Академія рутерів: Штрафна група

Шлях до берега зайняв кілька годин. На це натякало сонце, що зараз завмерло на пів шляху до свого зеніту. Втомлені й виснажені, вони ледве знайшли сили, аби відповзти до невеликого гаю.

— Врятовані, — важко видихнув Роджер.

Віка нічого не сказала, проте була цілком з ним згодна. Цей заплив дався їй чи не найважче: кілька разів доводилось лягати на спину, щоб відпочили руки. І все б нічого, якби не постійні хвилі.

Коли тоді вони дістались до рубки, то одразу ж помітили відсутність Кая. Роджер заспокоїв їх, одразу сказавши, що той обшукує каюту куратора і має от-от наздогнати. А далі події понеслися з такою швидкістю, що й згадувати про свого четвертого товариша було ніколи.

Дім одразу кинувся за штурвал, намагаючись розвернути корабель на сто вісімдесят градусів. І це йому практично вдалося. Втрачаючи швидкість, дирижабль завалився на бік й повільно почав розвертатись, аж поки в оглядовому вікні не з’явилась берегова лінія. Висота швидко втрачалась, а темно-синя поверхня океану загрозливо заповнювала весь видимий простір.

— Тримайтеся за що-небудь! — схаменувся Дім.

А далі був удар, тріск і скрегіт металу, що м’явся, наче пластилін. Ніс гондоли одразу занурився, а крізь розбиті вікна полилася вода. Якби вони не тримались в той час, якби потім не встигли вибратися назовні…

Віку від таких думок аж пересмикнуло.

— Сподіваюсь, що Кай вибереться, — підводячись, сказав Дім. — А нам зараз не завадило б просушити одежу. Шкода, що чоботи пішли на дно.

Втрата була й справді суттєва, однак плисти у взутті було важко й незручно. Це стало очевидно вже у першу ж хвилину. На щастя, хоч одежа лишилася. Також серед безповоротних втрат опинились рюкзаки із спорядженням, пістолети, шпага й вірний до останнього Шестилап. Про малого мехаліска під час свого короткого забігу вони просто забули.

— А ще б попоїсти… — сумно прошепотів Дім і поплескав себе по животі, що викликало мимовільні усмішки.

Одежу сушили прямо на гілках. Між собою домовились, що Віка розміститься метрів на десять лівіше. Там якраз розрісся чагарник, що мав послужити ширмою. Полуденну спеку вирішили перечекати на місці, а вже потім відправитись на розвідку, що була сумісна із пошуками Кая. Всі сподівались, що хлопець врятувався і випливе або сам вийде на них.

Роджер і Дім спочатку пригрілися на сонечку, а потім вляглися у затінку під деревом.

— Що далі робитимемо? — спитав Роджер, жуючи кінчик зірваної травинки.

— Почекаємо на Кая, а потім вирушимо на пошуки якогось поселення.

— А якщо Кай не з’явиться?

— Слухай, я розумію, що ви один одного не переносите, як кішка собаку. І нас ти за людей можеш не вважати, але ворог — ось він, — Дім вказав пальцем у бік океану. — І йому геть фіолетово, хто були твої предки й що там в тебе за титул. Якби ми разом не дали відсіч, то сиділи б зараз у якомусь карцері. І я за наші життя не дав би й мідяка. Про долю Віки навіть думати не хочу.

— Я не те мав на увазі, — обурився Роджер.

В цей момент зашелестіли кущі. З них вибралась радісна Віка, одягнена у вже висушену форму.

— Там Кай іде! Ой! — зойкнула вона й знову зникла у чагарнику.

Почервонівши, наче помідори, хлопці швидко вдягнулись і вибігли на берег. З того боку, де відпочивала Віка, до них й справді рухалась одинока фігура. Ледь пересуваючи ноги, назустріч йшов Кай в мокрій формі Академії. В правій руці хлопчина тримав маленьку сріблясту валізу.

Після бурхливої зустрічі та обміну історіями настав час маленької інвентаризації.

— Слухайте, може, глянемо, що в кейсі? — спитав Дім. — Він там води часом не набрав? Бо якщо всередині документи якісь, то їм буде гаплик.

Пропозиція отримала одностайну підтримку. Кай натис на спеціальні кнопки-фіксатори, після чого верхня половина кейса із клацанням відкинулась. Вміст виявився напрочуд очікуваним: пневматичний ін’єктор, стилізований під револьвер, п’ять зелених зарядів-ампул до нього й запаяні у поліетилен документи, серед яких вибилось кілька золотих монет. Напевно, їх виділили як компенсацію транспортних витрат.

— Ну-у, — протягнув Роджер, — вже хоч щось.

Зрозумівши, що такими знахідками голод не вгамуєш, група вирішила розділитись: Кай лишався відпочивати й сушити одежу у компанії Діма, а Роджер із Вікою вирушали на пошуки їжі та розвідку.

Через годину розвідники повернулись з гарними новинами: за кілька кілометрів стоїть велике рибацьке поселення. Порадившись, вирішили не гаяти часу, а одразу йти туди. Пріоритети визначили одразу: їжа, відпочинок, покупка взуття й зв’язок з Академією. Саме в такій послідовності.

Селище зустріло їх собачим брехом й стурбованими поглядами місцевих. Солом’яні стріхи чергувались з дощатими, а на деяких сохли розкладені риболовні тенета. Уздовж берега гойдались на хвилях прив’язані до містків човни, сушилась покрита марлею риба.

Коли до околиці лишилось метрів двадцять, назустріч вийшла трійка озброєних рушницями чоловіків: одяг з парусини, на ногах сандалі, всім не більше тридцяти.

— Хто такі? — без натяку на повагу крикнув один з них.

Роджер вже хотів відповісти нахабі й набрав у легені повітря, але Віка вчасно смикнула його за рукав.

— Ми студенти Академії рутерів, — відповів їм Кай. — Летіли на практику, але через аварію дирижабль впав у воду. Нам потрібно зв’язатися з Академією, а ще б не завадило відпочити й перекусити. Ми заплатимо.

Від його слів настороженість на обличчях місцевих замінилась розгубленістю, а далі й взагалі стурбованістю.

— А ви куди саме летіли? — уточнив один з чоловіків.

— До селища Крайнього, — відповів Дім.

— Тоді ви завітали за адресою.

Як виявилось під час розмови, поки їх супроводжували до будинку місцевого старости, запит на спеціалістів було надіслано ще два місяці тому. Саме тоді в поселенні почали відбуватись усілякі моторошні й загадкові події, причину яких місцеві пояснити не змогли. Тоді староста зібрав усіх на центральній площі й запропонував організувати цілодобове патрулювання, а сам відправив запит у місто. Але щось не склалося, підмога приходити не спішила.

Чим далі вони просувались звивистими пильними вуличками, тим більше уваги отримували від місцевих. З-за парканів то тут, то там визирали допитливі голови, вибігали діти й юрбою йшли позаду, не наважуючись підходити близько до дивакуватих незнайомців.

Будинок старости не виділявся з-поміж інших. Стояв він у центрі, впритул до площі, де, окрім зборів, проводився щотижневий ярмарок. Біля ґанку їх зустрічав сивий сухорлявий чоловік у білій кофтині з вишитим червоною ниткою орнаментом.

— Яке щастя! Любі гості, я такий щасливий, що ви завітали до нас! — радо промовив він. — Ми так давно чекали на вас…

В цей момент на порозі з’явилась невеликого зросту жіночка доволі округлих форм. Про таких ще кажуть, що «пухкенька, як пиріжок». Побачивши своїх гостей, що стояли на землі босоніж, вона сплеснула руками й накинулася на чоловіка:

— Бідні дітки! Проходьте в дім мерщій! А ти, старий йолопе, чи не бачиш, в якому вони стані?! Голодні, замучені діти стоять, а він язиком плескає! Проходьте, любі, проходьте. Зараз тітонька Марта вам все організує.

Вже через годину вони сиділи за довгим столом ситі й вдоволені. Чого хазяйновита Марта тільки не виставила: голубці зі сметаною, пюре з тушкованими реберцями, яблучний пиріг і холодний до зубовного скреготу квас. Ольгерд, а саме так звали старосту, кудись вибіг, а через десяток хвилин повернувся з цілим мішком новеньких армійських чобіт. І де тільки він їх взяв?

Товариші розповіли свою історію, опустивши зраду куратора й участь імперців. Виявилося, що зв’язку в поселенні немає, проте до найближчого міста можна дістатись за пів дня верхи. Господарі навіть запропонували зранку відвести їх на возі. От тільки розчарування, з яким це запропонували, було настільки виразним, що ніхто й не подумав погоджуватись.

Практику ніхто не скасовував, тож повернись вони зараз, то навіть втрата куратора не стане достатнім виправданням. Цьогорічний перший курс готували за спеціальною посиленою програмою, яка передбачала повну автономність й готовність до протистояння з паразитами першого і другого рівня. Тож з поїздкою одностайно вирішили зачекати, доки не виконають поставлене групі завдання.

Діяти вирішили із завтрашнього ранку, а сьогодні обмежились лише збором інформації. Після усіх випробувань організм потребував повноцінного відпочинку.

Зі слів старости, два місяці тому сталося перше вбивство. Повертаючись ввечері з промислу, рибалки наштовхнулися на роздерте тіло чоловіка. Складалося враження, що на бідолаху напав якийсь хижак: горлянка і живіт були розірвані, а нутрощі виїдені. Проте жодних слідів знайти не вдалося. Що було дивно.

Подія для невеличкого селища, де майже всі один одного знають, резонансна. Жертву впізнали й одразу ж відправили до його будинку гінця, аби передати сумну звістку дружині. Тієї вдома не застали, а потім і взагалі не знайшли.

За кілька днів на дітей, що бавилися під вечір за селом, напала невідома істота, що чимось схожа на людину. На щастя, малеча виявилась спритнішою й спромоглася втікти. Поспіхом зібрана група мисливців нікого не знайшла.

Якийсь час все було спокійно, та аж раптом одна молода пара, що жила на краю поселення, почала дивно поводитись: стали відлюдькуватими, агресивними, а потім якось серед ночі взагалі зникли.

Після цього почала зникати птиця, худоба і навіть кілька людей, що вийшли в ліс по гриби. Відправлена на пошуки грибників озброєна трійка мисливців також не повернулася. Зрозумівши, що самі впоратись з ситуацією не зможуть, надіслали запит до служби правопорядку, яка знаходилась в сусідньому місті. Звідти прислали дільничого, який зібрав дані й порекомендував написати листа в Академію. Тут справа, імовірніше, пов’язана з так званими «паразитами», однак вільних рутерів зараз немає, а випадок простий і буде цікавим для студентів. В тих якраз от-от почнеться традиційна практика.

— Охрініти, — Кай не витримав і вилаявся. — Вони там взагалі з глузду з’їхали? Я все розумію: посилена підготовка, традиції… Але ж агов! Тут за п’ятірку зниклих і ніякої перевіреної інформації. А раптом там третя стадія визріває?

— Для третьої надто мало часу пройшло. Та й жертв небагато, — помітивши, як змінились обличчя Ольгерда й Марти, поспішила всіх заспокоїти Віка.

— Але випадок, скоріш за все, дійсно в нашій юрисдикції, — підтвердив Дім й, важко зітхнувши, потягнувся до тарілки з пирогами.

— Якщо вам потрібне спорядження, то ми готові забезпечити всім необхідним, — запевнив їх староста.

— Зброя нам не завадила б, — зітхнув Роджер. Втрата шпаги відчутно вдарила по впевненості молодого аристократа. — Як холодна, так і вогнепальна.

Деякий час вони визначали, що може знадобитись для розв'язання проблеми. Потім доброзичливі господарі розмістили їх в окремій кімнаті на застелених шкірами матрацах, а самі пішли займатись нагальними справами.

Ситі й зігріті товариші нарешті дозволили собі розслабитись, проте розмова про дивні події в поселенні продовжилась далі.

— Так, підсумуймо й проговорімо всі відомі нам моменти та факти, — взяв слово Дім. — Якщо справа йде про мутів, а я більш ніж впевнений, що так воно і є, то що ми про них знаємо?

— Безтілесні істоти, які потрапляють у наш світ крізь портальні прориви, що викликані сильними гравітаційними аномаліями. А аномалії виникають спонтанно в місцях поверхневого розташування породи, що містить гравекс, — чітко, наче по написаному, відповіла Віка.

— І є три стадії мутів: спора, паразит та мутант. До нас вони потрапляють у першій фазі — фазі спори. Тоді вони – жовтуваті духи, що схожі на шмат туману. Вразливі до вогню і сонячного світла, тому активні лише в нічний час. Для нас, чутливих до мани, загрози не становлять. Більше полюбляють людей, однак не нехтують і тваринами. Через рот та ніс потрапляють до тіла реципієнта, де закріплюються і поступово захоплюють організм. Тоді починається друга стадія — паразит. Заражений ще якийсь час поводиться адекватно, але поступово втрачає глузд, стає агресивним й врешті-решт втрачає душу. Або помирає, лишаючи своє тіло загарбнику. Очі в такої особини покриває чорна плівка, що захищає від сонячного світла, а тіло поступово починає змінюватись: виростають кігті, видозмінюються щелепи, наростає мускулатура. Потвору переслідує постійний голод, тому вона жере все підряд. Сонячне світло в такій формі вже не заважає, тому активність зберігається майже цілодобово. Ворог спритний, живучий й трохи розумний. Період сну займає лише годину. І саме в цей час вона найвразливіша, бо відрубається наглухо. А ще друга фаза може тривати від кількох місяців до половини року, поки паразит не набере потрібну масу. Між лопаток в нього наростає м’язовий горб, що робить профіль істоти сутулим. Потім цей наріст піде на побудову нового тіла у третій фазі — мут-мутант.

— Угу, а вбивається така потвора вистрілом у голову чи нанесенням несумісних з життям ушкоджень, — доповнив Кай. — А оскільки воно живуче…

— І ще кулею з відпрацьованого гравекса, — це вже Віка.

— Правильно. Ну, третя стадія за конспектом то просто машина смерті, — продовжив Дім. — Фігня вимахує під кілька метрів і може лапами розривати броньовану техніку. Про апетити навіть розмова не йде. Якщо не встигнути його прибити, спокійно можна помножити на нуль ціле місто. Як це було десь в Імперії кілька років тому. Та зазвичай їх всіх відстежують і вбивають ще на другій стадії. А з маною це робити нескладно. До чого нас, рутерів, й готують в Академії.

Розмова плавно перетекла до спогадів, пов’язаних з навчанням, а через кілька годин Марта покликала всіх на вечерю. Далі була ніч, яку вони мали використати, аби набратися сил. Бо ж вже завтра почнеться їхнє перше самостійне полювання на мутів.