Відчув, як це

*Oliver Tree — Jerk

Батьки ніколи не завдають болю навмисно. Зворотне трапляється, але в пропорції виходить, що кількість таких історій доволі незначна, щоб назвати їх винятком. Зазвичай батьківська любов безпричинна й безумовна, у ній більше гормонів, ніж логіки, тому вона настільки міцна. Однак не всі батьки, як і йогурти, однаково корисні, іноді навіть ідеальна статистика дає збій. Хуйня трапляється, і коли трапляється, б’є з розмаху та з усієї сили. Це не завжди про фізичне й частіше про те, що навіть через десятки років вивертає душу навиворіт. Адже складно уявити собі подію гірше за зраду того, кому віриш сильніше за будь-кого. Це не проходить безслідно, навіть через десятки років неможливо забути вразливість і образу, яку відчував у моменті. Це залишає свої мітки, вносить корективи в характер та манеру поведінки. Це калічить.

Сашкові пощастило, його батьки не були досконалими, але явно на таке звання мітили. Хоч Мітяєв і любив нагнітати й згущувати фарби, це так чи інакше вписувалося в поняття норми. До моменту, поки в його житті не з’явилося інше безумовне кохання. Усе просто, як у дитинстві: любов до кращого друга була непохитною, п’єдестал, на який у своїй хворій голові Мітяєв посадив Жукова, — високим та міцним. Сашко з кожним роком ставав усе більшою розмазнею, втративши навіть контури своїх особистих кордонів. Принаймні так здавалося, поки Влад не натрапив на одну з граней у спробах звернути на себе увагу.

— Саню.

Батьки не завдають болю навмисно. Мітяєву чомусь здавалося, що Жуков товаришував із ним за тією ж схемою. Між ними завжди було щось більш щире, через те слова Влада й били так боляче: Саня і не думав, що йому треба захищатися.

«Зрештою, я сам винен, — Сашко разом видихнув усе повітря з легень, обертаючись на оклик. Шлунок здавило невидимою залізною долонею, варто було зустрітись із Владом поглядом. Цього було достатньо, щоб зірватися з місця і закінчити розмову, що ледь почалася, але Сашко стримався і залишився на місці. — Він не мусить відповідати моїм очікуванням. Те, що мені здавалося, ніби він не шматок лайна, не робить його ароматнішим і приємнішим у реальному житті. Це тільки моя статева драма, що я такий хлюпик наївний».

Саня не втік, однак і не горів бажанням розпочинати розмову, просто мовчки стояв, забувши навіть руку прибрати від обличчя Калимова. Тіло оніміло й перестало слухатися від ударної дози шоку. Владу ж на відстані чужа поза здавалася розслабленою та глузливою. Дивно, як мало знадобилося часу, щоби близька людина почала сприйматися таємницею за сімома замками. Як мало знадобилося часу, щоб Влад засумнівався у своїй значущості.

«Він ще, може, чекає, що я почну? Чи сам вибачусь, там?.. Так я зазвичай роблю?» — крізь апатію почали проступати реальні почуття: образа та злість. Неправильно буде сказати, що Жуков не вмів визнавати помилки й миритися, але він намагався обходитися без вибачень. Цього завжди було достатньо, Мітяєв не вимагав більшого. Щоправда і косяків такого масштабу раніше за Владом не значилося.

— Ти… Ми можемо зараз поговорити? — голос звучав хрипко і здавлено, але Сашко був не в тому стані, щоби від цих інтонацій розкиснути. Хлопець мовчав, рука сповзла з підборіддя Максима й безвольно повисла вздовж тіла. Жуков стежив за кожним рухом, не блимаючи, ніби сподівався, що зможе розглянути якийсь таємний знак або натяк. — Чи пізніше, коли ти звільнишся? Я можу зачекати біля універу. Або біля твого під’їзду.

Тиша різала без ножа, незважаючи на те, що актовий зал був заповнений студентами, які жваво обговорювали останній номер новорічного концерту. Кадик Влада нервово смикнувся, а пульс стукав у вухах так сильно, що всі звуки довкола перетворювалися на віддалений, бляклий шум.

— Кілька хвилин. Просто скажи, коли будеш вільний, я почекаю, — якщо чесно, Влад ладен був хоч усю ніч простояти на морозі під вікнами Сані, якби це дало йому якісь шанси на примирення. Шкода, що від таких широких жестів Мітяєву не було ні тепло, ні холодно.

— Максе, пішли додому, — Сашко навіть не намагався, але тон усе одно вийшов жорстким та колючим. — Я заїбався.

Він розвернувся і швидким кроком попрямував до виходу, поки на екрані ще блимали кадри постановочного поцілунку. Спитай хтось зараз Сашу, навіщо він поводиться, як скривджений другокласник, хлопець навряд чи зміг би підібрати правильні слова. Тому що складно описати рівень його розчарування, навіть із великим словниковим запасом.

У Сашка в житті було доволі мало незмінних моральних якорів, які робили його соціалізованою людиною хоча б навскидку. Влад не те що був одним із них — він був головним, тим самим персонажем, якого люблять безумовно, часом навіть несвідомо.

Десь на рівні нервових закінчень Сашко був упевнений, що це взаємно. Не мало значення, яку назву чи ярлик присвоїть суспільство цим взаєминам, їх важко ідентифікувати однозначно. Це не було всім зрозумілим коханням: дружнім, платонічним, фізичним. Жодним із перелічених. Це було дивно, це змушувало Сашка страждати, без перебільшень, роками. Це так чи інакше було взаємно. І лише через взаємність він тисячі разів згладжував кути. Тому що хлопець розумів: це не всерйоз, просто слова, спроби довести суспільству й собі свою самодостатність. Вчинки ж завжди говорили про те, що Влад особливо ​​ставиться до друга. І Сашко вірив, що Жуков ніколи не користуватиметься його слабкостями, не обертатиме їх, як зброю, проти нього.

«Але ні, ніхуя, ще й як стане. Й оком не моргне, — Саня кулею пролетів вестибюлем, вибігаючи на вулицю в одній сорочці, геть-чисто забувши про куртку. — Шляхетно нагадає, хто я насправді й де моє місце. “Просто зручна м’ясна дірка”. Так, чувак, тільки з однією поправкою: зручною діркою все життя я був лише для тебе».

Саня не був уразливим. Рандомні образи, що стосувалися його зовнішності, орієнтації, достатку та іншої нісенітниці ніколи не здавалися йому вагомими. Проте Влад бив із дивовижною точністю, напевно знаючи, куди цілитися. Адже єдине, що Сашко в собі справді ненавидів — слабкість перед найкращим другом. Сам факт того, що Жуков насмілився тиснути на таке, скручував Мітяєва блювотним позивом.

— Сука ти блядська… — Саня, ледве досягнувши курилки, сів навпочіпки, ховаючи обличчя в згині ліктя. Його натурально каламутило, майже викручувало навиворіт, навіть заплющивши очі, хлопець відчував, що світ під повіками крутиться, як під час морської хвороби.

Він чесно не збирався влаштовувати гучних сцен. Думав, що зможе без емоцій вислухати чужі вибачення, кивнути й піти геть. Але винувата пика Жукова викликала бажання і роз’їбати її — пику — об стіну, і пожаліти. І все водночас.

— Він передав, що зламає тобі шию, якщо ти бігатимеш вулицею без куртки, — почулося зовсім поруч, коли на плечі лягла його зимова парка. Сашко не наважився підвести голову та ховав обличчя. — І що я маю три хвилини, поки викликає таксі. Куритимеш?

Відповіді не було, Влад присів навпочіпки теж, розглядав, нахиливши голову, кумедні кучері, які з’являлися в Сані в періоди підвищеної вологості повітря. Ліниві сніжинки падали на волосся і неквапливо танули, надаючи кожній прядці фактуру. Хотілося хоча б просто торкнутися пальцями маківки, але сміливості не вистачило. Жуков стиснув у руці пачку цигарок, набираючи в легені якнайбільше повітря, як перед стрибком у ополонку.

— Я просто хотів сказати тобі, що…

— Навіть слухати не хочу, — обірвав Мітяєв різко.

— Пробач мені, будь ласка.

— Похуй мені на твої «пробач», що не ясно? — Сашко скинув голову, обдаючи очкарика крижаним поглядом.

— Просто вислухай мене і…

— Та нахуй мені здалося це слухати, га? Думаєш, мені мало локшини на вуха все життя вішають? Місця вільного немає вже, чесно, — ще ніколи посмішка не була настільки недоречною на обличчі Сашка. — Знаєш взагалі, що спільного в тебе й цього їбучого відео, яке ти робив заради гарного жесту? Усередині нічого, окрім порожніх балачок, у вас нема.

Тут замовк уже Влад, уважно, але надто жалібно на кращого друга дивлячись.

— О-о-о, не дуже приємно, правда? — Саня цокнув і похитав головою. — Але повір, у жодне порівняння не йде з тим, як ти мене змішав із гівном, знецінюючи все, нахуй, що я відчував.

— Я не…

— Я не, — перекривив Мітяєв, від душі сипанувши театральщини. Він не міг зрозуміти, звідки в ньому стільки отрути та гніву, але контролювати себе більше не міг. — Думаєш, мені незрозуміло, що ти намагався вивести мене на емоції? Мало уваги приділяв? Не сподобалося, що я більше не плачу за тобою ночами в подушку? — хлопець скочив на ноги, зриваючи з плечей куртку. Обличчя вкрилося червоними плямами, але очі більше не червоніли, як перед істерикою.

Сашу зачепили не стільки слова, скільки сам факт того, як по-хамськи об його багаторічне кохання витерла ноги єдина людина, яку з усього світу він вважав особливою. Влад просто зім’яв, як непотрібний чек із супермаркету, усі трепетні почуття, які до нього були. І навіщо? Для того, щоб нагадати: у нього все ще є влада і важелі тиску.

Саме це Сашко й не міг ухвалити. Йому здавалося, що вся любовна метушня між ними хоч і закінчилася так безглуздо, але все ж була взаємною. Йому здавалося, що це важливо для них обох. А Влад встромив пальці в рану, що ледве вкрилася кіркою, і від душі їх прокрутив, випускаючи кишки назовні, ворушачи найболючіші спогади. Просто тому, що міг. Просто щоби поставити на місце.

— Я простий, зручний, на все готовий — і все це виключно для тебе, так? Це ти хотів мені нагадати? Наче мене ще не нудить від самого факту, що я тебе, нахуй, блядь… Сука ти, Жуков, зрозуміло? Жадібна, маніпулятивна, бездушна сука, — Мітяєв схилився над очкариком, майже випльовуючи гидоти хлопцеві в лице. Навіть задушений схлип Саню не пройняв, він лише зашипів голосніше. — Я не те що вибачення слухати — дивитися на тебе не можу. Так що засунь своє «вибач» собі в дупу і прокрути.

***

Відчинивши двері, Наталка анітрохи не здивувалася.

«Так і запишу у своєму резюме. Мовляв, Наталія Шепелева, двадцять років, нахуй розучилася дивуватися в цьому повному передбачуваності світі», — дівчина відсунулася до стіни, пропускаючи гостя всередину.

— І тобі привіт, красеню, — скрипучий голос сочився пустотою, яка в рамках ситуації звучала глузливо. — Як день?

Влад скинув черевики й рушив на кухню, зберігаючи мовчання.

— Куртку хоч зніми, чудику! — крикнула дівчина, замикаючи двері і вимикаючи світло в передпокої. — Опалення на всю їбашить, за кілька хвилин будеш, як картопля в мундирах.

Зауваження Шепелевої здалося Владу резонним, він стягнув із себе верхній одяг і обережно повісив його на спинку стільця.

— На багато можеш не розраховувати, але гарячі бутери і «водний», за бажанням, надам, — на підтвердження своїх слів Туся полізла в холодильник, починаючи типову гостинну метушню. Тільки замість чаю та печива — пара шматків хліба із чимось підігрітим зверху й сірникова коробка, наповнена подрібненою травою. Найбільше Владу в ній подобався запах: настільки густий, «лісовий», що здавалося, навіть сам ліс пахне гірше.

Квартира Наташі не вирізнялася затишком: пропахлі старістю меблі, жовтіючі шпалери, немиті чорт знає скільки років вікна. Жуков не був гидливим, але навіть у нього періодично смикалося око від такого безладу. Особливо хлопця вражали порожні пляшки вздовж батареї і попільничка в бляшанці з-під кільки в томаті. Проте це місце було єдиним, де його ще готові прийняти. З урахуванням недавніх подій, це щось означало.

— Чаю? — Наталка поставила на стіл перед Жуковим тарілку, але той навіть не глянув на неї, тільки безшумно стягнув із перенісся окуляри й поклав їх поруч з бутербродами. Тепер відблиски на лінзах не заважали розглянути судини, що полопалися в білках, і злегка припухлі повіки. Руки дрібно тремтіли, хлопець одну з них поклав на дівоче стегно, другою вчепився в сидіння під собою. Дерево під натиском жалібно рипнуло, але ніхто не надав цьому значення. — Горілки?

Влад хитнув головою. Пальці задерли край домашньої футболки, стиснули тепер уже голе стегно так сильно, що завтра там напевно з’являться сині плями. Туся залишилася нерухомою, даючи максимально можливий доступ до тіла, але Жуков не поспішав користуватися ним. Повільно, ніби в якомусь трансі, очкарик задер тканину вище, оголюючи запалий живіт. Засклілий погляд мазнув по мітках, що ще не зійшли, потріскані від холоду губи торкнулися місця, де ще не було жодного червоного сліду. Імпульсивне бажання не помітити — зробити боляче, спалахом ударило в очі, хлопець вчепився зубами в шкіру нижче пупка, але тут же відпустив. Сам факт відсутності зворотнього зв’язку робив усе безглуздим.

Нісенітниця.

Факт відсутності Мітяєва робив усе безглуздим.

Можна, звичайно, звинуватити карму й нещасливий бумеранг, але все у світі справді більш ніж закономірно. Свого роду ефект метелика — жодна дія не проходить повз ефірний час. Це як виховання дітей, не завершується на якійсь конкретній цифрі в паспорті. Діти ростуть, батьки старіють та вмирають, але виховний процес ніколи не закінчується. Тому що в кожній людині сидить хтось, хто відчайдушно потребує підтримки та схвалення. Дитині всередині потрібен дорослий і якщо ним не зможе стати кожен сам для себе, питання без відповідей, образи та комплекси тільки зростатимуть. Люди обиратимуть неправильне, чіплятимуться за непотрібне, будуть отруювати, руйнувати себе та світ навколо заодно. Пожинатимуть плоди своєї хуйової праці й захлинатимуться сльозами жалю.

«Кажу ж, ніхуя дивного», — Наталка безшумно усміхнулася, не без цікавості спостерігаючи, як Жуков, лобом уткнувшись у її сонячне сплетіння, розкис до стану жалюгідної грудки нервів, обтягнутої шкірою.