Академія рутерів: Штрафна група

Старенький автобус, добряче погризений іржею, пихнув з відводів клубами густого пару й повільно поповз у бік портових складів. Кай провів його плавні обриси сповненим смутку поглядом. Заможними кварталами давно вже курсує новенький транспорт на гравексі. Лише тут, в Академії, а також у бідних районах Ліфіри все ще плавають от такі старі кити.

Сунувши руки в кишені, він неквапливо покрокував до гуртожитку. Сьогоднішня зустріч з деканом лишила по собі суперечливі відчуття. З одного боку, неминуча кара за бійку була спущена на гальмах, але з іншого, він потрапив до якоїсь штрафної групи диваків. Тепер доведеться відбувати покарання у богами забутому поселенні. І що з цього гірше, поки достеменно не відомо. Так, занурений у тривожні думки, він і не помітив, як дістався до будівлі гуртожитку.

Всі студенти Академії мали можливість зняти собі кімнати чи навіть цілі будиночки у невеликому і, до слова, єдиному однойменному місті острова Ігнас. Переважна більшість мешканців так чи інакше мала відношення до Академії й армії. Це було зроблено навмисно, і Кай не сумнівався, що й залишкова меншість далеко не така звичайна, як здається на перший погляд.

Але не у всіх щасливців, яким посміхнулася удача стати студентом, вистачало статків на просторе й затишне житло. До них належав і Кай. Син столяра й посудомийниці, він змушений був шукати собі більш бюджетні варіанти. І таким став гуртожиток мадам Грізлі, що на Паровій вулиці робітничого району.

Триповерхова конструкція із стрічок заґратованих вікон та вигризеної вітром й дощами цегли більше нагадувала буцегарню, аніж бюджетний прихисток для робітників.

Під скрип петель хлопець увійшов до тісного холу. Одягнутий у потерту форму охоронець нагородив його липким, прискіпливим поглядом, але таки впізнав і в ту ж мить втратив інтерес. Сьогоднішня газета, розгорнута на столику, була значно цікавішою.

Звичним рухом він устромив свою залізну перфокарту-перепустку до приймача. Той клацнув прихованими у залізній коробці механізмами й підморгнув зеленим вогником індикатора. Десь у нетрях стіни загудів шестернями механізм блокування внутрішніх дверей. Дзвінке клацання сповістило про відчинення замка. Подолавши й цю перепону, він опинився у довгому коридорі, що перетинав будівлю з кінця в кінець. Десь посередині приховувався вихід на сходи, якими треба було піднятися на третій поверх, а потім пройти коридором у зворотному напрямку до вузьких і непримітних дверей. Залізні цифри номеру давно стали історією, полишивши після себе лише контур на бурій облізлій фарбі — 31.

— Дім, милий дім, — гмикнув з іронією Кай, провертаючи в замку ключ.

Кімната була маленькою, два на три метри, у якій помістилося скрипуче ліжко, столик, тумба й похилена шафа у кутку. А ще було вікно: холодне, поділене залізними прутками на квадрати, крізь які він кожен вечір дивився на зоряне небо.

Що ж, вже завтра доведеться все це полишити й вирушити у подорож. Дивакуватий куратор, призначений деканом, повернувся до них лише через годину. На той момент Кай вже активно спілкувався з усіма членами їхньої маленької групи. Хіба що з придурком Майєром відносини лишались натягнутими, що й не дивно. Кай таких терпіти не міг. Дитинство на бідних портових вулицях закарбувало в його серці непримириму відразу до багатіїв. Тих, що звикли до безкарності, можливості в будь-яку мить прикритись грошима та статусом. А ще його бісила їхня звичка хизуватись своєю родовою приналежністю.

Відчуваючи, що знову заводиться, він стис кулаки й зробив три глибоких вдихи. Тож практика… Куратор повернувся, притискаючи до себе невеличкий сріблястий кейс з чорною ручкою. Мабуть, саме це обіцяв кор Біргман, коли постало питання про ману.

— Отже, — почав новопризначений керівник з самого порогу, — завтра о дев’ятій годині збираєтеся біля причальної башти льотного поля. Деканат вже зафрахтував нам білети на «Альбатрос». При собі мати все необхідне для подорожі й не запізнюватись. Якщо чогось не врахуєте, то будуть ваші проблеми.

З цими словами він розвернувся і вийшов з кабінету під перехресним вогнем розгублених поглядів.

Ох і «пощастило» їм з куратором: нічого конкретного не повідомив, порад ніяких не дав. Коли за ним зачинилися двері, навіть Майєр хитнув головою й поцокав язиком.

Врешті вони домовились зустрітися ввечері у затишному кафе біля центральної площі, щоб напрацювати спільний план дій. «Старий рутер» мав серед студентів певну популярність і за кілька років обріс цілим ворохом смішних та курйозних історій. А ще там готували чи не найсмачніші тістечка до кави. І навіть його скромних статків, які щомісяця поповнювала банківським переказом мати, вистачало на подібні витрати. У роздумах і планах він не помітив, як задрімав.

Прокинувся Кай від двох довгих й гучних гудків, що лунали чи не над цілим районом. Це у цеху збірки парових автомобілів закінчився робочий день. Скоро гуртожиток наповниться басистими голосами й ароматами приготованої їжі. А отже, зараз сьома година вечора. Ледь не проспав. За годину він вже має бути у центрі, а запізнюватись, щоб порадувати свого родовитого недруга, якось не хотілося.

Кай підхопився, одним оком глянув на себе у дзеркало й поправив так і не зняту форму.

«По дорозі розгладиться», — подумав він і вийшов у коридор.

Біля зупинки було людно. Робітники поверталися додому, а молоді пари прямували до центру як осередку вечірніх розваг та відпочинку. Під’їхав автобус, і Кай, не роздумуючи багато, приєднався до бурхливого потоку пасажирів. Як казав батько: «Краще погано їхати паровиком, ніж гарно повзти на своїх двох».

Попри тисняву, вже за десять хвилин він опинився у центрі Ігніса. І якщо промислові райони були втіленням раціоналізму, простоти й технічного духу епохи, то центральні сквери тонули у вогнях новомодних дугових ламп, музиці вуличних музикантів і веселого гомону різномасного натовпу.

Попри очікування, до кафе він прибув останнім. За круглим столиком у кутку вже сиділа знайома трійця.

— Хо, а ось і Кай! — радісно вигукнув товстун і помахав рукою.

Судячи з напівпорожніх блюдець і кухлів, зустріч почалася давно. Око одразу відмітило порцелянову тацю з тістечками біля Майєра. І тут вже вилупок встиг відмітитись.

— Привіт всім, — він зайняв єдине вільне місце між веселим товстуном і тихою дівчиною, що переважно мовчала і трималась відокремлено.

До столика одразу ж підбігла молода офіціантка. Усі, крім аристократа, поновили замовлення. До них приєднався і Кай.

— Що ж, коли ми вже всі зібрались, то нумо знайомитись, — підвівся з-за столу товстун. — Мабуть, почнемо з мене, аби вам легше було. Дімітріс Бонн-Пріг чи просто Дім. Перший і єдиний син Бонна Жерарда-Пріг, який відомий на острові Брін як «Залізний купець». Батько тримає склади у порті Тауд і має частку з фабрик на острові Кий, тому з грошима проблем не буде. Якщо щось треба — кажіть. Ха, ще я обожнюю вогнепальну зброю і маю фізичний тип М-плюс. Потрапив у штрафну групу, бо побився об заклад, що зіб’ю капелюх з інструктора на полігоні. Як бачите — я з вами, а не у в’язниці.

На цьому промова скінчилась, і він всівся на місце, де одразу прийнявся ласувати тільки-но принесеними тістечками.

«А ще ти любиш смачно попоїсти», — відмітив для себе Кай.

Наступним, хто б сумнівався, підскочив аристократ:

— Роджер кор Майєр, — гордовито вигукнув він, обвівши усіх презирливим поглядом, — аристократ у п’ятому поколінні. Моя сім’я входить у десятку найвпливовіших родів Ліфіри й неодноразово обиралася керівною на скликанні.

— Вибач, що перебиваю, та чогось я за своє життя жодного разу не чув, щоб ваш рід на п’ять років обирали головним. Може, то було десь в отих чотирьох поколіннях без тебе? — не втримався від шпильки у бік свого недруга Кай.

Аристократ почервонів, стис зуби від гніву, але втримався.

— Мій батько тримає ферми на острові Брін і консервний завод у Ки-Тау, — продовжив він. — Маю ранг «Майстра» з бою на шпагах — справжньої чоловічої зброї. М-плюс стихійного типу — вогонь. До групи потрапив через нього, — він кивнув головою у бік Кая й нарешті сів, гордий собою і своєю промовою. Наступною мала бути дівчина. Однак та ніяковіла і ніяк не могла зібратися з духом. Аби дати їй ще трохи часу, слово взяв Кай.

— Я Кай Коштес. Не належу до жодного аристократичного роду і не маю заможних родичів. Мій батько працює столяром у доках порту Тауд, а мати миє посуд у місцевому трактирі. Вони найповажніші й найдорожчі для мене люди. Якщо хтось скаже про них хоч одне погане слово, то я виб’ю йому всі зуби ось цими кулаками.

Майєр, який вже збирався щось додати, вчасно одумався і закрив рота. А Кай тим часом продовжував:

— Дитинство моє пройшло на вулиці, тому я вмію всього потроху. Із стрілкової підготовки в мене «Добре». Гадаю, цього має вистачити. За типом М-плюс — просторова маніпуляція, телекінез. До групи потрапив через бійку з пр… Майєром.

— Кором Майєром, — вирішив виправити його аристократ, наголошуючи на приставці до імені.

— Ой, заткнися, — махнув рукою Кай.

Над столом повисла тиша. Розуміючи, що відкладати свій виступ далі нікуди, дівчина важко зітхнула і підвелася, ловлячи на собі зацікавлені погляди хлопців.

— Е-м-м...Вікторія кор Лінел, — майже пошепки вимовила вона, ледь-ледь перекриваючи голосом гомін у залі. — Мої предки були імперськими біженцями, що колись втекли в Ліфіру. Похизуватись статками не можу, як і володінням зброєю. Проте знаю, куди тиснути і як цілитись. За здібністю — цілитель. Сподіваюсь, що ми потоваришуємо.

Вона вже збиралась сісти, коли Дім спитав:

— А провина твоя яка?

Було помітно, що казати дівчина не хоче. Та їй все ж таки вдалося подолати себе й відповісти:

— Мене підставили.

— Тобто? — чи не в один голос вигукнули всі.

— Ну-у, я не користуюсь особливою повагою серед одногрупників, тому в нас час від часу трапляються деякі конфлікти…

— Вони весь час знущаються і таки знайшли спосіб тобі добряче допекти, — закінчив за неї Кай.

Дівчина хитнула головою у підтвердження його висновків і потупила погляд собі на коліна. Знайома історія, особливо для хлопчика з бідної сім’ї. Проте, на відміну від тихої й сором’язливої Віки, він не відмовчувався, вважаючи за краще одразу давати в пику. Це аж ніяк не зменшувало його проблем, але відбивало у декого бажання продовжувати.

Після короткого знайомства розмова пішла про спорядження. Краще за всіх у цьому питанні виявився підкованим Дім. Хлопчина обожнював зброю, військову парову чи гравексну техніку і все, що мало до того відношення. Він навіть викликався забезпечити групу сухими армійськими раціонами. Котрих, з його слів, мав достатню кількість вдома, а також пообіцяв завтра взяти для Кая пістолет.

До речі, питання забезпечення зброєю цікавило всіх. Знайомі та одногрупники, з якими вони встигли перекинутись зранку кількома фразами, планували отримати зброю перед від’їздом. Поставало питання: чому куратор не відправив їх до зброярні?

— Може, він отримав її за нас і видасть вже завтра, — потис плечима Майєр.

Йому, як справжньому сину свого роду, вогнепальна зброя була непотрібна. Вірна шпага чекала вдома, а вже завтра займе законне місце на поясі.

Ковдри та спальні мішки були в кожного. За перший рік навчання їм неодноразово доводилось ночувати на полігоні. Лишалася проблема з дрібним похідним спорядженням, однак було вже пізно і це питання вирішили закрити по дорозі до місця призначення.

Ще годину вони провели у невимушеному спілкуванні, під кінець якого розговорилася навіть мовчазна Віка. Прощались у піднесеному настрої, домовившись зустрітись завтра вранці на зупинці за містом і вже далі разом рушити до аеродрому. Додому Кай дістався майже об одинадцятій. Під похмурим поглядом охоронця проскочив до гуртожитку і засинаючи подумав, що це був не такий вже й поганий день. Завтра вперше за цілий рік йому пощастить вибратись за межі острова. В охопленій сном свідомості промайнула думка, що чотири табельні револьвери, ін’єктор з ампулами й документи аж ніяк не помістяться у срібному кейсі.