Я вірю

Жінки сиділи за чайним столиком, змовницьки про щось пліткували й хихотіли, ґречно прикривши губи долонями. Лідія постояла деякий час на вході в кімнату, розглядаючи їхні красиві пишні сукні. Скинула з себе плед, щоб показати, що й її сім’я одягається не гірше. Коли ж дівчину помітили, ступила вперед й зробила кніксен.

— Вітаю в маєтку Зарецьких! — сказала вона. — Матінка незабаром підійде, а поки попросила заграти для вас. Дозволите?

Одна з жінок підвелася з різьбленого дерев‘яного стільчика, заломила руки й вигукнула:

— Ох, що за чудне створіння нам явилося! — вона підійшла до Лідії й торкнулася її волосся. — Дівчинко, ти схожа на янголятко. Які розкішні світлі локони! А шкіра! Така гладенька біла й рум‘яна, наче в немовляти. Вся в матінку, та теж красуня, яких ще пошукати. Ох, мені б хоч крихту такої красоти!

Лідія завмерла, не знаючи що відповісти. Матінка б засипала свою подругу компліментами й завіряннями, що вона теж прекрасна, але Лідія не любила брехати. Обличчя жінки було помережане червоними наривами, щедро замазаними пудрою, й від того вони виглядали ще жахливіше. Тому вона лише ніяково усміхалася.

— Як тебе звати, крихітко?

— Лідія.

— Мене можеш називати пані Ядвіга. То Анетта, Октавія й Катерина, — вказала вона на інших жінок за столиком по черзі, — А це Ірма, — кивнула головою на жінку, яка саме увійшла. Це її Лідія бачила внизу. Обличчя в неї пашіло жаром, а очі блищали, як від лихорадки.

— Будемо дуже раді, якщо заграєш нам щось таке ж неземне, як і ти, – продовжила Ядвіга.

Дівчина підійшла до піаніно, відкинула кришку, залюбувавшись клавішами зі слонової кістки, й сіла на ослінчик. Мимоволі сіпнула плечима, бо здавалося, погляди жінок зараз пропалять діру у її спині. Більше не захищена пледом, дівчина почувалася зовсім голою. Почувся якийсь шурхіт і шкряботіння, та вона чогось злякалась озирнутися. Натомість пальцями торкнулася музичного інструменту. Залунав перший акорд, до незрозумілих звуків додалося шипіння.

Лідія не витримала й повернула голову. Жінки стояли всього за кілька кроків від неї й усміхалися, та чомусь дівчині бачилося щось хиже у вигині їхніх губ.

— Що таке? Що то були за звуки?

— Не зважай, голубонько, — заговорила Ядвіга, — то надворі десь. Продовжуй грати, в тебе чарівно виходить.

Пальці знову торкнулися клавіш. Мелодія полилася спочатку невпевнено, дівчина ніяк не могла позбутися моторошного відчуття чужої присутності. Та потім музика захопила її у свій вир. З вуст самі собою полилися слова колядки, яких колись давно навчила Марія. Її голос набирав силу і лунав на цілий маєток. Невдовзі двері скрипнули, і в кімнату увійшов сам Георгій Зарецький в супроводі незнайомих Лідії чоловіків. Мабуть, ті дами, то їхні дружини, відсторонено подумала Лідія, продовжуючи грати й співати. Отож-бо не пощастило офіцерам!

Пісня завершилася. Пролунали гучні батькові оплески, які підхопили гості. Жінки також тихенько плескали в долоні. Вони вже не стояли поруч, а відійшли в дальній кінець кімнати. Та Лідії було байдуже на них. Вона піднялася з місця і кинулася батькові в обійми. Лише в тих дужих руках безпричинний страх відступив.

— Маленька моя дівчинко, — мовив батько, — глянь тільки, як виросла. Повірити не можу, що зовсім скоро вже твій чоловік слухатиме чарівні пісні, а не я.

— Ну що ви, тату! Хіба я зможу вас покинути?

— Кхм… — чоловік звільнився від обіймів доньки й простягнув руку кудись убік. — Познайомся з Сильвестром, Лідіє. Він син мого друга й стане тобі чудовим партнером по танцях на сьогоднішній вечір. Будь хорошою господинею, покажи гостю наш дім.

Лідія перевела погляд на юнака, що впевнено підійшов ближче.

— Так, звісно покажу.

Ах, таким темпом вишивку їй недоробити. Вона вклала свою руку в простягнуту долоню хлопця, й він легко схилив голову, вітаючи її. Зовнішність мав приємну й загадкову: чорняве волосся, тонкі, благородні, риси обличчя й повні губи, якими він по-дорослому торкнувся її руки.

Дівчину кинуло в жар від цього жесту. За спиною вона почула перешіптування жінок, і це ще більше її знітило. Вона б воліла вибігти з кімнати й вдихнути ковток морозного повітря на вулиці, але бажання догодити батькам й бути ввічливою не давали цього зробити. Та й таємничий палючий погляд хлопця ніяк не давав спокою.

— О, всі вже тут, я бачу, — увійшла в кімнату матінка.

Як завжди бувало з її появою, погляди присутніх звернулися до неї. Жінка, здавалося, випромінювала внутрішнє сяйво, в променях якого хотів зігрітися кожен. На мить Лідії здалося, як гості голодно роззявляють зубасті роти й харчуються тим сяйвом. Лідія висмикнула свою руку з долоні Сильвестра. Зробила це так різко й поспішно, що хлопець розгубився, та дівчині було не до його почуттів. Вона не на жарт перелякалася.

— Мамо! — вигукнула.

Ольга стурбовано на неї глянула.

— Що таке, доню?

Вона хотіла розповісти про те, що бачить, та вмить все припинилося. Люди поводилися, як зазвичай: жінки про щось шепотілися, а чоловіки робили матері компліменти. Вона похитала головою, відганяючи мару.

Мати подарувала гостям чарівну усмішку і повідомила, що вечеря вже готується, тож час піти причепуритися.

— А де це малий бешкетник подівся? — спитала вона, оглядаючи кімнату в пошуках Марка.

— Я… я піду пошукаю, — затинаючись, мовила Лідія.

Не озираючись, покрокувала до виходу з кімнати. Бажала якнайшвидше опинитися на свіжому повітрі, щоб прийти до тями. Треба було знайти Марка. Що як він також бачив щось подібне, й тому втік. Що як йому загрожує небезпека?

Вийшла в коридор, а почувши кроки за спиною, прискорила хід, ледь не зриваючись на біг.

— Стривай!

Глибокий приємний хлопчачий голос, змусив її зупинилася. Сильвестр підійшов до неї й сказав:

— То як щодо екскурсії маєтком?

Вона вагалася. Розривалася між бажанням знайти брата і перевірити чи з ним все гаразд, й очаруванням, що йшло від юнака. Все ж кивнула. Можна ж пошукати Марка разом.

Йдучи на відстані всього в крок від Сильвестра, Лідія нервово м’яла волан сукні. Не знала, як почати розмову. Хотілося б перепросити за свою поведінку, але так, щоб не виглядати в його очах геть дурною.

Та Сильвестр заговорив першим:

— То ти любиш танцювати?

Він взяв її попід руку і продовжив йти вперед так впевнено, наче знав маєток краще неї.

— Так, дуже! — Лідія сподівалася, що напівтемрява коридору сховає її рум‘янець. — Люблю це відчуття запаморочення, коли стає так легко-легко, а перед очима наче зірки літають.

До цього вона танцювала лише з вчителем танців, якого найняла матінка, та з батьком кілька разів. Уроки брав і Марко, але був такий незграбний, що постійно наступав їй на ноги, тож Лідія відмовилася з ним танцювати, хоча й підозрювала, що він то навмисно. Йому більш подобалося махати дерев‘яною шаблею десь в саду з сільськими дітьми, а не заучувати складні па. Мабуть, й зараз десь ховається, щоб не брати участі в нудних дорослих забавках. Лідія ж мріяла про свій перший бал. Вже уявляла, як в обіймах цього красеня літає по залі, а всі навколо розкривають роти від захоплення.

Вона настільки замріялася, що не відразу зрозуміла, як почала спускатися по сходах.

— Чому ми йдемо сюди? Вихід до внутрішнього дворика в інший бік, — вона ж бо хотіла саме звідти почати пошуки.

— Коли ми з сім‘єю приїхали, я помітив тут дещо, — він взяв Лідію за руку, й вона була змушена спуститися з ним до самого низу, в хол. — Ось, — він зупинився прямо під великою кришталевою люстрою, обвитою омелою на честь свята.

Сильвестр підійшов ближче, вона відчула його дихання на шкірі. Його губи так близько. Вони тихо прошепотіли:

— В голові може паморочитися не лише від танців.

Всі думки кудись поплили від захоплення й щемливого передчуття чогось прекрасного. Лиш десь на краю свідомості дзвенів тривожний дзвіночок. Вона мала щось зробити. Когось знайти…

— Марк, — вигукнула й хутко відійшла. — Мені потрібно знайти Марка!

Ніколи раніше її почуття не вирували так сильно, а тут варто було якомусь юнаку лише стати поруч, як вона забула про все на світі. Сім‘я передусім, так завжди говорив батько, й вона ледь не порушила цю заповідь. Але й цей також зовсім совість втратив!

— Якби батько довідався про твою поведінку, то живого місця на тобі б не залишив, — сказала йому.

Від її слів хлопець раптово зблід.

— Я… я не хотів. Вибач! Не знаю, що на мене найшло.. — прошепотів, а тоді схопився обома руками за голову й заричав, як дикий звір.

— Сильвестре? — Лідія обережно простягнула руку й торкнулася його плеча.

— Це все голос в моїй голові. Не можу… опиратися. Знайди брата, поки не… — раптом він випростався, а обличчя розгладилося. Рот перекосила крива посмішка, а в очах, Лідія могла присягтися, запалали червоні вогники. — Пізно!, — продовжив він вже зовсім іншим тоном. Злим і загрозливим.