Мости і Хрести

***

Ночі, зазвичай, не приходять в міста.

Місто, зазвичай, страждає на безсоння.

Коли в місті темно — напевно, щось не так —

коліна зрадливо тремтять і пітніють долоні.

Коли в місті темно із шафки виймають свічки,

знаходять старі ліхтарі, де нема батарейок.

Непевна рука все псує і псує сірники,

що не поспішають цвісти в полум'яні лілеї.

У мирному місті зірок не побачиш вночі,

їм годі пробитись крізь блискіт неонів барвистих.

Потік, неквапливий, машин, щось сичить і гарчить,

збирає вогні ліхтарів у сяйливі намиста.

У мирному місті не треба лягати на свист,

не треба тривожно вслухатися в звуки сирени.

Від іскор і вибухів поряд — у грудях не тисне,

це ж, певно, вогні феєрверків: червоні, зелені…

Не треба спускатись щоночі в підвали вогкі,

хіба раз на рік, щоб забрати старенькі санчата

чи банку, запилену, бабиних огірків…

Без страху залишитись там і самотньо учадіть.

Так соромно місту, що всіх воно не вберегло.

Розпачливо дивиться крізь порозтріскані вікна.

Металом і цеглою стогне — тужливо, розлого,

і тягне, в молитві, до неба обвуглені віти.

Кричить безутішно, дарма що не має легень,

не має очей, та ридає, не знаючи втоми.

Та місту себе не шкода, лиш болить за людей,

бо серцебиття затиха, під завалом бетонним.

Квітень, 2024