Я вірю

Дівчина звернула в інший бік, на стежку, що вела до чорного входу на кухню. Підійшовши ближче, вона почула гамір голосів та дзенькіт посуди. Це були звичні живі звуки, й Лідія прискорила крок, мріючи дістатися всередину, до вогню. Зовсім не тому, що замерзла, ні. Хоч на вулиці й було морозно, та вона не відчувала холоду. Тіло брата так пашіло, що й з неї почав текти піт. Від старої Марії вона знала, що духи не посміють наблизитися до живого вогню печі.

Хекаючи від напруги зовсім не як леді, вона потягла брата східцями до непримітних дверей. Взялася за холодну металеву клямку, потягнула її на себе й завалилася всередину. Здавалося, їх з братом поява мала б бути гучною, та ніхто не помітив. Мотря, дужа, огрядна кухарка, бігала від стола до стола й сварилася на своїх помічників:

— Що це сьогодні з вами. Наче сонні мухи якісь! — підійшла до однієї з дівчат, що нарізали овочі, й штовхнула її. — Швидше, швидше рухайся!

Лідія завмерла біля входу. Слуги справді робили справи наче через силу. Пересувалися поволі, важко зітхали й позіхали. Лише з Мотрі енергія била фонтаном. Вона кидалася від однієї справи до іншої. Кинувши ножа й, ще раз вилаявши дівчат, підбігла до печі, помішала вариво в казані, перевернула м’ясо, що шкварчало на пательні, невдоволено скривилася й знову вигукнула:

— Василю, докинь пару полін у піч!

— Сама й докинь! — озвався парубок, що сидів, повернувшись спиною до стола. — Тяжко мені. — зітхнув й приліг на лаву.

— Іди хоч води принеси, лінюху безтолковий! Хай тільки зайде сюди пані Ольга, розкажу їй все, й голови полетять! Де ж так можна хазяйку підставляти?

На цю тираду хлопець лише махнув рукою й, здавалося, справді заснув.

— Та що ж це коїться? Хто-небудь, ану докиньте дров, бо м’ясо сирим залишиться!

Та ніхто зі слуг не ворухнувся. Принаймні, тілом. Лідія ж бачила, як ворушаться їхні тіні на кам’яній підлозі. Безпомічно молотять руками, намагаючись розірвати тонкі тіньові жилки, що обплели їх мереживом. Хто хоч на крихту піддався ліні, вже не виплутається з цієї павутини. А якщо не боротиметься, донька Мари швидко вип’є його сили, висушить, як дерево, й зробить своєю маріонеткою.

Лідія здійняла голову догори. Там, під стелею, сиділа жирна павучиха й смикала за ниточки.

Дівчина здавлено схлипнула, перехопила брата обома руками й потягла його вперед. Вона ступала обережно, намагаючись ставати лише на світлі ділянки підлоги, щоб не зачепити нитки й не потривожити павука. Потрібно було просто добратися до пічки. Всього лиш кілька кроків…

— Панночко! — нарешті помітила їх Мотря й сплеснула руками, — Що це ви тут робите?

Лідія здригнулася. Оступилася й втрапила ногою в павутину. Тонке мереживо миттю обплутало її тінь. Дівчина відчула, як печуть очі від утоми, ниє спина від ваги брата, болять ноги. Уявила затишне ліжко у своїй кімнаті й теплесеньку ковдру. Їй так хотілося відпочити… Руки мимоволі розслабилися. Непритомне тіло брата гепнулося на підлогу. Цей звук Лідія почула наче крізь вату, свідомість заволокло туманом. М‘якими пухнастими хмаринами, в яких було б так добре перепочити. Прилягти й безтурботно погойдуватися на вітрі, не думати про завтрашній день.

— Мотре, — ледь змусила себе говорити, — докинь дров.

Вона відчувала холод кам‘яної підлоги й навіть не пам‘ятала того моменту, коли вирішила прилягти. Не мала сили звестися на ноги, тому поповзла до печі. Торкнулася до металевої заслінки. Метал обпік пальці, й це трохи привело її до тями. Вже впевненіше схопилася за дерев‘яні ручки обома руками, потягла заслінку на себе й опустила донизу.

Підбігла Мотря. Вона несла в подолі спідниці кілька полін. По одному запхала їх у піч, і полум‘я спалахнуло з новою силою, ненажерливо тріскочучи й облизуючи деревину.

Тіні відсахнулися. Лідія відчула, як від жару рветься павутина, звільняючи розум і тіло. Це відчула й павучиха. Вона заверещала, смикнула за ниточки, й ті, хто досі був в її волі, слухняно відійшли якомога далі від відблисків полум‘я.

— Що… — підхопився з лави Василь, — що діється?

Лідія підповзла до брата. Світло від вогню падало просто на нього, й вона сподівалася, що, якщо його лихоманка також викликана духом, зараз вона минеться. Та після того, як відчула на собі силу павучихи, в душі поселився сумнів. В її домівку завітали незвичайні гості, й так просто їх не перемогти.

Вона гладила волосся брата, спостерігаючи, як він дрібно тремтить. Піт котився градом так, що шовкова сорочка під камзолом була наскрізь мокрою, а тремтіння не припинялося. Навпаки, з кожною миттю ставало сильнішим, аж поки не перетворилося на судоми. Його руки й ноги забилися в конвульсіях, з рота вирвався хрип, а у вухах у Лідії залунав скрипливий жіночий голос.

«Не відпущу-у-у!» — говорив він.

До них підбіг Василь, притис Марка до підлоги, намагаючись не дати поранити себе. Лідія вже не гладила брата, а міцно тримала його голову обома руками.

— Закрий! — вигукнула дівчина, киваючи на заслінку печі.

— Але… — спробувала заперечити Мотря.

Вона не бачила павучихи, але одразу зрозуміла, що погляд людей, яких торкнувся відблиск полум‘я, став осмисленим й живим, не те, що до того. Якщо виконає наказ панянки, знову запанує тінь.

— Закрий, інакше він не витримає!

Жінка нахилилася, схопилася за заслінку. Ляснув метал об метал, й відблиски полум‘я зникли в печі.

Тіло Марка в цю ж мить розслабилося й ослабло. Лідія приклала вухо до його грудей і емоційно схлипнула, коли почула слабке нерівне дихання.

— Допоможи добратися до його кімнати, — попросила Василя.

Парубок легко підняв Марка на руки, наче той важив, як пір‘їнка, й впевнено покрокував до виходу в коридор. Лідія підвелася й хотіла податися за ним, та Мотря її спинила й перелякано запитала:

— Панянко Лідіє, що ж нам робити?

Дівчина оглянула кухню. Мереживо павутини знову розповзалося підлогою.

— Робота, — відповіла вона. — Давайте їм якомога більше роботи, щоб відігнати лінощі.

— Ми не можемо працювати вічно, — зітхнула кухарка. — Лінь – то зле, але навіть найстараннішим працівникам потрібен відпочинок.

— Це тимчасово. Я знаю як усе виправити.

Мотря кивнула. Набрала повні легені повітря й вигукнула:

— Нумо, ледацюги, до роботи. Несіть все приготовлене нагору! До тебе говорю, Орисю, годі спати!

Лідія стиснула руку кухарки й вибігла з кухні. Марія вже сказала, що робити, а вона не слухала. Ніхто не слухав.