Я вірю

Як тільки дівчина переконалася, що Марко спокійно лежить у своєму ліжку, надійно укритий кількома ковдрами, одразу ж побігла до матері.

Ольга Зарецька завершувала чепуритися біля дзеркала. Поправила зачіску, пощипала пальцями щоки, щоб були рум’янішими, й кусала губи, щоб виглядали пухкішими. “Зовнішність жінки — це візитівка чоловіка” — любила повторювати вона.

— Лідіє? — нарешті вона помітила віддзеркалення доньки, й погляд від здивованого змінився на обурений. — Чому ти ще не готова?

— Марко захворів, У нього гарячка. І я думаю, — вона завагалася, знаючи як мати сприйме наступні слова, — думаю, в нього вселилася Трясовиця.

Ольга розсміялася.

— Казала ж Георгію, що тітка Марія на тебе погано впливає. Дивись мені, при гостях такого не ляпни. Якщо він погано себе почуває, сходи на кухню й попроси Мотрю зварити бульйон. Це завжди допомагає.

Шкірою Лідії пробіглися сироти лише від згадки про потвору, що там оселилася. А щоб знову спуститися туди…

— Ні, мамо. Все справді серйозно.Там…

Позаду почулися кроки й Лідія різко замовчала. По коридору ішла одна з гостей, а коли зрівнялася з Лідією, також зазирнула до материних покоїв.

— Все чепуришся, дорогенька. Годі, бо ти і так прекрасна.

Очі жінки неприродно заблищали, у світлі свічок здавалося, що прищі на обличчі рухаються по шкірі. Лідія ступила крок назад, щоб бути трохи далі від неї.

— Уже йду, Ядвіго. Лише перевірю, як там мій син. Здається, він занедужав.

— Ми всі уже готові. Негоже гостям чекати хазяйку вечора. Тим більше в таке свято.

Кинувши прощальний погляд в дзеркало, Ольга підвелася. Пройшла повз доньку, підійшла до жінки й взяла її попід руку.

— Твоя правда. Це дуже неввічливо з мого боку.

— Мамо! — обурилася Лідія.

— Завтра зранку батько з'їздить в місто за лікарем, а сьогодні дуже важливий вечір, повір мені. Чекаю тебе у бенкетній залі. І, будь ласкава, переодягнися.

Сказавши це, вона повела подругу у вітальню, де збиралися гості перед вечерею. Лідія стояла на місці, обдумуючи почуте. Чому цей вечір такий важливий? Це ж сімейне свято, а цього разу в них так багато поважних гостей. І ялинка, Лідія була готова закластися, ставилася спеціально для них. Тільки, що б не було потрібно батькам від цих людей, все буде марно, бо коли опуститься темрява, духів не спинити без дідуха.

Лідія глянула у вікно, де вже опустилися сутінки, й побігла шукати батька. Вона прямувала до ігрової зали, хоч мати суворо наказувала не заходити туди, коли чоловіки розважаються азартними іграми. Захоплені гравці не вибирали слів, й вона могла почути вирази, які юним леді не потрібно знати. Проте зараз благопристойність турбувала дівчину найменше.

Ще здалеку вона почула гучні вигуки, які супроводжували гру в кості. Двері були прочинені й вона завмерла біля них, впізнавши голос батька.

— Невже господар дому не приєднається до гри?

— Ні, Берте, ні. Я ж писав тобі, що зараз в досить скрутному становищі.

— Можливо, удача б тобі усміхнулася за гральним столом. Ця пані до тебе прихильна. Подивися який маєток маєш! А дружина! Кожен позаздрить. А ходять чутки, що був звичайним селюком. Розкажи кому, не повірять, що смерди можуть так високо здійнятися. Вони крім землі нічого й бачити не повинні, і чути нічого, крім голосу свого пана.

Дівчина чекала, що батько розгнівається на такі слова. Але він навіть не подумав.

— Так, так і є, — підтвердив він, на її здивування. — То як щодо мого листа? Ти сказав, що вирішиш вже на місці чи давати мені позику. Рік видався неурожайний, а Лідії потрібно придане готувати.

Від цих слів Лідію наче під дих вдарили. Може вже занадто пізно, і в її батька також якийсь дух вселився?

— Маєш рацію, я вагався. Чув, що на цих землях процвітає язичництво, а ті, хто приходить сюди правити, або приєднуються, або надто скоро помирають, щоб викорінити цю заразу. Ти ж не віриш в тих темних богів? Король цього не схвалює.

— Звісно ж ні, хіба Його величність міг би довіритись язичнику?

— В тебе, друже, зразкова сім‘я, чудові землі, непомітні слуги. Ти вже стільки років тут протримався, тож впевнений, проживеш достатньо довго, щоб сплатити борг. Зранку все оформимо, а зараз нумо веселитися. Ходімо, дам тобі невелику суму авансом, спеціально для гри.

Не слухаючи відмовок, чоловік потягнув батька вглиб зали, й невдовзі його голос злився з десятком інших.

Лідія зазирнула у шпарину. Чоловіки кидали гральні кубики й вигукували в кого випало більше число. Ті, хто виграв, згрібали зі стола монети, ті ж, хто програв, розмахували руками й барвисто виражали свій розпач, проте робили ставки знову і знову, домовлялися зіграти в борг, щоб відігратися, але програвали. Розпачливо завивали, заливали свою невдачу спиртним, і все для того, щоб зіграти ще раз. Мати мала рацію, таких лайливих слів Лідія зроду не чула. Батько ніколи так не виражався. Та й зараз він спокійно стояв і тихо спостерігав за грою. Але вразило її зовсім не це. З коротких модних зачісок чоловіків стирчали роги, а з-під сюртуків визирали хвости. Тепер вона зрозуміла, що мала на увазі Марія, коли говорила, що азартні ігри — то бісівська справа.

Один з чоловіків повернув голову й глянув просто на неї. Його очі палали червоним, посмішка була такою широкою, що з рота скапувала слина. Лідія скрикнула, зачинила двері, й втекла.