Я вірю

Вона металася з кута в кут у своїй кімнаті, як звір, що його загнали на полюванні. Як би їй хотілося, щоб поруч була стара Марія! Вона б точно знала, що робити. Дівчина схопила кожуха, маючи намір відвідати стару, але тут же відкинула його на ліжко. Ні, відьма знала, що так буде, і відмовилася допомагати. Що ж вона сказала?

Лідія стисла голову руками, намагаючись якомога точніше відтворити її слова. Щось про віру і про символ. Про силу роду і коріння. До чого тут коріння?

«Як не знайдеш свого коріння, не переживеш різдвяну ніч» — ось, що вона казала.

Але ж батько відмовився від свого коріння, вона на власні вуха чула. Як він міг сказати таке, та ще й після тих казок, які розповідав їй перед сном? А вона, наївна, вірила, та ще й Марію переконувала.

Наче відлуння її темних думок, за вікном бушувала буря. Сніг стукав у вікно, погрожуючи вибити шибки. Вітер задував через димар, й задмухував полум‘я в каміні. Дівчина відчувала, як ще трохи, й тіні доберуться до неї.

— Ні, — вона завмерла, — але ж батько й справді дбав про неї.

Дбав про селян і слуг, і їх з братом навчав робити так само. Влітку сам допомагав збирати урожай, й навіть водив їх з братом на святкування. Вона бачила, як він спілкувався з людьми: там не було жодного приниження чи зверхності, то чому ж він сказав ті жорстокі слова? У що він вірить? У свій рід, що споконвіку обробляв землю, чи у яскраве безтурботне світське життя?

А у що вірить вона?

Погляд дівчини впав на незавершену вишивку. Вона взяла в руки полотно і провела пальцями по золотому шиттю. Герб її сім‘ї. Символ, який батько вибрав сам.

— Чому зірка? — запитала вона колись давно.

— Коли я був далеко, то часто дивився на небо, шукаючи одну цятку, яка вказувала шлях додому. Коли був у роздумах, також зводив погляд догори. Там сяяла вона, і змушувала думати про рідні землі. Відповідь сама приходила, наче її послав хтось із богів. І коли король запитав, яким буде мій герб, я одразу ж вказав на ту зірку. Щоб навіть коли небо затягне хмарами, завжди мати орієнтир.

Чи має він його зараз? Лідії хотілося вірити, що ті слова були сказані з якоюсь метою, і насправді він так не думає. Але якщо раптом, він загубив свій орієнтир, вона нагадає йому.

Тремтячими від хвилювання руками, дівчина взяла голку, лише з третьої спроби змогла вдіти в неї нитку, й почала вишивати. Вона більше не звертала уваги на тіні, що загрозливо шепотіли в закутках кімнати. Робота повністю поглинула її увагу. Стібок, і ще один. Знову і знову, аж поки зірка на червоному оксамиті не набула остаточної форми. Ножицями вона розрізала полотно за формою вишивки. Тоді приклала зорю до іншого клаптика тканини і різала знову. Грубими стібками з‘єднала половинки докупи, у незшитий проміжок напхала заздалегідь заготовленого пуху. Тепер в її руках лежала невелика декоративна подушка з гербом їхньої сім‘ї. Лідія сподівалася, що такий подарунок потішить батька, та тепер він зможе зробити дещо більше. Якщо вона права, ця зірка врятує їх усіх.

Пригорнувши вишивку до грудей, вона вийшла з кімнати. Пішла на звуки музики, гомін і сміх, що чулися з бенкетної зали, але раптом почула інший звук – скиглення і схлипи. В коридорі навпроти дзеркала у весь зріст стояла жінка. Лідія впізнала матір й підійшла до неї, чекаючи, що та буде лаяти дівчину за так і не переодягнену сукню. Та Ольга не зважала на доньку. Вона закрила долонями обличчя й продовжувала плакати.

— Мамо? Що таке, мамо? — Лідія лагідно торкнулася материного передпліччя, намагаючись відвести її руку. — Чому ти не з гостями?

Жінка запручалася:

— Ні, облиш мене! Це жахливо! Я не зможу туди піти. Тільки не такою.

Просто в Лідії на очах материні руки вкривалися виразками — рани тріскалися, й з них витікала прозора сукровиця. Дівчина скрикнула, відсмикнула долоню. Ольга забрала руки від обличчя, щоб глянути, що налякало доньку, й закричала. Перевела погляд на дзеркало, крик її став ще гучнішим. Прекрасне мамине обличчя стало потворним від гнійних наривів і коричневих плям.

— Ні, ні, тільки не це! — скиглила вона, дряпаючи нігтями шкіру. — Що завгодно, тільки не це! — а тоді, наче схаменулася, схопила Лідію за плечі й сказала: — Бери Марка і тікайте звідси! Ідіть до старої Марії, вона про вас подбає.

Лідія відступила. Отак просто? Взяти і втекти, віддавши свій дім на поталу духам? Ні, вона не зможе. Батько б ніколи так не вчинив!

Остання думка різнула гострим ножем по серцю. Але ж це саме через нього все сталося!

Дівчина розвернулася й побігла до бенкетної зали. Двері були відчинені навстіж. Під запальну мелодію кружляли в танку пари. На мить дівчині здалося, наче все гаразд, але вона змусила себе приглянутися уважніше. І ось уже в посмішці найближчого до неї чоловіка помітила ікла, а в пані, яку він тримав в обіймах, визирав з-під спідниці хвіст, яким вона махала в такт музиці. Замість акуратно манікюру на руках росли закручені кігті, якими вона впилася в чоловіче плече. Та її партнер не відчував болю, хоч кров вже струменіла на підлогу. Він губами намагався пірнути у декольте чортиці. У світлі свічок миготіли їхні химерні тіні. Вони неприродно викривлялися, зовсім не слухаючись тіл власників, показуючи істинну природу речей.

В кутку біля темних вікон грали музиканти. Також не по своїй волі. Над ними сиділа павучиха й смикала за ниточки, змушуючи чоловіків прискорювати мелодію. Від швидких рухів струни тріскалися одна за одною, спочатку красива пісня тепер стала схожа на скрип старої карети із заржавілими ресорами, але нікого це не турбувало.

— Ось де ти!

Хтось торкнувся її плеча, й дівчина підстрибнула. Розвернулася і побачила Сильвестра. Хотіла втекти, але він міцно в неї вчепився й не відпускав, попри всі спроби вирватися.

— Потанцюємо? — запитав і, не чекаючи відповіді, потягнув до зали.

— Ні, — скрикнула Лідія, коли зірка випала в неї з рук.

Жахлива музика заполонила свідомість. Якийсь час вона ще слідкувала, як подарунок батькові штовхають ногами, а потім втратила подушку з виду. Той, хто був у тілі Сильвестра, вертів її у всі боки, й вона мусила швидко переставляти ноги, щоб не впасти. Танець набув такого темпу й безумства, що як тільки оступишся, ошалілі танцюристи затопчуть і навіть не помітять.

— Сильвестре, — дихання бракувало й вона ледь виштовхала слова з пересохлого горла. — Сильвестре, тобі вже вдалося його побороти. Спробуй знову. Будь ласка! Я вірю, що ти зможеш.

Вона відразу зрозуміла, що щось змінилося. Хлопець продовжував рухатися, але вже не так швидко. Темп їхнього танцю сповільнився, тепер інші пари раз по раз наштовхувалися на них й невдоволено сичали.

— Готова? — запитав Сильвестр.

Лідія глянула йому в очі й зрозуміла, що то справді він.

— До чого?

Він не відповів, лише закружляв її ще сильніше, і коли вони наблизилися до краю кола, відпустив. Лідія втратила рівновагу, впала й проїхалася по лакованій підлозі кілька метрів. Сильвестр просто взяв і викинув її з кола, а сам залишився всередині. Коли вона підвела голову, шалений танок знову підхопив його.

Лідія побачила свою подушку на підлозі під скатертиною, що звисала зі столу майже до самої підлоги. Простягла руку й схопила її. Звелася на ноги, притримуючись за масивний стілець, й опинилася віч-на-віч з духами, що стали видимі й майже матеріальні. Їхній одяг блищав багатою вишивкою, але дорогі тканини на половину зотліли. Золоті прикраси та ордени потьмяніли від часу. Колишні власники маєтку не змогли покинути цей світ і цієї ночі нарешті потрапили до себе додому. Вони бенкетували. Примарними руками бралися за келихи з вином, стукалися ними, перехиляли й пили до дна, але червона рідина, замість того, щоб осісти в шлунку, дзюркотіла на підлогу.

— Більше випивки! — гукнув хтось з них й підставив келих, а Руся, наче та лялька, покірно налила ще.

— Тату! — вигукнула дівчина, помітивши, що батько самотньо сидить на кріслі й мовчки за усім спостерігає. — Тату, припини це!

— Він не можжжже, — почула дівчина і лише тепер помітила, що навколо батькової шиї обвився черв. — Він зрадив насссс, а це розплата.

Батькові руки міцно схопилися за бильця, пальці від напруження побіліли.

— О, так, — захихотів хтось збоку й Лідія упізнала того чоловіка з яким раніше розмовляв батько в ігровій залі, тільки тепер то вже був не зовсім він. — Хотів грошенят, щоб прогодувати тих нероб в селищі, й зрікся традицій. А ще брехаааав! О, якою солодкою була ця брехня. Що завгодно сказав би, щоб цей мішок з монетами не подумав бува, що він турбується про селюків!

— А жінка його, — продовжив черв, — так носилася зі своєю красою й правилами поведінки, що на власних дітей забула. Хі-хі, тепер не до забав їй буде з таким личком, гарно моя сестричка постаралася.

— Тату, будь ласка.

— Він тебе не чує. Він дивиться на те, що наробив і божеволіє. А я смакуууую.

Черв розтулив пащу, повну гострих зубів, і впився нею в батькову голову. Жоден м‘яз не сіпнувся на його обличчі, лише з кутика ока скотилася сльоза.

— Кожен може помилятися, але тепер я знаю, що в нього були добрі наміри. В нього завжди добрі наміри.

Лідія простягла до батька подушку з вишитою зіркою. Золоті нитки відбивали сяйво свічок і, здавалося, сяяли самі. Біс поруч зашипів, черв розімкнув пащу й відсахнувся. Та коли зірка опинилася в батька на колінах, сяйво згасло. Тепер це була звичайнісінька вишивка.

— Він не вірить більше в себе. А як можна захистити свій рід, коли не віриш, що можеш.

— Байдуже, — відповіла Лідія. — Я вірю.

Вона схопила подушку, зірка знову засяяла в її руках, і побігла.

— Хапайте її!

Гострі пазурі бісів раз за разом рвали на ній одяг, смикали за волосся, але не могли схопити. Світло зірки захищало її, розчищало шлях вперед. Ті, кого торкалися промені, верещали від болю й качалися по підлозі, а, проте, цього було недостатньо, щоб прогнати зовсім. Для цього було потрібне щось більше. Могутній оберіг, який осяяв би весь будинок.

Лідія вибігла на балкон і зачинила за собою двері на ключ. Взялася за великий керамічний вазон й підсунула його до входу про всяк випадок. В деревину грюкнули, а тоді знову і знову. Лідія поволі відходила, аж поки не вперлася спиною в балюстраду. Позаду неї височіла верхівка ялини. Так близько, але занадто далеко, щоб дотягнутися.

Погляд дівчини вихопив шнурки натягнуті над подвір‘ям, на яких слуги розвішували мокру білизну. З‘явилася ідея. Вона побігла до комірчини, де знала, є невисока драбина. Коли поверталася звідти з ношею під пахвою, помітила перекошені обличчя у вікнах, які стежили за кожним її рухом. Шибки тремтіли від натиску, і, здавалося, зараз розлетяться на друзки.

Вона поклала драбину на бильця і посунула її вперед, аж поки та не лягла на шнури. Придавила рукою, відчуваючи, яка ненадійна то опора, але все одно вилізла наверх. Глянула вниз, присіла від того, що запаморочилося в голові. Тримаючись за штабелі, обережно поповзла вперед. Сніг сипав в обличчя, пориви вітру намагалися вирвати вишивку з її рук. Коли почувся дзенькіт розбитого скла, не оглянулася, лише пришвидшила хід. Ялина була вже поруч.

Лідія схопилася за гілку, притягнула до себе верхівку. Відчуваючи, як драбина під нею зісковзує з балюстради, в останню мить встигла настромити свою зірку на дерево, а тоді полетіла вниз.

«Я вірю у свою сім‘ю» — встигла подумати, поки падала.

Із зірки заструменіло сяйво. Наче тепле шерстяне покривало, воно укутало її, а тоді прийшла темрява.