б ти не обрав, – легко торкнулися мізинцем до моєї руки.

Я всміхнувся, коротко киваючи. Інколи теплі слова від незнайомців були ще більш приємними, ніж від рідних. У тому, що батьки підтримують усі мої рішення, сумнівів не було. Однак це вони, а переді мною людина, яка знає мене менше місяць. Маленька рефлексія вказала шлях, якому мав приділити час. Захотілося також поставити собі ті ж запитання, що й еротам.

– Тоді що ви шукаєте в партнері? – мої лікті лягли на бильця.

– Гм.., – вони ковтнули напій, легко нахиляючи бокал. – Ця людина має обов’язково бути поруч із нами. Підтримувати та довіряти, не зважаючи ні на що, – чітко та без затримки виголосили власні думки, не зводячи погляду з мене.

– А чи ви готові давати це самі? – я підняв очі на них. “Мабуть, уперше ерот так впевнено каже, що хоче”, – ця правда та щирість завойовувала довіру, тому почав дивитися на них іншими очима.

– Усього себе в ці стосунки. Із головою та без змоги повернутися назад, – від серйозності їхні скули здалися гострими, як лезо.

– Жертовна любов? – спина випрямилася від несподіваної здогадки.

– Ми так не думаємо… Наша любов це дар і покарання водночас. За життя в нас було багато уроків, які навчили володіти, ревнувати та захищати, – їхня кам’яна постава викликала благоговіння в серці та страх у голові.

– Маніакальна любов – це зазвичай шкода обом сторонам. Ви впевнені, що я захочу цього? – зробив важкий ковток. – Немає жодного шансу, щоб переглянути точку зору?

– Не в наших переконаннях змінювати себе, адже в цьому й суть людини – бути унікальною. Однак.., – вони трохи відсунулися, помітивши недовіру в моїх очах, – якщо тебе, як партнера, це лякатиме, тобі ми зробимо все, аби припинити.

“Що ж це, як не жертовна любов?” – вимучено видихнув, перебуваючи постійно в дивному стресі, який припливами та відпливами то прибував, то зникав. – Тоді…

– А на останнє запитання відповість танець, – вони швидко здійнялися. – Дозволите? – та простягнули руку.

– Звісно-о, – млосно протягнув останні літери.

“Не переймайся. Він не зробить нічого поганого”, – доєднався Ерос, розуміючи, що ситуація виходить з-під контролю.

Ніякої відповіді від мене він не отримав. Теплі руки лягли на спину, беручи у свою владу. Трагічна та ляклива віолончель замінила піаніно, яке до цього вкривало мелодією всю залу. Зник стіл, як остання перешкода для наших рухів. Ми закрутилися, наче в поховальному вальсі, ходячи по тонкому льоду під люстрою.

“Цим побаченням вони хотіли показати те, що найбільше турбує їх”, – виправдовував помічник, кружляючи за нами.

“Щоб тепер це турбувало мене?” – я огризнувся, хоча наступної миті закусив власний язик. “Пробач, це все нерви…”.

– Не думай… Просто віддайся моменту, – попрохали вони.

– Добре-е, – я постарався розслабити плечі у відповідь.

Ноги крокували по дивовижному паркету, який віддзеркалював занепокоєння на моєму обличчі. Напруга зростала, хоча цей процес був уже не під моїм контролем. Мелодія інструменту струнами різала серце. Здавалося, що зараз станеться щось страшне.

“Агх, щей ця люстра давить на мене”, – кинув короткий погляд на неї.

Сотні деталей брязкотіли, наче готувалися впасти щомиті. І це б розчавило мене. Вбило до смерті. Я мимоволі стиснув їх руку і, лише тоді, зрозумів, що Гімерос постійно дивилися в мої вічі, не зводячи краплі погляду.

– З нами ти в безпеці, – вони нахилилися та прошепотіли.

Гарячий подих ліг на шкіру легкими сиротами. Залишки вологи росили на ній, даючи простір для фантазії… Дуже негативної. Легкі коливання вітру від наших простих та монотонних рухів здіймали повітря. Здавалося, що хтось стоїть позаду та дихає в спину.

“Можливо, варто це все зупинити”, –я зажмурив очі, відчуваючи біль у скронях.

Однак Ерос просто мовчав, перевіряючи щось на своїй панелі. Куточки губ ерота повільно повзли до низу. Усе це нагадувало якесь божевілля, що неможливо зупинити. Я мовчав. До останнього не хотів завершувати це побачення так, адже ерот старався. Це єдиний шанс для нього продемонструвати себе. Підняв очі, аби торкнутися душі крізь зіниці, де у власній агонії горіло чуже серце.

– Мені щось зле.., – наче благав про милість.

– Тоді нам варто завершити, – Гімерос без сумніву сказали, а потім клацнули пальцями.

Проте музика не завершилася та ще й почувся дивний звук тріскотіння. Замайоріло світло туди-сюди.

“Равене!” – закричав Ерос, збільшуючись до людських розмірів.

– Агх! – ерот відштовхнули мене.

Нарешті, джерело звуку постало переді мною, як кат. Люстра щомиті зривалася, втрачаючи опору. Кожне тріщання розривало серце. Ноги задерев'яніли, що не міг зробити і кроку.

“Чорт! Що робити?!” – подивився на них, але тоді відчув ще один поштовх.

Цього разу сильніше та неминуче я полетів від них, а тоді… бабах! Дорогий кришталь опустився на нас, заховуючи ерота під собою та забираючи мої ноги.

– А-а-а-а!