Я вірю

— Лідіє! — хтось штурхав її в плече. — Лідіє, прокидайся! Там подарунків ціла гора!

Дівчина розплющила очі й оглянулася. З подивом зрозуміла, що знаходиться у своїй кімнаті, спить у своєму ліжку та ще й у нічній сорочці, а не валяється в кучугурі снігу в пошматованій сукні, як мало б бути.

— Марку? Ти одужав?

— Та не хворів я. Прикидався, щоб не йти на ту вечерю. З дорослими так скучно.

— Але…

— Та годі! Знаю, що так не можна. Вже отримав від матері на горіхи. Одягайся давай, інакше піду розгортати їх без тебе.

Брат вибіг з кімнати, але дівчина чула, як він нетерпеливо притупцює ногою в коридорі. Вона відкинула ковдру, похапцем одягла приготовлену сукню, що висіла на бильці ліжка, вбулася й помчала до нього.

Надворі сяяло сонце. Проміння пробивалося крізь високі, зовсім не побиті, вікна й освітлювало маєток. Почувши голоси, Лідія зупинилася.

— Ти йдеш, чи ні? — смикнув її за рукав Марко.

— Іди, я дожену, — відповіла, прислухаючись до розмови в батьковому кабінеті.

— Дві тисячі золотих, як і домовлялися. На сплату чекаю через рік, з відсотками.

Запала тиша, а тоді батько відповів:

— Дякую, Берте, та я передумав. Не хочу ходити в боржниках у того, хто вважає селян людьми нижчого сорту. Бо як не крути, а я один із них.

— Що ж, — монети знову відправилися в дорожній ящик, — тоді твоя донька буде без приданого. Думаєш, молодий Сильвестр захоче тепер взяти її за дружину? Освальд знайде йому багатшу наречену.

— Ці гроші були не для мене, — Лідія увійшла в кабінет. — Вони для селян, яких ви так зневажаєте. А якщо моєму майбутньому чоловіку потрібні будуть лише золоті, то я краще в дівках посиджу.

— Лідіє! — вигукнула мати, що весь цей час мовчки стояла поруч з батьком. — Манери!

Але дівчина бачила, як вона намагається приховати усмішку.

Пан Берт схопив свій ящик й пішов, а батько важко оперся об стіл.

— Ти вчинив правильно, — сказала Лідія.

— Але що тепер робити до весни?

— Я вірю, що все налагодиться. Ходімо, там Марк вже дістався до подарунків.

Вони вийшли на подвір‘я. Сніг хрускотів під ногами і яскраво виблискував на сонці. Марко розмахував дерев‘яним мечем, якого витягнув з однієї з коробок, захованих під ялинкою. Лідія підвела погляд. На верхівці дерева сяяла зірка.