Мости і Хрести

***

Тротуарна плитка пливе, сезон за сезоном,

засипають асфальт у замерзлі калюжі, по ночі.

А вона все чекає, той самий, дзвінок телефону

або лист іменний від місцевого листоноші.

Як збирала його, пакувала футболки й шкарпетки —

якісь кращі, тепліші, із вовни вівці-мериноса.

Ще хотіла покласти в баул кольрового светра,

він сміявся, казав, що червоних там светрів не носять.

У доньки її очі болотно-зелені, як в тата,

і талант — малювати вуглинкою на папері.

Вона плаче лицем у подушку, у темній кімнаті,

сподівається, доня не чує крізь замкнені двері.

У її телефоні контакти лікарень і моргів,

час від часу порожній дзвінок від сумного комбата.

Він любив на причалі стояти, дивитись на море,

крихти білого хліба поважним мартинам кидати.

Хто би знав, що секунди тягнутися можуть так довго,

а роки пролітатимуть повз, нервиразні мов плями.

Пофарбує у блонд передчасно зсивіле волосся…

Хто би знав, що так можна любити. До сліз. До нестями.

Непрозоре вікно, шар пилюки і килим затертий.

Сподіватись, чекати, прощатися — сили немає,

лиш в долоні впиваться зламані нігті нестерпно.

У вітальні, на фото, він міцно її обіймає.

Лютий 2024