Відчув, як це

Перша чарка пішла погано. Текіла насилу проходила в горлянку, грудкою стояла в трахеї, Сашко заплющив очі й запхав до рота шматочок лимона, сподіваючись проштовхнути рідину вглиб. Друга йшла вже легше, навіть згадався смак: специфічний спочатку, але варто звикнути — солодкуватий і досить приємний. На третій в обох почали розв’язуватися язики і враження складалося таке, ніби спілкувалися вони вже не вперше.

— Що робитимеш у понеділок? — Макс дістав зі спільної пачки цигарку і прикурив, нишпорячи на столі в пошуку попільнички.

— Та хуй його знає. Не кидати ж універ через те, що якийсь дебіл перепив і влаштував сцену, — Саня наливав уже четверту, з обличчям старого мудреця намагаючись порівняти поділку рідини в обох шотницях. — Тим паче все забувається, наб’ють морду кілька разів і забудуть.

— Сам у це віриш? — Макс дивився на хлопця впритул. Було в цьому другокурсникові щось таке, за що погляд чіплявся і від чого не хотів відлипати. Калимов не міг позбутися думки, що ще ніколи стежити за чужою поведінкою не було так цікаво. — Місто в нас не настільки велике, щоб швидко про таке забути.

— Блять, ну не кілька разів, — Саня закотив очі, пальцями вимальовуючи на блюдці із сіллю незрозумілі візерунки та лінії. — Наче я маю варіанти.

— Воно хоч варте того?

— Що саме?

— Той чувак, що влаштував цю заварушку? — Максим уважно спостерігав, як нерозуміння на обличчі Мітяєва змінилося насупленими бровами та поглядом спідлоба. Дивно, наскільки цей вираз на симпатичному обличчі мав кращий вигляд, ніж тупа усмішка.

Не те щоб Максу так не подобалася чужа радість, але коли Сашко був засмученим, злим чи серйозним, то менше був схожий на блядського інопланетянина. У своєму стандартному режимі хлопець здавався настільки не від цього світу, що ставав майже невловимим. Максим у тверезому стані ніколи не зізнався б у такому, але зараз легко було собі сказати: «Те, що в нього є якась срана коробка в голові, куди він може сховатися від усіх на світі, мене ДРАТУЄ».

Дратує ще з того разу.

— Ми розійшлися ще до того, як він це вичудив.

— Ось як. Подвійно хуйово, — Макс брехав і не червонів. Увесь сьогоднішній день він щиро думав, що те, що відбувалося у дворі універу, — дуже своєрідне, але все-таки зізнання в коханні. Тепер на душі було, якщо не радісно, ​​то як мінімум спокійно.

— Та не те щоб, — ​​Сашко сунув обмазаний сіллю палець до рота, смішно прицмокуючи. Калимов за кожним рухом спостерігав заворожено, нервово ковтаючи слину, що стала грудкою в горлі. — Це найменше з того, що хвилює мене зараз. Попереду цілий навчальний рік із людьми, яким ще доведеться пояснити, що підор — це якщо й вирок, то для мене, а не для них. А що в тебе?

— У сенсі? — брюнет видихнув дим Мітяєву прямо в обличчя, а той навіть не скривився, пальцями погладжуючи чарку, наче вивіряючи ідеальний час для того, щоб випити.

— Сидиш тут зі мною, хоча в сусідній кімнаті чоловік п’ятнадцять твоїх гостей.

«Та багато ти розумієш, — Максу щиро не вірилося, що в Сашка пам’ять коротка НАСТІЛЬКИ. Здавалося, він просто жартує, бо інакше ситуація має вигляд такої сюрреалістичної, що мимоволі закрадаються сумніви: раптом Калимов це вигадав? — У такому разі маю погані новини для підсвідомості, адже тоді я, виходить, їбанувся однозначно».

— А в тебе комплекси якісь чи шо? Чимось гірше за інших себе вважаєш?

— А ти, мабуть, любитель тактики «кращий захист — це напад»? — хлопці усміхнулися майже синхронно і все ж таки добили четвертий шот мовчки. — Не гірше й не краще. Я один, а там купа народу.

— Слухай, якщо тебе так напружує моя компанія в моєму будинку, то я можу і звалити, звичайно, — Калимов натурально знущався, провокуючи Саню на реакцію дешевими трюками. І це працювало швидше, ніж лакмусовий папірець із кислотою на хімії.

— Бля, я ж не казав такого! — Мітяєв начебто й розумів, що його провокують, але все одно вівся, як маленький. Низькобюджетні фільми-істерики Стас влаштовував йому кілька разів за день, мабуть, тому Сашко звик реагувати так, як від нього очікують. — Нічого мене не напружує, просто стало цікаво. Люди не йдуть посидіти наодинці, якщо в них усе нормально. Зі мною зрозуміло, а що в тебе?

Взагалі Макс пішов за Мітяєвим, але не говорити ж йому про це?

— Дуже голосно.

— То розжени всіх, — слушно запропонував Сашко.

«Але тоді підеш і ти».

— Та хай веселяться, рано ще, і дванадцятої нема, — збіговисько справді почалося досить рано, тож за мірками стандартних тус розходитися додому навіть не ввічливо. — А мені й тут непогано.

— Отже, тебе моя компанія не напружує? — усміхнувся хлопець. Раніше Сашко був упевнений, що коли люди дізнаються про його секрет, одразу ж відвернуться. Вилітав із голови факт, що його вже прийняли батьки та Жуков, то чому схвалення від решти досі здається недозволеною розкішшю?

— Отже, усе-таки комплекси, — виніс вирок Калимов і махнув у бік пляшки, щоб Мітяєв оновив чарки, які пустували.

***

Коли близько третьої години ночі Жуков прийшов до тями, люди й не думали розходитися. Пісні плавно перейшли в танці, гомін усе наростав і бідній голові Влада легше від цього не ставало.

— Де Саня? — подав голос хлопець. Йому, на диво, відповіли, махнувши в бік кухні. Насилу піднявши тушку з дивана, Влад попрямував у коридор, трохи похитуючись, але вже швидше від головного болю, ніж від алкоголю. Сміх він почув ще на виході з вітальні, а тому завмер, прислухаючись.

— … Зрозумів, що в мене встає і я такий… — Мітяєв явно скорчив якусь пику, тому що Макс заржав, втикаючись лобом у згин ліктя. — Шкільний спортзал, розумієш? А на мені ще ці шортики дебільні короткі…

— А-ха-ха, боже, — Калимов сміявся так, що на очах виступили сльози, хлопець витер їх тильною стороною долоні, намагаючись віддихатися. — А ти що?

— А що я? На весь зал заявив, що в Каті Медушкіної топ із дуже глибоким декольте,

а мені взагалі-то чотирнадцять, і це природна реакція організму! — Саня теж усміхався, ледве тримаючи в руках пляшку. Не розливати текілу вже не виходило, хлопці за останні три години, мабуть, встигли перевиконати план споживання алкоголю, перейшовши вже на другу пляшку й навіть випивши її на чверть.

— Серйозно? Ну ти даєш, — останні півтори години практично будь-яке слово хлопці вже зараховували до приводу пригубити спиртного.

— А що я мав сказати? «Вибачте, будь ласка, у мене стоїть на свого однокласника, нічого не можу із цим вдіяти»?

Хлопці продовжували хихикати, але Владу чомусь із кожним словом усе більше ставало не до сміху.

— І то правда, — погодився Максим, відправляючи до рота самотній шматочок ковбаси. — А врешті-решт ти йому розповів? Ну, ти ж сказав батькам, Жукову там, а з тим хлопцем що?

— Ну, на кшталт того, — Саня змазано погодився, Макс миттєво зауважив, що ступив на слизьку стежку, де Мітяєв будь-якої миті міг психанути й закінчити розмову. — Нічого цікавого.

«Ага, як же. Настільки нецікаво, що в тебе на лобі написано “я досі плачу ночами, коли згадую про це”. Прям зовсім нецікаво, ти маєш рацію».

— Не думай навіть ридати. Хоча, якщо все ж таки вирішиш, так і буде, підставлю тобі плече. Але дивись, потім не розплатишся.

— У тебе там що, зливок золота замість плеча?

— Ага, а член з алмазів.

— Во-о-оу, можна було й без таких подробиць. Я ж підор, раптом втріскаюсь ще, — жартома попередив Мітяєв.

— А ти ще ні? — не залишився в боргу Максим. — Я вже придумав, як гарно відшити тебе.

— Навіть так? — Сашко вдавано образився, стираючи уявну сльозинку зі щоки. — Я — хлопець незабутній, тож не думай, що зможеш легко мене позбутися!

«Як же це все… — Влад зняв окуляри й обережно поклав на тумбу біля входу, — мене ДРАТУЄ, матір вашу».

— Та-ак, і пам’ять феноменальна. Плавали — знаємо, — Максим закотив очі.

— А це ти до чого? Не зрозумів.

— Та так, не бери до голови, — нудним голосом озвався Калимов. Жуков же зрозумів, що більше за цим воркотанням спостерігати не може і до кухні все ж увійшов. Першим його побачив Макс, що сидів обличчям до дверей і поглядом спробував передати все своє невдоволення.

— У сенсі? Розповідай давай! — не вгавав Сашко, не підозрюючи, що за його спиною хтось стоїть. — У мене гарна пам’ять взагалі, досі пам’ятаю вірші, що в молодшій школі вивчав!

— Саню, — Влад скуйовдив долонею чуже волосся. Сашко під тим дотиком здригнувся від несподіванки. — Можна буде в тебе відлежатись, поки не відпустить? Мати з гівном з’їсть, якщо бухий прийду.

— Ну ти даєш, так лякати мене! Звичайно, зараз посцю — і підемо. Тобі хуйово? — дбайливий до мозку кісток Мітяєв миттєво забув і про розмову, і про Калимова, який за всім, що відбувалося, похмуро спостерігав.

— Таке… Буде краще, якщо просплюся нормально, — запевнив Влад, ненав’язливо підштовхуючи друга до туалету. Варто було тільки дверній клямці видати характерний звук, Жуков повернувся до столу, впираючись у Макса поглядом. — Не знаю, що тобі там у голову стрільнуло, але не треба знущатися з нього, окей?

— Ти про що? — корчити із себе дурня в Калимова виходило просто огидно, але він корчив, навіть на підсвідомому рівні відчуваючи, як опонента це дратує.

— Про те саме. Не фліртуй із ним. Він пожартує, але не забуде.

«Ой, ти, блядь, не повіриш, наскільки цей хлопець може бути забудькуватим».

— І що тоді?

— І тоді мені доведеться занурити обличчям в унітаз чергового недоумка, який розбиває йому серце, — запевнив Влад, спершись долонями на стільницю, майже перегинаючись через неї, щоби присунутися до приятеля ближче.

— Чуваче, на мою думку, ти перебільшуєш.

— Послухай, ти, — вкрадливо, крізь зуби зашипів Жуков, нависаючи над Максимом. — Я був тим хлопцем, якого він любив у школі, я був із ним поруч, коли йому втисячне зраджували, тож напевне знаю, наскільки сильно й довго він може бути враженим від твого знущання.

Повисла гробова тиша, але лише на якусь мить — Саня і тут встиг зіпсувати момент, натискаючи на злив унітазу.

— Тому не треба вплутувати його в ці пошуки себе, добре, чуваче? Скачай тіндер, якщо хочеш експериментів.