Знову в повітрі

Острів Кий по праву займав місце промислового центру Ліфіри. Великі фабрики, заводи й склади кільцем оточили місто Ки-Тау. Тут виготовлялося все: від звичайної консервної бляшанки до новітнього крейсера. Конвеєрні лінії ніколи не зупинялись, а місто нагадувало мурашник, в якому життя вирує цілодобово. Однак, попри щільність населення у центрі материка, периферія лишалась майже неосвоєною. Прибережна територія плавно переходила у непролазні хащі вікових лісів, серед яких ховались невеличкі міста і селища. Основу зайнятості тут складали лісозаготівля й рибальство, а правопорядок підтримували регулярні роз’їзди кінної поліції.

Місто зустріло своїх гостей великими будинками, критими бараками та соломинами заводських труб, що безперервно чаділи у небо стовпами сірого диму. Річ у тому, що в Ки-Тау малось два центри: культурний і промисловий. Вокзал знаходився якраз у другому.

Під час поїздки з’ясувалося, що нікому з групи не доводилось бувати тут раніше. Тож покладатись надалі доводилось лише на куратора, котрий почувався впевнено й одразу повів їх через перехід до привокзальної площі.

Тут вони сіли у старий, роздовбаний диліжанс, в салоні якого нестерпно смерділо чимось схожим чи то на рибу, чи то на мастило. Хитрий Аркрін одразу ж поліз на лавку до візника, лишаючи групу сам на сам з новою неприємністю. Єдиним променем світла у цій історії стала можливість відчинити вікна, що трохи полегшило ситуацію.

Салон трусило й гойдало під надсадний скрип дерев’яних з’єднань. Здавалося, що ще трохи — й він розвалиться, як карткова вежа. Всі теми були підняті, а кістки куратора перемиті ще у вагоні, тож зараз група їхала мовчки. Лише інколи, на найбільш жорстких вибоїнах, коли їх підкидало так, що ледь не зривало з сидінь, Віка зойкала, а Роджер починав завзято лаятись. Шестилап, а це вже стало прізвиськом мехаліска, підібрав під себе кінцівки й тепер лежав під ногами свого господаря.

Поїздка зайняла три години. Сонце повільно падало за обрій, однак до сутінків було ще далеко. Зійшли вони в невеликому поселенні, що розкинулось майже біля краю лісу. Будинків з сорок з вицвілою назвою «Криничі» на дерев’яному знаку, воно навіть не мало асфальтованої дороги.

— Капець, — тільки й зміг вимовити Роджер, окинувши поглядом первісний ландшафт й темну стіну високих дерев.

— Так, зараз пошукаємо якийсь шинок і трохи відпочинемо, — скомандував куратор і першим потопав накатаною колією. — І раджу добре відпочити, бо нам ще пішки йти.

Під зацікавлені погляди поодиноких перехожих вони таки знайшли місцевий шинок. На щастя, той розмістився біля дороги на околиці, шукати довго не довелося. Складений із брусів двоповерховий будинок мав на вході ковану вивіску — виделку з ножем.

Інтер’єр був простий і практичний: збиті з дощок лави, такі ж прямокутні столи й невелика стійка під протилежною стіною. За останньою стояв кремезний вусань й зосереджено продивлявся якісь записи у товстому зошиті. Побачивши незнайомців, він спочатку похмуро звів брови, але побачив рюкзаки й майже одразу розплився в привітній усмішці.

— Які гості до мене завітали! Проходьте-проходьте! Можете займати будь-який стіл. Як бачите, зараз з відвідувачами негусто.

Чоловік вийшов з-за стійки й підійшов до вибраного ними столика.

— Мене звати Мед. Чим можу допомогти?

— Кімнати вільні є? — поцікавився Аркрін.

— А як не бути? В нашій глухомані поява приїжджих то справа вкрай рідка.

— Тоді я б зняв одну на кілька годин.

— Мінімальний строк — доба, — хитнув головою Мед.

— Ну тоді хай буде доба, — скривився куратор, — і ще якоїсь випивки в номер. А цим…А дітки самі тобі потім замовлять.

Всміхнувшись, він разом з хазяїном піднявся сходами на другий поверх.

— «Дітки», — фиркнув Кай.

— Якщо я правильно зрозумів, то ми за кілька годин маємо вирушити далі, — стривожено промовив Дім. — І єдиним напрямком, який мені вбачається, є отой ліс.

— А нафіга нам йти в ліс та ще й вночі? — спитав Кай більше сам у себе.

Все, що з ними відбувалось з самого початку, виглядало якось неправильно: не так мав поводитися куратор, точно не такою мала бути поїздка до пункту призначення. Відчуття близької відповіді на всі питання почало муляти свідомість, але як хлопчина не старався, а вхопити слушну думку за хвіст так і не зміг.

Невдовзі повернувся Мед і прийняв у них замовлення: омлет з беконом, гарячий чай і смажена картопля на всіх. Вибір був невеликий, проте це було зрозуміло. Про всяк випадок домовились ще про чотири порції, які планували взяти з собою.

Години пролетіли непомітно. За цей час шинок відвідало лише троє, та й ті, судячи з вигляду, були місцевими. Куратор спустився до них у піднесеному настрої, дарма що пом’ятий і сонний. Круглий механічний годинник над стійкою показував восьму годину вечора.

— Відпочили? Тоді на вихід, — скомандував він.

На дворі вже згущалися сутінки. Перші зорі виблискували, наче смарагди, світилися вікна будиночків, а на іншому боці поселення надсадно брехала чиясь собака.

Йшли мовчки. Першим показував дорогу куратор, а за ним ланцюжком розтягнулись всі інші. Цю процесію замикав Шестилап. Тонка, ледь помітна стежина вивела їх за межі поселення і, звиваючись, побігла у бік темної стіни дерев. Хвилин через двадцять вони увійшли під крони, видимість майже одразу впала до нуля. Під час короткої зупинки Аркрін дістав зі своєї валізи невеликий масляний ліхтар. Йти стало легше. Принаймні тепер знизився ризик виколоти собі очі.

Чим глибше група занурювалась у хащу, тим тривожніше ставало на душі. Невже отак їм тепер доведеться йти всю ніч до самого узбережжя? І чи до узбережжя вони взагалі прямують?

Години розтягнулись патокою, і ніхто без зазирання на годинник не міг би сказати, скільки вони блукають. Несподівано серед дерев попереду пробився маленький вогник. Чим ближче вони наближалися, тим більшим він ставав, аж доки група не вийшла на велику галявину. Явно штучно утворену, на що натякали численні приземкуваті пні. Проте не це зараз привертало загальну увагу, а невеликий дирижабль, що був метрів п’ятнадцять у довжину і своєю гондолою майже торкався землі. Фіксацію на одному місці йому забезпечували натягнуті, наче струни, канати, закріплені вбитими у пні гаками. А трохи осторонь палало багаття, світло якого вони помітили спочатку. На колодах біля вогню сиділо п’ятеро смуглявих, зарослих бородами чоловіків, що одразу повскакувала, помітивши несподіваних гостів.

— Що це таке? — здивовано вимовив Кай, розглядаючи метушню на галявині й дивної конструкції дирижабль.

— Наш транспорт, — кинув через плече Аркрін й рушив вперед.

— Мені це не подобається, — тихо прошепотіла Віка, яка встигла упіймати на собі зацікавлені погляди незнайомців.

— І не тільки тобі, — так само тихо відповів Дім. — Зброя під рукою?

— Угу, — її рука мимоволі потягнулася до правої кишені формених штанів.

— Треба буде й свою з рюкзака витягти.

— Боягузи, — презирливо проронив Роджер, — задля нас цілий дирижабль пригнали, аби пішки лісом не перлись. Понавигадували тут хтозна-що.

Не чекаючи на обурливу відповідь, він кинувся наздоганяти куратора.

— Йолоп, — важко видихнув Дім.

— Придурок, — підтримав Кай.

Віка від коментарів утрималась, але в цілому була з усіма згодна.

Як тільки вони піднялися на борт, куратор провів їх у невеличку каюту, де й полишив, наказавши нікуди не виходити до його особистих розпоряджень. На усі запитання він відповідав приблизно однаково:

— Нормальної дороги до поселення немає, тому Академія зафрахтувала приватний транспорт. Сидіть і не висовуйтесь.

І вони сиділи. Оздоблення кімнати, що складалось з двох відкидних ліжок, квадратного ілюмінатора й однієї косої полички, навряд розраховувалось на комфортний відпочинок чотирьох осіб і одного мехаліска. Але вони були такі втомлені, що раділи й такій можливості перевести дух.

Хвилин через п’ятнадцять підлога під ногами почала ледь помітно вібрувати. Схоже, почала працювати парова установка, що вийшла на потрібний рівень тиску. В ту ж мить дирижабль хитнуло. Потім ще раз і ще. Після чого на кілька секунд накотилася важкість. Екіпаж обрубив якірні канати, й тепер дирижабль швидко набирав висоту. Крізь єдине маленьке вікно було видно покинуте на галявині багаття, яке ніхто так і не став гасити.

З-за дверей час від часу долинали глухі кроки когось з екіпажу. Аркрін до них так і не заходив, а далеко на обрії тонкою лінією жеврів світанок. Перекусивши картоплею, заздалегідь прикупленою в шинку, четвірка студентів вмостилася на жорстких ліжках і навіть не помітила, як заснула.

Роджер прокинувся першим. Його б воля, то спав би й далі, але сечовий міхур вже не натякав, а відверто вимагав у свого господаря сходити до вітру. Інші учасники їхньої маленької групи тихенько сопіли, притулившись до стіни. За вікном був ранок, проте диск сонця тільки-тільки висунувся з-за обрію, розмазавши свої кольори бурхливою поверхнею океану. Виходило, що він дрімав недовго. Може, годину або півтори.

Праворуч посапував товстун торгаш. Не аристократ, однак якоїсь поваги заслуговує. Погляд ковзнув тендітною фігуркою Віки й зупинився на простолюдинові. Нахабний, грубий, невихований волоцюга, що лише якимось дивом зміг потрапити до Академії. І хоча навчались вони у різних групах, та все одно змогли познайомитися, що врешті-решт закінчилося бійкою. Яку він, не маючи досвіду брудних прийомів, програв. Якби не правила, давно б вже викликав придурка на чесний поєдинок і заколов, наче свиню. Хоча хто знає, може, шанс ще видасться.

Під ногами щось ворухнулось. Не очікуючи цього, Роджер навіть на секунду злякався, проте одразу згадав про свого мехаліска. Складний механізм, збудований на замовлення батька, зовні походив на стандартну модель цивільного МТ-4с, та всередині мав зовсім інше начиння. У разі необхідності цей маленький помічник міг забезпечити мінімальну безпеку нащадка роду.

Переступивши свого залізного охоронця, він підійшов до дверей, але згадав про відстібнуту шпагу. Сидіти, а тим паче лежати з метровим залізним клинком, в якого ще й гарда, є трохи не зручним. Тож ще перед прийманням їжі його довелось зняти.

Можна було б вийти й так, то справа недовга. Проте вбита з дитинства звичка не лишала й думки, аби з’явитися на людях без статусної зброї. Про наказ куратора він навіть не згадав, тому без жодних вагань вийшов у вузький коридор. Слідом за хазяїном сунувся й мехаліск, проте отримав команду і змушений був повернутися у кімнату.

Ліворуч по коридору починались технічні приміщення. Судячи з шуму, десь там займав своє місце паровий котел. Дерев’яна підлога зі слідами розлитого мастила не викликала бажання рухатись в тому напрямку. Трохи поміркувавши, він вирішив піти у бік рубки. Якщо й не знайде вбиральню, то точно когось зустріне.

А вже за кілька метрів він забув і про вбиральню, і про те, що збирався там робити. Крізь нещільно зачинені двері одної з кают почувся грубий, прокурений голос. Йому відповідав інший: тонкий і чимось знайомий. Спочатку Роджер нічого не міг розібрати. Лише прислухавшись, він зрозумів причину: розмова велася імперською. На щастя, батько завжди наголошував на тому, що справжній аристократ має знати більше, ніж жебрак в портовому районі. І він прислухався...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.