Зміст
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 3

    Лідія позадкувала. Коли холом пронісся гучний регіт, кинулася навтьоки. Хотіла гукнути на допомогу, та горло здавило від страху. Бігла довгими коридорами, дивуючись, куди поділися всі слуги.

    Сонце не показувалося з-за хмар. Пішов сніг. Хоч крізь високі вікна все ще лилося денне світло, в будинку панували сутінки. Дівчині здалося, що вони були густішими ніж зазвичай, химерно розтягувалися й видовжувалися. Ворушилися, наче живі. Коли забігала в темний проміжок між вікнами, почувалася так, немов скупалася в крижаній воді. Тіло ціпеніло. Щоб зробити крок вперед, доводилося докладати чималих зусиль, бо ноги стали важкими, мов каменюки. Та в думках пульсувало ім'я брата. Впевненість в тому, що йому потрібна допомога, гнала її вперед.

    Як і шепотіння за спиною. Таке ж, як у музикальній залі. Коли чуєш, звуки, але ніяк не розбереш слів. Тоді Лідія думала, що тоді жінки потай пліткували, а тепер озиралась на бігу, але коридор був порожній.

    Вона завернула за ріг й несподівано врізалась в когось. Закричала й почула у відповідь такий самий дівочий переляканий крик.

    — Русю! — вигукнула Лідія, впізнавши служницю.

    — Панянко, як же ви мене налякали! — дівчина приклала руку до грудей.

    Лідія взяла її за плечі й уважно глянула в очі. В них вона побачила лише розгубленість. Видихнула з полегшенням й наказала:

    — Русю скажи слугам, щоб запалили свічки. І всі каміни. Навіть у віддалених кімнатах.

    — Так день іще, панночко! — відповіла дівчина. — Крім того, я не можу нікого знайти. Орися мала б допомогти мені накривати на стіл, але мов крізь землю провалилася.

    — Запали тоді сама! Хіба ти не бачиш їх?

    — Кого? — розгублено озирнулася служниця.

    — Духи. Треба прогнати злих духів!

    Так, вона вже була певна, що то їх рук справа. Стара Марія мала рацію, і всі її байки – зовсім не вигадка.

    — Духи, панночко? Але ж…

    — Послухай, — вона не мала часу на розмови, потрібно було знайти брата, але батько постійно наголошував, що вона має дбати про людей, які віддані їхній сім‘ї, — просто повір мені. Якщо не запалити вогонь, ми всі пропадемо!

    Лідія бачила, що Руся дивиться на неї, як на несповна розуму. Служниця невпевнено кивнула й сказала:

    — Запалити вогонь. Так, гаразд. Я запалю.

    Вона одразу ж підійшла до канделябра біля стіни, взяла сірники, що лежали поруч, черкнула головкою одного з них об камінь і піднесла до гніту. Затріпотів слабкий вогник, який, здавалося, ось-ось погасне, та Лідія того вже не бачила. Вона побігла далі.

    Коли вибігла у внутрішній дворик, серце ледь не вистрибувало з грудей.

    — Марку! — гукнула щосили. — Марку, де ти?

    Луна підносила її голос вгору. Вигуки звідси чутно ледь не в кожному закутку дому. Крізь лапаті сніжинки Лідія вдивлялася у вікна, чи не визирне, бува, через скляну шибку братова пелехата чуприна. Та чорні провали у білих стінах продовжували зіяти темрявою. Вона наче стежила за кожним рухом дівчини.

    Аж ось в одному з вікон запалав вогник. Тоді в іншому. У відблисках полум‘я дівчина побачила як служниця добросовісно виконує її наказ. Оранжеві спалахи розбивали темряву, і вже було не так страшно. Лідія сподівалася, що духи хоч на деякий час відступлять й облишать тих, хто в будинку, та розуміла, що коли настане ніч, свічки їх не спинять.

    Погляд Лідії ковзнув по ялинці. Яскраві кульки легко погойдувалися, а стрічки розвівалися від вітру. Лідія підійшла ближче й торкнулася пухнастої гілки.

    «Красива,» — подумала, — «але порожня,» — пригадала слова тітки.

    Обійшла ялинку по колу, наче сподівалася, що брат ховається з іншого боку. Помітила сліди слуг, які вже присипало тонким шаром снігу, і тепер уважно дивилася під ноги, намагаючись вирізнити з-поміж них відбитки взуття Марка.

    Ось! Ось він підбіг до матері й стояв поруч, нетерпляче топчучись на місці, поки вона читала йому нотації. А ось сліди тієї жінки, на яку він наштовхнувся. Вони йшли зовсім поруч. Тут брат розвернувся й ланцюжок повів Лідію до брами, що виходила на задній двір. Відбитки були змазаними, наче він біг.

    Сліди брата вели до конюшні. Зі щілин наглухо зачинених ставень струменіло світло. Підхопивши спідниці, бо снігу тут намело по щиколотки, Лідія побігла туди. Відчинила скрипучі дерев‘яні двері. З приміщення війнуло запахом прілого сіна й гною.

    — Марку!

    Відповіді не було.

    Коні в стійлах, зачувши її голос, забили копитами й заіржали. Лідія підійшла до Квітки, своєї кобили. Погладила долонею її по голові, а та неспокійно зафиркала.

    — Ти ж бачила Марка? — запитала дівчина.

    Вона нерідко говорила з Квіткою. Тварина здавалася дівчині дуже розумною й інколи, наче відповідала їй. Не словами, звичайно. Рухами тіла чи виразом морди. Ось і зараз Квітка стала на диби й копитами вказувала на прохід між стійлами. Світло ліхтаря при вході ледь досягало його кінця. Лідія знала, що там зберігають сіно. Навіть бачила обриси тюків і якесь ганчір’я на ньому. Та як тільки вона ступила в тому напрямку, Квітка заіржала, й дівчина зрозуміла, що б там не було, саме воно лякало тварин.

    Лідія про всяк випадок схопила батіг, та, подумавши, поклала на місце. Те, з чим вона стикнулася, неможливо поранити чи відігнати звичними методами. Тут потрібна інша зброя, та нічого з оберегів старої Марії у неї не було.

    Вона ступала обережно, прислухаючись до кожного шереху. Сіно заворушилося. Лідія завмерла, затамувала подих, та почувши стогін, зрозуміла, що там зовсім не ганчір'я.

    — Марку! — вигукнула й чимдуж побігла до брата.

    То справді був він. Загорнутий в кожух одного з конюхів, він, скорчившись, лежав на сіні й дрібно тремтів.

    — Л-л-лідіє? — процокотів зубами хлопець.

    Вона торкнулася його чола й тут же відсмикнула руку.

    — Ти весь гориш!

    — Х-х-холодно, — брат дивився на неї затуманеними очима.

    — Ходімо, — вона допомогла йому підвестися, та хлопець ледь стояв на ногах. — Давай, обіприся на мене.

    Марко прогудів щось незрозуміле, поклав руку їй на плече, а тоді й зовсім завалився на неї. Лідія ледь встояла під його вагою. Вона була вищою за Марка, тож довелося добряче зігнути ноги в колінах.

    Повільно, крок за кроком вони вийшли з конюшні. Лідія поглянула на довгу дорогу, якою прийшла сюди. Таку відстань їм у двох не подолати. Їй потрібна була допомога.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.