Наздогнало

Ретельно вів облік убитих. Тих, у чиїй смерті був упевнений, заносив в одну колонку разом з датою, а тих, у смерті яких сумнівався, в іншу. Коли рахунок убитих досяг п’ятдесяти, перестав рахувати. Надія, що цей облік принесе полегшення, не виправдалась. Кількість ніяк не бажала переходити в якість. Біль утрати коханої, а головним чином сором за свою недостойну поведінку не меншав, а іноді душив так, що здавалося краще вмерти, ніж почуватися шматком лайна. Розумів, що це не нормально, що він зациклився, що не можна усе життя картати себе за помилку, якою б жахливою вона не була, що все минає й забувається, що він ризикує збожеволіти...

Вмовити себе не вдавалося.

Таким ницим життям дорожити не було сенсу, а якщо й був сенс у такому житті, то тільки один: нищити ворогів.

Він і не дорожив. Ризикував без жодної необхідності, не схиляв голову від свисту куль та уламків, підкрадався до позицій ворога небезпечно близько і вбивав, вбивав, вбивав, отримуючи від цього якусь пекельну насолоду...

Першого полоненого хотів задушити голими руками. Хлопці ледве втримали Степана, довго вмовляли не робити цього, не перетворюватися на скотину, подумати про наших, яких можна обміняти. Більше так не робив, тільки зиркав із ненавистю на дебільні, свиноподібні обличчя.

Його поважали, але дружби з ним не водили, сторонилися. Відчували в ньому якусь дику силу і безмежну лють.

Війна закінчилася перемогою, і Степанове життя втратило сенс. Він своє призначення виконав настільки старанно, наскільки зміг, пора вмирати. Ця думка переслідувала його, але він відкладав самогубство з дня на день. Бракувало сміливості. А ще десь глибоко в душі жевріла неясна надія на щось.

А потім в його життя увійшла Надійка. Банально, зовсім не романтично. Прийшов у супермаркет за горілкою — пив він тоді нещадно — а коли підійшла його черга до каси, виявив, що не має з собою ні кредитки, ні грошей.

Розгубився, але тут йому на допомогу прийшла дівчина, що стояла позаду.

— Що, солдате, труби горять?

Озирнувся. Гарна панянка, очі як дві сливи дивляться зі співчуттям і розумінням. І взагалі — усе при ній, чисто тобі модель.

— Я заплачу, а ви мені потім віддасте, — мовила кришталевим голосом.

— Коли? — прохрипів.

— Не переживайте, домовимося.

Вийшли з супермаркету, познайомилися.

— Гарне ім’я, — сказав Степан ввічливо. — Вселяє надію.

Надійка розсміялася.

— Надію на що? — явно під'юджувала його.

«Як чарівно вона сміється, — подумав Степан. — Наче... наче срібні дзвіночки дзвенять», — не спало на думку нічого кращого, ніж це заяложене порівняння.

— Надію на... Просто надію, — відповів, з подивом усвідомивши, що ця дівчина до нього заграє, натякає на щось таке, що може статися між особами протилежної статі. Виявляється, він вже й забув, що таке флірт... Мало не почервонів... не від сорому, ні! хіба це сором після пережитого справжнього сорому?! а від чогось невимовного, але такого бентежного... Може, від тієї надії, на яку натякала Надія?

— Ходімо, віддам вам борг, — мовив, приховуючи несподівану усмішку, — я тут недалеко живу.

— Ходімо, — охоче погодилась Надія, і Степан знову здивувався. Надворі вже темно, а ця тендітна дівчина довіряється неголеному, непрезентабельному, напівтверезому суб’єкту. Вона нормальна?

Надійка виявилася нормальною. Ну, потім. А спочатку ні. Бо що то за жінка, яка нахабно напросилася в гості та ще нахабніше залишилася на ніч? Хіба це правильно? Хіба так поводиться жінка, яка поважає себе?

Але ж, бляха, що то за ніч у них була! Довіку не забудеш!

А наступного дня взагалі переїхала жити до Степана та вийшла за нього заміж, і місяця не минуло. Серцю не накажеш — пояснювала. Мала багатьох залицяльників, та все якихось надто ніжних і вразливих, більше схожих на жінок, а Степан був уособленням мужності та чоловічої брутальності, яка їй так імпонувала. Зустрічала, мовляв, Степана не раз то на вулиці, то в супермаркеті та так потроху й закохалася.

Ну, то й що, що п’є? Покине. Вона його вговорить. І нічого, що бік міною розірваний і нога в коліні погано згинається — хіба це головне?

Степан теж закохався та ще і як! Готовий був на руках носити свою Надійку та й інші речі для неї робити, ну, там, небо прихилити чи зірку дістати — все як положено. І дивувався безмежній ніжності, яка так несподівано прокинулася в ньому.

А Оленку не забував. Вона продовжувала існувати в його житті мовчазним докором, і це спричиняло напади болю й викликало муки совісті. Він приймав цей факт як заслужене й неминуче покарання, пристосувався до нього і сподівався, що з часом стане легше.

Надія силоміць завела Степана до лікаря. Посттравматичний синдром лікується, одужає й він. І справді, Степану з кожним днем ставало легше, він зробився спокійнішим, спав майже нормально й усю ніч, а коли Надюша завагітніла, його життя набуло нового змісту.