Академія рутерів: Штрафна група

— Ну от, лишився ще один, — побачивши, як Кай виходить з автобуса, радісно вигукнув Дім.

На зупинці перед аеродромом, де вони вчора домовились зустрітись, вже очікували своїх напарників Дім і Віка. Обоє були одягнуті у форму Академії, як того вимагали правила. На широких ременях висіли закріплені у кобурі пістолети, а поряд стояли, притулившись один до одного, пузаті похідні рюкзаки.

— Привіт, — тихо поздоровкалась дівчина.

Сором’язлива і тиха, вона відверто раділа можливості кудись вирушити. Якщо там не буде знущань і набридливих недолугих жартів, то й поготів. Довге каштанове волосся було зібране у хвіст, а тонка лінія губ майже весь час мимоволі вигиналась у легку усмішку.

Дім також виглядав безтурботно доброзичливим. Помітивши зацікавлений погляд Кая, що хутко ковзнув зброєю, він легенько пнув ногою свій рюкзак.

— Твій на дні. Все, як і обіцяв, але вже потім віддам. Не хочеться зараз шукати.

— Дякую. Буду винним, — сказав Кай, міцно потискаючи його руку.

— Ой, облиш! Мені те нічого не коштувало — зброї вдома навалом.

— Привіт, Віко, — кивнув він дівчині й в ту ж мить ощирився злорадною посмішкою. — Я дивлюся, його величність запізнюється?! Може, прислуга не змогла підняти з ліжка вельмишановну дупу і ми полетимо втрьох?

Ніхто йому не відповів. Проте час ще був у запасі, тому не лишалось нічого іншого, окрім очікування.

Роджер з’явився так, як і належить нащадку старого аристократичного роду — в останню мить, проте з фанфарами. Коли часу очікувати майже не лишилося, з-за пагорба випірнув довжелезний чорний автомобіль на гравекс-системі. Його масивне тіло ковзало над землею десь на відстані в пів метра, наче й не важило ні грама. В принципі, так майже і було. На дні під корпусом ховалась хитра система замкнутих трубок, наповнених каталітичною сумішшю — «хінною». Ця рідина циркулювала від рушійної установки, у якій містився кристал гравекса, до периферії, поступово розчиняючи його і розповсюджуючи таким чином дію гравітаційного поля на всю площину під автомобілем.

Все це лише забезпечувало стабільне положення транспорту у повітрі. А ось за рухливість відповідала система електромагнітних котушок, які перемикались по черзі, таким чином задаючи вектор напрямку.

Автомобіль зупинився навпроти компанії. Виїхали приховані у нішах підпори, знову беручи на себе наявну вагу. Ще одна деталь системи стабілізації та економії дорогоцінного ресурсу.

Задні двері від’їхали убік, і з необ’ємних нетрів вибрався четвертий представник їхньої маленької групи. Слідом за ним, виблискуючи хромованим тілом, виліз невеликий мехаліск-павук. Розміром він не поступався породистій сторожовій собаці. До пласкої спини механічного помічника кріпився роздутий рюкзак.

— Всім привіт, — коротко поздоровкався Роджер і одразу ж рушив у бік аеропорту, притримуючи рукою пристебнуту до пояса шпагу. — Чого чекаємо?

За ним хутко перебирав лапами мехаліск.

— Позер, — пробубонів під носа Кай.

— Цивільна модель малого мехаліска-помічника МТ-4с. Живлення на гравекс-системі, автономний запас руху близько п’яти років. Витримує навантаження до двохсот кілограмів. Має систему прив’язки до хазяїна і мінімальний пакет команд, проте за додаткову оплату можливо встановити модуль «охоронець», — проявив свою обізнаність Дім.

— А як він відрізняє своїх від чужих? — поцікавилась Віка.

— Ну-у, наче там якимось чином закладають фотокартки. Якщо через візор він бачить чужинця, то починає реагувати. Проте це не точно. Подібну інформацію, як і все, що не стосується загальних відомостей, виробники тримають у таємниці, — відповів Дім, закидаючи за спину рюкзак. — Військові моделі — то взагалі щось із чимось. Там така механіка, що не одразу й зрозумієш, що перед тобою не жива істота.

Чорний автомобіль безшумно розвернувся й ковзнув у бік міста. Четвірка ж студентів розтягнулась ланцюгом і поповзла до високих конструкцій причальних веж.

Аеропорт острова Ігнас розмістився майже на краю західного узбережжя, що було за три кілометри від міста. До комплексу споруд входили дві причальні вежі, будівля вокзалу між ними, стоянка для автотранспорту й кілька складсько-технічних ангарів.

Куратора Аркріна Роуза вони помітили першими. Той нервово переминався з ноги на ногу недалеко від входу у вокзал, кидаючи стурбований погляд то на годинник, то кудись у вранішнє, затягнуте кудлатими хмарами небо. Чорна шкіряна валіза разом із сріблястим кейсом стояла на лавці поряд.

— Де ви швендяєте?! — одразу накинувся він на них. — Ви що, на годинник не дивитесь? Вирішили провалити практику у перший же день?

Тут він побачив приторочену до поясів зброю і, вирячивши очі, заволав, наче був не в собі:

— Ви зовсім подуріли?! Хто вам дозволяв брати з собою зброю?! Придурки!

Краплі слини так і летіли у всі боки. Здавалося, що ще мить — і куратор зірветься на них, наче скажений пес. Ніби цього було замало, ще й фігурка навантаженого речами мехаліска розпалила в ньому нове багаття гніву. Лише через кілька хвилин, коли запас лайливих слів вичерпався, напруга пішла на спад.

— Так, — проричав він, — зброю швидко здали мені. Отримаєте після завершення практики.

— А хіба ми не маємо, як за правилами Академії, полишати острів у формі при табельній зброї? Згідно зі «Статутом правил Академії», пункт третій… — обурився було Дім, та в ту ж мить його перебили:

— Мовчати! — заволав Аркрін не своїм голосом. — Ви мені ще тут порозповідайте про правила, ідіоти! Хутко здали зброю, інакше повертаємося, а я пишу на вас догану про зрив практики. Враховуючи ваші заслуги, можете одразу збиратися по домівках.

— Шпага — атрибут аристократа, її носіння не заборонене, — несподівано подав голос Роджер.

Аркрін вже набрав повітря, щоб грізно відповісти, але на мить затнувся, наче щось зважуючи. Дійшовши якогось висновку, він безсило махнув рукою:

— А-а, залишай. Всі інші чого чекають?!

Похмурий Дім неохоче відстібнув кобуру. Його погляд так і передвіщав пихатому п’ятикурснику, що за якимось непорозумінням став їхнім куратором, усі кари небесні.

Стурбована і налякана неочікуваним конфліктом Віка теж віддала свою зброю. Проте Кай встиг помітити дивні погляди, якими ці двоє перекинулись. Про його пістолет на дні рюкзака Діма ніхто не згадав. Може, в цьому причина? Аби ж тільки Аркрін, що з кожною хвилиною знайомства подобався йому все менше, не змусив їх показувати речі.

На щастя, пронесло. До вух долетів слабкий, проте все ближчий й монотонний гул з поривчастими свистами. Усі підняли очі на небо, де з-за хмар, ніби з містичного порталу, повільно виринало громіздке тіло дирижаблю. «Альбатрос» заходив на посадку.

— Так, швидко йдемо на вежу. Зупинка буде короткою. Перший ліфт працює на підйом, — поквапив усіх куратор, поспіхом ховаючи відібрані пістолети у свою валізу.

За кілька хвилин вони вже стояли на оглядовому майданчику башти біля виходу до містка переходу. Зараз той був перекритий для пасажирів, тільки двоє сухорлявих чоловіків у формі працівників аеропорту стояли, очікуючи на швартування.

Ось витягнуте тіло «Альбатроса» знизилось, підставляючи свій ребристий бік на огляд захопленої публіки. Повільно, не поспішаючи, воно проповзло вперед і зупинилось, коли прикріплена знизу, як чужорідний наріст, гондола зависла над містком.

Двері від’їхали убік, й смуглявий хлопчина в коротких шортах по черзі від’єднав від корпуса зачеплені за скоби гаки якірної системи. Ті, розгойдуючись, повисли на товстих канатах, але майже одразу були спіймані вправними працівниками аеропорту. Кожен гак зачепили за спеціальну дугу, канати натягнулися, а хлопчина сховався за проймою дверей. Клацнуло — й з непримітного отвору на корпусі вирвався струмінь пари. «Альбатрос» почав підтягуватись до містка, намотуючи на вали свій імпровізований якір.

Коли відстань зменшилась настільки, що стало можливим безпечно зійти з дирижабля, знову з’явився хлопчина у шортах. Тепер він займався тим, що витягував і фіксував металевий розкладний бортик із захисним поруччям. Коли й з цією операцією було покінчено, у приміщення вежі потік рідкий струмок пасажирів.

— Пішли, — скомандував Аркрін.

Окрім них, на посадку йшло ще кілька груп цивільних, що також встигли зібратися у холі. За хвилину все скінчилося. Пасажири перейшли до просторої кают-компанії «Альбатроса», звідки крізь великі вікна було зручно споглядати за краєвидом. Для більшого комфорту навіть облаштували столики й канапи, куди без проблем приносили замовлення всюдисущі офіціанти. Для тих, хто бажав побути наодинці чи подрімати під час польоту, мались невеличкі, проте дуже зручні каюти.

Підлога під ногами здригнулася, а шлунок, здавалося, потягнуло кудись униз. На щастя, це тривало лише кілька секунд, після чого все повернулось до норми.

Куратор одразу пішов до каюти, полишивши групу саму на себе. Що всіх тільки змусило полегшено видихнути. Свої речі вони поскидали у каюті Роджера під охороною павука-мехаліска. Тягати за собою залізний шестилапий механізм навіть пихатий аристократ порахував зайвим.

Політ має тривати десь півтори години, якщо не буде зустрічного вітру. Цей час вони вирішили провести у приміщенні ресторану, замовивши собі столик біля великого овального вікна. На відміну від кают-компанії, тут було менш людно і помітно тихіше. Спочатку Кай нервував, що місцеві ціни сильно вдарять по гаманцю, а бути залежним від нових товаришів аж ніяк не хотілося. Це навіть змусило його трохи попручатись, що, в принципі, ніяк на загальні плани не вплинуло. На щастя, вартість страв та напоїв не сильно відрізнялась від середніх по Ігнасу.

— Знаєте що, — звернувся Дім, поки вони чекали на замовлення, — якось все це мені не подобається.

— Ти про забрану зброю? — Кай розумів стурбованість хлопця, що звик завжди мати при собі пістолет. Тепер він, напевно, почувався беззахисним.

— Це само собою, хоча зброя в нас таки ще залишилась. Віка вам не показувала, але в неї є компактний жіночий «Домбстер», двозарядний. Револьвер я їй вже так дав, щоб менше чіплялись. Та й в самого є запасний на дні сумки, там же, де й обіцяний Каю. Справа не в тому. От якщо б ви були кураторами й супроводжували групу студентів, які речі взяли б в дорогу?

Питання і справді було дивним. Віка в розмову не встрягала, а Майєр тільки байдуже повів плечима.

— Ну-у, — протягнув Кай, — напевно, як і зараз: спорядження, їжу, змінну білизну і гроші. Про кейс, я так розумію, мова не йде?

— Не йде. Ти все правильно сказав: спорядження, їжа, білизна і гроші. І зброя нам дозволена, хай би що той придурок не верещав.

— То до чого ти ведеш?

— До того, що якось я всього цього в нього не спостерігаю.

— Ну, купить потім. І що? — вперше з початку розмови подав голос Роджер. — Не всі ж мають бути бідними.

Кай натяк зрозумів, та вирішив не піддаватись на провокації. Хай цей придурок зловтішається, життя ще надасть змогу відігратись.

— Хай так, проте це дуже дивно, — не заспокоювався Дім.

— Облиш. Що заважає йому в столиці придбати спорядження? Не розводьте тут непотрібну балаканину, — знову вклинився у розмову аристократ.

Кай вже збирався поставити вискочку на місце, але тут підійшов офіціант із замовленням і усі розмови припинилися. Віка крізь вікно дивилась на бурхливі води внутрішнього моря й потягувала журавлиновий морс через соломинку. Дім із задоволенням вгризався у запечені свинячі реберця, а Роджер ласував цілою пірамідою із заварних тістечок.

Кай сьорбав гарячий шоколад і слідкував за хмарами. Кудлаті буруни небесного океану пролітали повз «Альбатрос», пропускали крізь себе механічного птаха, збудованого руками людей. А десь там, за обрієм, на них чекало величне місто Мара, столиця незалежної Ліфіри, й новий етап відведених долею пригод.