Я вірю

Голка проткнула червоний оксамит. Вправні дівочі пальці вхопили тонкий метал й потягли вгору. Втягнута у вушко нитка зблиснула позолотою, вклалася в рівний стібок, і знову пірнула слідом за голкою.

Лідія здригнулася від холоду, поправила шерстяний плед, що з‘їхав з плечей під час роботи, й знову взялася за вишивку. Вона хотіла зробити все вчасно, щоб подарувати власноруч вишитий герб сім‘ї батькові на Різдво, тому й сиділа у власній кімнаті, хоча гості вже з‘їхалися. Мати не раз присилала по неї слуг, щоб допомогла їх зустрічати, навіть камін наказала не розтоплювати, сподіваючись, що холод змусить її покинути роботу, але кінець був так близько!

— Лідіє! — в кімнату вихором увірвався Марко, її молодший брат. — Лідіє! Там ялинку наряджають. Ходімо подивимось!

— Зараз, — відмахнулася вона. — Залишилося буквально кілька стібків.

— Та годі! Ти цілий день так відповідаєш, — він схопив її за передпліччя й не давав працювати. — Ну, будь ласка, ходімо!

Дівчина зітхнула й відклала вишивку. Все одно цей шибайголова не дасть їй спокою. Вона підвелася, стряхнула пишну спідницю, глибше закуталася в плед і дозволила брату вивести себе з кімнати.

Марко вирвався вперед. Добіг до кінця коридору, зупинився й розвернувся, нетерпеливо постукуючи ногою по килимовій доріжці.

— Давай швидше, ти все пропустиш!

— Мати каже, що леді не мають поспішати, — відповіла Лідія.

Хлопець розсміявся:

— Та яка з тебе леді? Вже забула, як ми влітку черешні на деревах рвали?

Лідія не відповіла, продовжуючи розмірено крокувати, а Марко зажурився.

— Таки забула, — промурмотів собі під носа.

Він продовжував вириватися вперед, а тоді знову зупинявся біля рогу й очікував її, але вже мовчки. Вибіг на балконі завмер, вхопившись за поручні балюстради та глибоко вдихаючи свіже морозне повітря.

— Яка краса! — вигукнула Лідія, підійшовши до брата.

Вона глянула вниз, де посеред невеличкого внутрішнього дворика маєтку стояла ялинка. Вона розкинула пухнасті гілочки вшир, а у висоту сягала другого поверху. Здавалося, простягни руку, і торкнешся верхівки, та відчуття було оманливим.

Внизу метушилися слуги, слухаючись материних наказів. Вони брали яскраві різнобарвні скляні кульки з великого дерев‘яного ящика і розвішували їх на розлогих гілках.

— Русю, блакитну вішай ліворуч. А цю червону потрібно на верх. Василю, тобі говорю, годі гав ловити! — прикрикнула на парубка, й той поліз на драбину. — Трохи вище. Так, чудово.

Вона підійшла до кошика, де лежали кольорові стрічки, й почала в‘язати банти. Подавала їх Русі, а дівчина прикрашала ними гілки. Коли вже не могла досягти, подавала Василю, й той висунувши язика чи то від натуги, чи від захоплення, прив‘язував їх до ялини зверху. Зліз, перемістив драбину, й робота продовжилася.

Діти спостерігали за дійством, любуючись блиском кульок і стрічок у світлі зимового сонця. Вони й не помітили, як до балюстради підійшла стара Марія, батькова тітка. Стала біля них і несхвально похитала головою. Дівчина озирнулась лише тоді, коли та хрипло заговорила:

— Предки наші, мабуть, в гробу перевертаються від такого неподобства. Чому ялина? Хіба ви не ставитимете дідуха? Хоч невеликий сніп жита, як торік?

Марко одразу дременув геть, крикнувши, що допоможе матері. Біг так хутко, що за поворотом врізався в когось. Почулася приглушена жіноча лайка.

Не любив він тітку й потай говорив, що вона відьма. Лідія в душі погоджувалася. Зморшкувата й згорблена, вона завжди наганяла на неї страху своїм виглядом та дивними розмовами, однак матінка вчила, що неввічливо відвертатися від розмови, тож вона залишилася стояти й відповіла:

— Ні, мати каже, що то пережиток минулого й сільські забобони. А ялина… вона ж гарна, та й у всій Європі її на Різдво ставлять, то чого не можна нам?

— Гарна вона, — зітхнула стара. — Гарна, проте порожня. Що за нею стоїть? Який символ віри? Не знаєш? — грізно запитала, коли Лідія завагалася, що сказати. — То як ці гілки можуть стати оберегом, коли духи блукатимуть вночі? Геть забули за традиції з цією модою на все нове.

— Духи, тітко? Ну це вже й справді забобони. Чому тоді ми не бачили їх минулого Різдва? Чи позаминулого?

— Бо твій батько слухав мене, а не свою дружину. А тепер світське життя зовсім памороки забило. Забули звідки родом, то й чекатиме на вас біда.

Як тільки стара сказала ті слова, війнув такий холодний порив вітру, що Лідія щільніше закуталася в плед.

— Та як же забули? — запротестувала вона. — Батечко постійно розповідає, як із простого сільського парубка став офіцером в королівській армії, а потім у палац потрапив на службу до Його величності. Розповідав, як матінку зустрів, і як довго добивався її руки, бо батьки не хотіли віддавати її заміж за безрідника, аж поки сам король, перейнявшись долею закоханих, не наділив батечка титулом. Пропонував йому багато земель на півночі, але батечко хотів лише до рідного селища! Та й про свою родину він не забув. Завжди ж присилає слуг, щоб допомогли вам із хазяйством, хоча не раз пропонував вам переїхати в маєток. Я це все знаю, як знаю й те, що ви постійно відмовляєтеся.

Жінка скривилася.

— То моя домівка. Хоч крива вже і стара, але не проміняю її на жоден палац. Там моє коріння. Там живуть душі всіх моїх рідних. І дідуха я зробила, свій оберіг від зла. Перекажи подяку батькові за запрошення, та сьогоднішній вечір я проведу там, під захистом. Тож не турбуйся про мене, дівчинко, — вона схопила Лідію за руку. — Потурбуйся краще про себе, бо як не знайдеш свого коріння, не переживете ви різдвяну ніч! Щоб духи минули стороною, треба мати віру в дещо більше, ніж в красиві прикраси!

Вся витримка Лідії пішла на те, щоб не закотити очі. Це було б дуже неввічливо! Але ця стара вже, напевно, всіх дістала розповідями про злих духів і потвор, що ширяють землею в пошуках кого б це з‘їсти. Поки вона була мала, то із захватом слухала ті страшні казки. Із завмиранням серця уявляла, як Мара полює на Коляду, щоб не дати народитися новому сонцю, знала на перелік імена всіх її доньок, що несли людям страждання та хвороби. З острахом чекала їх появи в ніч перед Різдвом, поки боги були зайняті, допомагаючи сонцю з’явитися на світ, й залишали людей на самих себе. Боялася бісів, що цієї ночі гуляють без заборон. Запам’ятовувала, як захиститися від них. Вірила, що ця ніч сповнена магії і див, однак з кожним роком це здавалося їй все безглуздішим. Сонце сяятиме завжди, так наука каже. Мати змушувала читати її розумні книжки. А значить і богів тих не існує! І духів також! Тож вона викинула всі ці байки з голови.

— Нісенітниці, — сказала сама собі, коли стара Марія вже відійшла достатньо далеко, а сонце вмить затягнуло густими хмарами. — А ялинка гарна.

Внизу мати читала моралі Марку. Жінка, в яку він врізався, виявилася однією з гостей і не минула нагоди нажалітися господині на неввічливість її дітлахів. Тепер вона стояла поруч і зловтішалася. Звісно, не гарно було думати так, але посмішку на обличчі жінки Лідія не могла пояснити більш ніяк.

— Лідіє! — гукнула її мати, відпустивши сина. — Піди розваж гостей, поки я займаюся справами. Зіграй на піаніно.

Дівчина зітхнула, згадавши про незавершену вишивку, але в цей раз відмовити не сміла. Вона ще встигне все доробити, поки готуватиметься вечеря, а зараз попрямувала до музикальної зали, де вже зібралися мамині подруги.