Наздогнало

Повертаючись, помітив, що Надійка жваво спілкується з надокучливим сусідом і вже не сумнівався, що вона встигла викласти про них усе, що знала.

На щастя, Надія знала про нього не так вже й багато. Принаймні, головної таємниці вона не знала. Ця таємниця була відома тільки йому, навіть найближчому другу він би її не довірив. А коханій жінці — тим більше. Краще здохнути, ніж розкрити комусь цей жахливий секрет.

— Вибрала вже? — спитав, щоб відвернути дружину від розмови з Петром.

— Ще ні, — відповіла Надійка.

— Раджу, — вчергове втрутився сусід, — замовити їхню фірмову страву. Не пошкодуєте.

— Так і зробимо, — погодилась Надійка, а Степан не заперечував. Поїсти таки треба, дорога ще довга.

Зробили замовлення. За двадцять хвилин обіцяли подати.

Відвідувачі за одним зі столиків пішли геть, з’явилася надзвичайно худа прибиральниця у фірмовому одязі та білосніжному фартушку й почала збирати використаний посуд.

— Господи, що це з нею?! — перелякалася Надія.

І справді, половина обличчя жінки виглядала моторошно: на місці правого ока виднілася червона ямка, а вухо, щоку та скроню спотворювали страшні опіки. Такий же вигляд мала права кисть, і було зрозуміло, що й вище одяг приховує таке саме жахіття.

— Це Лєна, — пояснив Петро. — Працює тут прибиральницею. Всі вже звикли, а хто бачить вперше, того дійсно вражає.

Степанове серце шарпнулося, коли прозвучало це ім’я. Він зблід і звернувся до дружини:

— Дай таблетку.

— Степанчику! — злякалась Надія. — Не можна так часто! Тобі ж стане...

— Дай мені цю кляту таблетку! — визвірився Степан.

Надя відсахнулася, завмерла на мить, потім дістала із сумочки пластинку, Степан вихопив її, вичавив одразу дві пігулки, закинув у рота й проковтнув.

— Ну, ти хоч запий! — простогнала жінка. — Шлунок же зіпсуєш!

Степан послухався, налив у склянку води та зробив кілька ковтків. Йому зробилося соромно за свою грубість.

— ПТСР? — спитав Петро, пильно вдивляючись в біле наче крейда Степанове обличчя.

Надія сумно кивнула головою і додала:

— В сильній формі.

— Мда... — тільки й мовив чоловік.

Тим часом жінка на ім’я Лєна повернулася до них неушкодженим боком і пішла геть з тацею брудного посуду.

«Це вона, — вже не сумнівався Степан. — Це точно вона, моя колишня дружина, яку застрелили москалі. Вижити вона не могла. Після такого не живуть! Невже вижила?! Це неможливо! Стріляли прямо у скроню, я ж бачив!»

— Як це з нею сталося? — спитала Надійка. Вона вже оговталася від шоку.

— Подробиць ніхто не знає, — зітхнув Петро.

— А сама вона що розказує? — допитувалась Надія.

— Вона майже не говорить. І мало що розуміє. У неї ж куля в голові.

— Боже-Боже! — мовила жінка збентежено. — І давно це трапилося?

— На самому початку. Заскочили в наше село, кого вбили, кого поранили, зґвалтували п’ятьох місцевих дівчат, застрелили, склали на купу, облили бензином і підпалили. І Лєну з ними.

— О, Господи! — зблідла Надія. — Ну, нехай зґвалтували, а навіщо ж було вбивати?!

— Тому, що це орки! Зовні схожі на людей, але це не люди, це дике нецивілізоване бидло! — мовив Петро зі злістю і презирством. — Навмисне звозили тіла замордованих дівчат в одне місце. Щоб налякати. Щоб ні в кого навіть думки про спротив не виникло.

Помітив потемнілі від жаху Надійчині очі, повагався, але все ж продовжив:

— Там і моя племінниця була... заміж збиралася...

— Господи всемилостивий! — Надійка ледве стримувалася, щоб не заплакати.

— Батьки ледь не вмерли з горя, — вів далі чоловік. — А наречений? А інші сім’ї? У кого єдиної дочки не стало — як їм жити далі?.. Тиждень стояв плач у селі, не вірилося, що на світі існує подібна жорстокість.

Надія не втрималася, схопила серветку і притиснула її до обличчя. ЇЇ плечі здригалися від беззвучних ридань.

— Бодай би ви повиздихали, москалі смердючі! — примовляла крізь сльози. — Ви й ваші діти! Стільки горя... і за що? За що?!

— Місцеві дівчата всі загинули, — похмуро продовжував Петро, — а Олена якимось дивом вижила. Через те, мабуть, що опинилася знизу. Обгоріла сильно, але таки залишилася живою...

Повисла тиша, усі відчували, що слова тут зайві. Потім Надія мовила, все ще ковтаючи сльози:

— Бог їх покарає, я знаю. Кожного. А якщо не покарає, то навіщо тоді Він здався? Як Він взагалі міг допустити такі звірства?! Йому що, байдуже?!

Петру стало ніяково. Він вже намірився пояснювати щось про смиренність, Божий промисел і неминучість кари, але Надія витерла сльози й мовила рішуче:

— Знаю, що це богохульство, та мені все одно. Але нехай і Він знає: ми й без Нього впораємося, якщо вже на те пішло. Розповідайте далі.

— А що далі? — зітхнув Петро. — Далі Олену забрала сім’я, чоловік із дружиною, над їхньою дочкою теж поглумилися. Вони й виходили її якось. Потім Олена лежала в лікарні, а ще пізніше її прихистила церковна громада. Правда, довго вона там не побула, втікла звідти й знову з’явилася тут.

— Де? В селі?

— Ні, саме тут, біля старої будівлі. Блукала довкола наче сновида, що їла і де спала — невідомо. Згодом її взяли в ресторан прибиральницею, знайшли якесь житло...

— Значить, Лєна не місцева. Звідки ж вона?

— Невідомо. Схоже, приїхала з Чернігівщини, номери на машині саме звідти. Точніше, приїхали, бо все вказувало, що не сама була. Скоріше за все з чоловіком. Чоловіка звати Степаном, ну, так місцеві пінкертони вважають, бо часом кличе тужливо так: «Степанчику, Степанчику!..» Все виглядає свого чоловіка, чекає бідолашна, та вже, либонь, не дочекається. Майже напевно неживий її Степан. Отам машину знайшли, під дубом, ви не могли не помітити, дуже примітний той дуб, а в машині нічого, тільки планшет кулею пробитий, тому його ці покидьки й не забрали, а так усе розкурочили, що тільки змогли.

Степан сидів ледь живий. Жінка, про яку розказує Петро — його Оленка. Закатована, знівечена, але жива. Цьому треба радіти. Радіти, однак, не вдавалося.

— А документи при собі вона мала? — продовжувала розпитувати Надія.

— Які там документи, вона ж була гола.

— Ну, в автомобілі. В бардачку чи ще де...

— Нічого. Правда, наші сільські хакери дещо з пам’яті планшета видобули, але мало що, кілька фотографій усього. На тих знімках Лєна з якимось чоловіком, ну, зі Степаном, мабуть, — гарна пара була, усі кажуть. Що він, що вона — веселі та щасливі, мало не світяться. Лєна ті фото при собі тримає, а іноді, як роботи нема, то сяде й дивиться, дивиться... І усміхається однією стороною... І шкода до сліз, і моторошно робиться від такого.

Степан пам’ятав ті фотки. Лєна там класно вийшла. Реготали, бо кума перед тим якийсь непристойний анекдот розказала. Вона ж їх і сфотографувала. Господи, як давно це було!

— А хто власник автомобіля? За номером автомобіля можна встановити власника! — здогадалася раптом Надія. — Треба ж було звернутися в поліцію, от би й дізналися, хто така!

— Так ми ж і звернулися.

— І що? — не терпілося Надії.

— Власник загинув у перші дні війни й до Олени жодного стосунку не мав. Принаймні, встановити це не вдалося.

«Так і було» — думав Степан, стримувався, щоб не застогнати від болісних спогадів, і ясно, наче в кіно, бачив, як вони втікають з охопленого пожежею села, як наштовхуються на автомобіль з мертвим водієм, витягують його, лишають на узбіччі й женуть щодуху світ за очі, не розбираючи дороги й не маючи поняття де чужі, де свої...

Пригадав діда Ориська, який перед війною ходив селом і розказував усім, що Росія от-от нападе і треба готуватися, а всі слухали, посміювалися і казали, що чого це росіяни нападуть, вони ж нам, вважай, брати, та й президент каже, що війни не буде, йому ж видніше, а ти хто такий, щоб тебе слухати?

А коли Росія таки напала, дід дістав свою двостволку і застрелив двох російських офіцерів, був тут же розстріляний солдатами, а потім колона танків їхала центральною вулицею і гатила з гармат наліво й направо, мало яка хата залишилася неушкодженою. Степанові батьки та Оленина мама загинули під час цієї бійні, так і не збагнувши, що почалася кривава і довга війна.

Згодом, коли він очухався і село звільнили, Степан їздив попрощатися, взяти в сільраді довідку для виготовлення паспорта та написати заяву, що Олена загинула там-то і там-то. Постояв біля братської могили, де лежали їхні з Оленкою родичі, поговорив з односельцями та й поїхав геть з важким серцем і наміром ніколи не повертатися. Навіть війна мало змінила громадську думку: діда Ориська в селі вважали не героєм, а ідіотом, бо саме через нього село було зруйноване вщент і загинула купа народу. А з росіянами можна було знайти спільну мову, вони ж такі самі, як ми...

От як можна жити в одному селі з такими людьми?

— А як же її взяли на роботу без документів? — допитувалася Надія. — І де вона живе?

— Я не знаю, — відповів Петро. — Якусь довідку їй, певно, видали. А живе в готелі, адміністратор виділив їй кімнату.

«Яку довідку?! — кричала Степанова душа. — Лєна мертва, причому вже офіційно! Вона загинула! Загинула через те, що він її не захистив, не врятував, навіть не спробував! Він їй зрадив, він порушив урочисту обіцянку бути разом до кінця — в радості та в горі, він утік, врятувався сам, а її покинув в біді!»

Згадав, як вони їхали всю ніч, як уникали шосейних доріг, прислухалися до канонади то ліворуч, то праворуч, а коли почало розвиднюватися і канонада вщухла, зітхнули з полегшенням і виїхали на трасу — слава Богу, нарешті в безпеці! аж раптом хтозна-звідки з’явився броньований автомобіль з літерою “Z” на капоті та трикольоровим прапорцем на антені; згадав, як перелякався до смерті, з усієї сили надавив на гальма, звернув у перший-ліпший поворот і погнав стежкою, якою вони їхали сьогодні, відчуваючи спиною, як натужно реве ззаду двигун броньовика.

Вони б врятувалися, мабуть, якби не кулеметна черга, що пробила заднє скло, багажник і обидва колеса. А може, й не врятувались би, адже стежка вперлася в зачинені ворота, а звертати в ліс не було ні сенсу, ні можливості...