ДЕНЬ ПЕРШИЙ

1

Початок березня. Аномально теплу зиму змінили стагнаційно-тихі перші дні весни. А на їх зміну прийшла вчорашня хурделиця. Вона залишила місто підранок і сніг починав потроху м’якшати, утворюючи перші струмочки. І чим вище піднімалось сонце, тим більше температура наближалась до звичних показників.

Мотоцикліст в шкіряній куртці мчав по білому полотну дороги.

Виїхавши зі старої частини міста, завернув наліво. Далі вздовж набережної. Направо, через невеличкий міст. Прямо, і ось він – біля воріт до Царського селища. Показав посвідчення охоронцю і дав газу у саму глиб території. Потрібний номер знаходився на протилежному боці – там, де починався невеличкий вал.

Ще одні ворота з охороною, і ось він на місці.

На подвір’ї новенької вілли ще лежали плити та де-не-де була розрита земля. В будинку на всю працювала поліція разом з експертами.

Назустріч мотоциклісту з будинку вибіг жвавий поліцейський років двадцяти п’яти:

– Старший сержант Євгеній Яровий! – простяг руку поліцейський.

– Капітан Марк Богдан. Що сталось? – відповівши на рукостискання, привітався Марк і направився разом із сержантом в бік будинку.

– Та ось, товаришу капітан, вбивство. Повен дім підозрюваних, а винних нема, – Яровий розгорнув папку з протоколами, яку тримав під пахвою. – О 7:17 надійшов виклик до поліції, що вбили двох. На місце виїхала наша оперативна група і виявили два тіла: Власова Миколи Семеновича, 53-ого року народження і Віталія Сергійовича Калугіна, 78-ого року. Обидва з вогнестрільним пораненням. По дві дірки в головах у обох…

– Пістолет?

– Лежав поряд, відбитки стерті, – з цими словами вони увійшли до будинку. – Кабінет наліво. Їх тут і знайшли.

Вони зайшли в просторий кабінет, який переливався усіма типами деревини: на горіховому паркеті стояв дубовий стіл, книжкові шафи з ясена та сосни закривали майже усі стінові панелі з вільхи.

– Тааак, живуть же… – промовив сержант і собі оглянувши кімнату.

В кабінеті були два тіла. Калугін розпростався одразу біля дверей, ногами до входу, а обличчям вниз. Чоловік був одягнений в футболку та піжамні штани. Власов же все ще так і сидів за своїм столом. Тільки голова його покоїлась на розгорнутій книзі, а червона калюжа навколо неї чітко промовляла, що він не від втоми приліг.

– Михайлу Михайловичу, день добрий! – з запалом звернувся Марк до судмедексперта, який кружляв над тілом Власова.

– Перше тіло Калугіна В.С., – Михайло Михайлович не полюбляв церемонії і одразу переходив до справи. – Два постріли в потилицю впритул. Друге тіло Власова М.С. – два постріли в обличчя. Злочинець вистрілив стоячи. Попередньо, смерть наступила між другою та четвертою ночі. Більш детально скажу після розтину. Скажете як вже можна забирати тіло.

– Кхм. Так може, Михайлу Михайловичу, підкажете зріст вбивці?

Михайло Михайлович поглянув на Марка.

Його прискіпливий погляд поверх маленьких окулярів збентежував багатьох, хто не був його пацієнтом.

Нарешті він дістав рулетку та підійшов до першого тіла.

– Позаяк зріст Калугіна В.С. метр дев’яносто сім, – він прощупував череп, – і, я наголошую, можна робити припущення лише в випадку, коли двері були зачиненні. Від них до тіла два кроки, тоді зріст стрілка приблизно метр сімдесят п’ять – метр вісімдесят п’ять. Це лише попередньо, ви ж зрозуміли?

Марк посміхнувся:

– Так, авжеж. Тре тепер мені їх оглянути… – він одягнув гумові рукавички і тепер, замість експерта, нахилився до тіла. Йому відразу вдарив характерний солодко-металевий аромат розквашених мізків. – Цікаво, що в нас тут?

Він понишпорив по тілу Калугіна. В карманах був лише телефон.

Стіл? Нічого незвичного. Дерев’яні статуетки, фото дружини.

В столі.

Найголовніше зазвичай лежить в верхній шухлядці, щоб було під рукою.

Планер, візитниця, пару листів та гаманець.

В гаманці лежали гроші, картки, та візитка з написом: “детективне агентство “Справжній детектив””. Марк зателефонував за зазначеним на візитці номером.

Залунала мелодія.

– Звідкіля це?... – розгубився Яровий.

Звук доносився від мобільного телефона Калугіна.

– Хтось з опитуваних знав, що Калугін детектив, а не охоронець? – запитав Марк у Ярового, пакуючи візитку як доказ.

– Ні, – розгублено відповів той, а потім додав. – Вистріли було зроблено крізь подушку, щоб було не чути, – з цими словами Яровий вказав на продірявлені подушки в кріслах по обидві сторони від себе.

Друге тіло не розповіло нічого цікавого.

– Забирайте, – кинув він експертам і підійшов до Ярового. – Ти вже опитав всіх?

– Так…

– Тоді розказуй що тут було вчора.

Вони зайшли до їдальні навпроти. Довгий дерев’яний стіл було накрито на вісім персон.

– Вночі в будинку перебувало дев’ять чоловік: Власові, їх охоронець Калугін (тіло якого ми бачили) та ще три пари запрошених: подруга вдови Карина Лукішина з чоловіком Константином; племінник померлого Євген Власов з дружиною Тетяною; зам померлого Віктор Марченко з дружиною Лідією. Вчора Власові святкували новосілля. Зібрались на початку дев’ятої вечора. Спочатку зіграли в більярд, потім сіли за стіл…

Поки Яровий докладав, Марк роздивлявся деталі інтер’єру.

Стіл накрито на вісьмох. Господар мав очолювати стіл на стільці, який відрізнявся від інших королівською помпезністю. Біля нього стояла бутила скотчу та відповідна склянка. Такі ж склянки без відбитків помади через одного стояли у решти – мабуть чоловіки наслідували господаря. Праворуч від місця господаря хтось ледве пригубив червоне вино, зафарбувавши краєчок бокалу. Ще двоє пили сок, залишаючи сліди косметики на склянках. Остання людина – біле вино, судячи з пляшки поруч, та ось сам бокал був чистий. Марк підніс його до світла – жодних відбитків пальців чи губ. Запаху будь-якого напою теж не було. Дивлячись в їх тарілки, можна сказати, що всі чоловіки їли стейк. З жінок їли стейк двоє, одна з яких пила сік. Ще одна їла рибу і пила біле вино. Остання ж їла салат та пила сік.

– … розійшлись о першій ночі. Тетяна Власова та Лідія Марченко вставали близько третьої. Сиділи на кухні, розмовляли. Почули тріск скла, виглянули в коридор та нікого не помітили…

– Близько третьої?

– Так, вони помітили як годинник пробив три.

Марк підійшов до серванту та відчинив його, уважно розглядаючи посуд.

– Тріск був до годинника чи після?

– Емм… Не уточнив, – Яровий заглянув до своєї теки.

– Хто що пив ти теж не уточнив?

– Ні, нашо? Його ж не отруїли, а застрелили, – намагаючись пожартувати, випалив Яровий. Марк кинув на нього суровий погляд і усмішка Ярового зникла.

– А Калугін що робив того вечора?

– Весь вечір був на кухні з хатньою помічницею – Марією Валерієвою Гонтарь. Потім вона накрила стіл гостям близько десятої. Десь в цей час він поїв на кухні і пішов до своєї кімнати.

Марк задумався.

– Це зі слів Марії Валеріївни та гостей, – додав Яровий. – Ще два охоронці чергували в будці при воротах. Камери тільки ззовні. Зара наші їх перевіряють.

До кімнати зайшла жіночка років п’ятдесяти з тацею:

– Дозволите прибрати?

– Ще не треба… – розгублено відповів Яровий.

– День добрий! Марк Богдан, капітан, – відрекомендувався Марк, показуючи посвідчення.

– День добрий…

– Це Марія Валеріївна Гонтарь. Працює помічницею по дому у Власових. Вона і знайшла тіла.

– Марія Валеріївна, присядьте, будь ласка, – Марк відсунув для неї стілець, а сам сів поряд. Він помітив, що жінка присіла лише на край, а її великі очі були переповнені тривогою.

– Не хвилюйтесь. Я лише поставлю кілька запитань, – голос Марка явно пом’якшився задля неї. – То ви ночували не тут?

– Ні, не тут. Я накрила стіл і поїхала додому.

– Як довго ви працюєте у Власових?

– Років п’ять, ще до одруження Миколи Семеновича працювала.

– А до цього будинку, де вони жили?

– Вони в центрі взагалі живуть, а тут просто дачу збудували.

– Що скажете про самих Власових? Що за люди?

На обличчі Марії Валеріївни з’явився подив.

– Микола Семенович багато працював, єдине хобі його – це старовинні книги. Вибагливий. Був… – очі її набрались сльозами і вона захлюпала носом. – Ірина Михайлівна з характером, та завжди з ним погоджувалась.

– Як довго вони разом?

– Три роки одружені.

– А до цього?

– До цього? До цього кілька місяців були знайомі… – Марк розумів, що ця жіночка була тими самими “вухами стін”: на неї не звертали уваги та вона мотала на вуса усе.

– А як довго працював у Власових Віталій Калугін?

– Та два тижні десь…

– А застілля вони заздалегідь планували?

– Так, теж десь два тижні.

– Не пам’ятаєте хто запропонував?

– Тааак… Ірина Михайлівна. Так, я згадала, вона обурювалась, бо її подруга дуже багато фото виставляла в інтернеті з вечірки на честь свого новосілля. І що це показовість. Та запропонувала посидіти тихо, лише вузьким колом.

– А де всі свідки зараз? – звернувся Марк до Ярового.

– У вітальні.

– Йди, дізнайся, що з камерами.

– Зара! – Яровий вишмигнув з кімнати.

– Ви, Ірина Михайлівна, поки посидьте тут. Заспокойтесь та нічого не чіпайте. Згода? – все ще так само м’яко звертався до неї Марк.

– Так…

Через другі двері їдальні Марк вийшов у довгий коридор, оглянути дім. Він окинув поглядом навкруги. Спальня господаря була ліворуч, та ділила стіну з кабінетом. Між цією спальнею та їдальнею відгалужувався малий коридорчик з головним входом. Зліва направо вздовж протилежної стіни розташовувалися: спальня Ірини, сходи на другий поверх, вітальня. Кухня розташовувалася в кінці коридора праворуч.

В самому коридорі його погляд зупинився на акваріумі. На дні його то тут, то там щось вабливо поблискувало, а кілька тендітних тушок дрейфували на поверхні.

Через скляні широкі двері вітальні було гарно видно, що всі діючі особи вчорашнього вечора чекають разом.

Спальня Ірини була виконана в чорно-білих кольорах та переповнена дзеркальними поверхнями. Спальня Власова продовжувала стиль його кабінету.

Дерев’яні сходи м’яко скрипіли під ногами. На другому поверсі були гостьові кімнати, які Марк поверхово оглянув, а потім повернувся на перший поверх, щоб оглянути кухню.

На кухні до нього прибіг захеканий Яровий:

– Ми тут провірили камери. Всередині будинку їх нема, та ззовні все ними обвішане. І муха не пролетить. Хоча ніхто не заходив, та, ось, є дещо цікаве. Це зняла камера біля вікна кабінету Власова, – з цими словами Яровий увімкнув відео на планшеті. Камера була направлена на пляму світла на землі, утворену вікном кабінету покійного. Було чітко зафіксовано дві чоловічі тіні: один сів за стіл, а інший здійснив постріл стоячи.

– Як видно, стріляв чоловік, о 2:47 – прокоментував Яровий. – А потім ось, – сказав Яровий і перемотав плівку трохи далі. Дві чоловічі тіні з’явились в кабінеті, і одна одразу впала – 2:53.

– Тоді все очевидно, – Марк посміхнувся своєю кривуватою усмішкою.

– Шо? – від такого Яровий остовпенів.

Яровий і Марк зайшли до вітальні. Марк одразу відмітив, що не всі чоловіки підходять під параметри висунуті судмедекспертом. Привітавшись, він запитав Тетяну Власову та Лідію Марченко коли саме прозвучав тріск скла: до чи після дзвону годинника.

– До. Точно, – відповіла Лідія, – ми ще визирнули, запитали чи хтось тут є, а через кілька хвилин нас злякав дзвін годинника.

Тетяна лише погодилась.

– А після тріску ви зачиняли двері кухні?

Жінки переглянулись і хором підтакнули.

– Прекрасно, – Марк займав центральне положення в кімнаті. Стоячи тут, він зосередив всю увагу на собі і мав змогу розгледіти кожного.

Ірина Власова сиділа на софі. Турбувалась про неї Карина. Вони ділили софу, а позаду них стояв чоловік Карини – Костянтин Лукішин. Лідія Марченко ж сиділа в кріслі, що праворуч і нервово погладжувала свій округлий живіт, іншу її руку тримав Віктор Марченко. Власові ж розмістились в кріслі в протилежній стороні кімнати: Євген Власов сутулився в кріслі, а його дружина величаво напівсиділа на широкому підлокітнику та рукою перебирала коси свого чоловіка.

З легкою посмішкою на вустах Марк промовив:

– Прошу вас усіх співпрацювати зі слідством, щоб знайти та покарати вбивцю. По-перше, всім треба здати взуття на експертизу.

– З якого дива? – огризнувся пан Лукішин.

– З того, що на взутті вбивці є сліди злочину.

– То це хтось з нас!? – приголомшлено вигукнула Лідія.

– Немає доказів про те, що хтось проникав до будинку вночі. По-друге, усім треба буде здати кров на аналіз.

– Що ще за аналізи? – запитала Ірина. Руки її прижимали келих до себе, видаючи стривоженість.

– Є версія, що вбивця підмішав снодійне одному з вас. Також тепер цей будинок – місце злочину, а значить буде опечатаний до кінця слідства. Вам дозволено взяти особисті речі, але їх вміст перевірятимуть на виході тому, що знаряддя вбивства ще не знайдено. Якщо ви впевнені, що жоден з вас не може бути вбивцею – співпраця зі слідчими лише допоможе відкинути цю версію.

З кожним словом слідчого обличчя Ірини Власової набувало нового відтінку, аж поки вона не вибігла з кімнати у напрямку туалету.

Під обурене шепотіння решти Марк вийшов з кімнати разом з Яровим і надав тому кілька розпоряджень:

– Усі речі перевіряй ретельно: шукай зброю, а всі ліки – на експертизу. Шукаємо снодійне. Все взуття і воду з акваріуму – на експертизу: шукаємо скло і сліди снодійного. Що ще… А! Будинок обшукати після їх від’їзду ще раз. Потім опечатати і залишити стеження. Якщо зброю в особистих речах не знайдемо, вбивці потрібно буде повернутися за нею. А кров Ірини Власової віддати на встановлення вагітності.

Задзвонив телефон. Телефонував полковник.

– День добрий! – бадьоро привітався Марк.

– Добрий! Розібрався з Власовим?

– Так.

– Тоді чекаю у себе. У нас тут цей… справа делікатна, – він точно нервував.

Кабінет полковника зберігав класично-багатий-совковий стиль, що личило його власнику. Десь там, на протилежному боці довгого столу сидів сам начальник, за звичкою потираючи спітнілого лоба і з відкоркованою пляшкою міцного напою поряд.

– Будеш? – запропонував він Марку

– Утримаюсь.

– Що там по Власову? – не дивлячись на Марка запитав насуплений полковник.

– Вчора Власові зібрали знайомих на новосілля: Марченків, Лукішиних та ще одних Власових. Дев’ятим у будинку був охоронець Калугін. Усі розійшлись близько першої і, коли всі спали, вбивця зробив свою справу. О 2:47 він застрелив Власова Миколу Семеновича у власному кабінеті. Потім напевне сказав Віталію Калугіну, що його викликає до себе Микола Семенович. Коли Калугін зайшов до кабінету, злочинець зайшов за ним і здійснив ще одне вбивство о 2:53. Нажаль камери зафіксували лише тіні, тому ми можемо визначити лише час та те, що це був чоловік. В цей час на кухню спустилися Лідія Марченко та Тамара Власова. Вони розминулись із вбивцею…

– Ти з’ясував який зв’язок між померлими? – перервав його полковник.

– Справа в тому, – з легкою посмішкою почав пояснювати Марк, – Калугін працював у Власових під прикриттям вже зо два тижні. Насправді він був детективом, якого найняв Микола Семенович, щоб з’ясувати чи не зраджує йому дружина, – з цими словами Марк дістав візитку детективного агентства “Справжній детектив”.

– То цей… – з цікавістю поглянув на візитку полковник. – А чого саме через це?

– Якби дружина не була під підозрою, Власов би їй розповів про детектива в домі.

– Ага-ага, то ти з’ясував хто вбивця?

– Так. Це Константин Лукішин. Коли Лідія та Тетяна спустились до кухні, вони почули тріск. Я бачу події тієї ночі так: Константин підмішав снодійне в бокал дружині, щоб та не прокинулась, а після вбивства вирішив замінити його на інший. Розчавив старий, та відправив скло в акваріум поряд, а натомість поставив новий бокал з серванту. Поки є лише непрямі докази: вода з акваріуму взята на експертизу, щоб виявити снодійне і ми можемо ще дізнатись чи є в цій воді ДНК Карини Лукішиної; взуття взяте на експертизу, щоб виявити сліди відповідного скла; також запропоновано здати кров усім – та тут навряд всі погодяться. За самим будинком встановлено спостереження: вбивця може повернутись, щоб позбутися зброї. До того ж тут працювали непрофесіонали – тому сліди залишаться, якщо обшукаємо дім та офіс Лукішина, а також його гаджети, то щось знайдемо. З іншого боку, є Ірина Власова. Вона власноруч не вбивала, тому тут можливо надавити на неї: або рятує себе і видає вбивцю, або відповідатиме разом з ним, – Марк зробив паузу, згадавши поведінку Ірини: за вечерею в її бокалі було вино, яке та ледве пригубила; підчас розмови вона однією рукою притискала склянку з водою до себе, але іншою трималась за живіт, допоки вона не вибігла до вбиральні, де її вочевидь знудило, – можливо вона вже вагітна від Лукішина.

– То цей… хто в нас є: з одного боку Ірина Власова, а з іншого… ?

– Євгеній Власов, найближчий родич.

– Ясно. Я все зважу, а потім дам знати в який бік важче сила. Допоки облиш, – полковник зробив кілька поміток на аркуші і відсунув його, а потім продовжив відчайдушно-улесливим голосом – Тепер до справи. Пропала людина, треба знайти. Швидко і тихо. Ну, ти і сам знаєш…

– Так.

– Все решта відклади на потім. То цей, зараз я дам тобі адресу, – з цими словами полковник протягнув складений аркуш. – Спочатку з’їзди, ознайомся що до чого. Після огляду місця тебе заберуть з машиною на зустріч з генералом.

– Зрозумів.

Генерал вшановував своєю присутністю особовий склад кілька разів, і то, лише при наявності преси. Тому Марк бачив генерала здалеку. А ось так, особисто – ще ні.

2

Тупикова вуличка Близниця відходила перпендикулярною віткою від вулиці Садової. Та ж була довгою і вузькою. В підтвердження своєї назви, Садова з’єднувала два парки. Паралельно їй йшла головна вулиця міста – Дворцова. Всі три вулиці розташовувались в старій частині міста. Більшість будинків демонстрували гармонію фасадів ХVІII-ХІХ сторічь. Головна вулиця була пішохідною і мала гучну вечірню славу. Дві інші – тихі 24/7.

Близниця 3а – двоповерховий жовтий будинок з білою ліпниною. Ковані ворота пропустили Марка до арки. Зліва двері до світлого під’їзду. Мармурові сходи вели до потрібної квартири.

Квартира 5. Тут вже роїлись свої.

Привітавшись зі знайомим сержантом Жаданом, Марк пробігом глянув на фото громадянки Анастасії Лук’яненко: «94-го року народження… В поліцію зателефонувала сусідка: були відчинені двері... Думали, що пограбування… Слідів погрому чи злому немає... Після приїзду з’ясувалось, що квартира порожня, з господинею зв’язатись не вийшло… На роботі до неї додзвонитись кілька днів не можуть…»

На цій ноті Марк розпочав огляд квартири.

Від довгого коридора відгалужувалась простора вітальня з кухнею – розділенні лише барною стійкою. Обидві кімнати мали по високому вікну, а поміж них розташовувались двері на вузенький балкон. Посеред вітальні стояв пустий мольберт. Більшість пензлів розташовувались в кришталевій вазі. Тюбики фарб нагромаджувались на срібній таці. Порожні полотна стояли в кутку.

Меблів було небагато. Софа, яка не проектувалась для спання, проте на ній була розкину постіль. Та скляний кавовий столик, на якому лежала упаковка антидепресантів.

Увагу привертав цифровий камін. Який створював дисонанс з щедро розставленими свічками, застиглий віск від яких ніби утворював гірський хребет.

Одягнувши рукавички, Марк відчинив двері і вийшов на балкон. Світла тюль піднялась від повітряного потоку. На її краях, що дістали мольберта, виднілась фарба. Навпроти була престижна триповерхова новобудова. Балкон двох будівель були майже на одному рівні. На протилежному – поміщались крісло та столик з попільничкою.

На кухні Марк помітив ознаки наявності кота. В його мисочках ще були їжа та вода.

На протилежному боці квартири були дві спальні. Більша – дитяча. Стеля та стіни були розмальовані в казковому стилі. В деяких деталях виднілась допомога дитини. Сама кімната вікнами виходила на внутрішній дворик та мала невеличкий балкон. Остання кімната була виконана в стилі мінімалізму і не мала жодної акцентуючої деталі: ліжко, стіл, підлогова лампа, пересувна вішалка для одягу.

Марк провів пальцем по поверхні столу. В квартирі давно не прибирали.

– Жадан! – гукнув Марк і довгий як стручок сержант з веснянкуватим лицем постав перед ним. – Ти опитав сусідів?

– Та.

– Як довго вона тут мешкала?

– Півроку.

– З дитиною?

– Це її сестра. Ми знайшли документи. Вона вчиться в закритій художній школі – ліцеї Богомазова. Судячи з показів сусідів, вона була тут щовихідних.

– Опікунство?

– Судячи з документів, ні. Мати їх ще жива. Живе за адресую Поштова 39, квартира 14.

– Квартиру винаймала?

– Ні, її власність.

– Хмм. І ким вона працює? – зі скептицизмом запитав Марк.

– Художниця в арт-центрі “Vide”, на Дворцовій. Тут кілька кварталів.

– Хто саме викликав поліцію?

– Лариса Штокало, живе навпроти.

– А кіт де?

– Який? А, її…Не знаю, напевне бродить. Було ж відчинено.

– Ти його бачив?

– Ні.

– Ясно.

Марк вийшов на балкон дитячої. Сталінки і аристократичні будівлі стояли пліч-о-пліч і утворювали невеличкий колодязь з острівком зелені посередині. На траві валялись прогнилі дерев’яні бруси – частини розваленої альтанки. Купка людей навпроти шуміла та зиркала в напрямку Марка. В таку хвилю цікавості люди, збившись докупи, ліплять зі здогадок дурну химеру.

Вирішивши, що від них можна набратись тільки пліток, молодий слідчий переключив свою увагу на власника квартири, вікна якої дивляться на вітальню громадянки Лук’яненко.

З цією думкою Марк зайшов до холу елітного будинка навпроти. Він мав дізнатися номер квартири та її власника. І план для цього у Марка вже був готовий.

На ресепшені його зустріла усміхнена дівчина:

– Вітаю! Чим можу допомогти?

– Вітаю! – Марк представився і показав посвідчення. – Розслідуємо серію крадіжок в квартирах, в елітних комплексах. Сьогодні натрапили на їх слід. Банда знімала помешкання напроти, щоб слідкувати за однією з квартир вашого комплексу. На Близниця з другого поверху виходять вікна з третього до шостого – якої квартири?

– Вісімнадцятої… – розгублено повідомила дівчина.

– Власника підкажете?

– Взагалі таке я не маю право розголошувати.

– Наталіє, – він прочитав ім’я на її бейджі та продовжив, розмірено розставляючи слова, – у нас є два варіанти: або ви називаєте його ім’я, або я сам починаю пробивати. І я знайду хто нею володіє. Та пройде час. А за цей час його можуть пограбувати. І тоді, до вас прийду не тільки я, а й вся оперативна група разом з експертами. Ми будемо опитувати сусідів, шукати свідків, переглядати записи з камер. Буде гамірно. Дуже гамірно. І якщо журналісти запитають мене чому я не попередив можливу жертву, я згадаю що ваш комплекс не хотів співпрацювати зі слідством в інтересах власного мешканця. Тому вирішуйте.

На вулицю він вийшов уже з ім’ям власника квартири, якого наразі не було вдома.

– Марк Богдан! – гукнув русявий парубок, який стояв біля чорної Toyota Corolla. – День добрий! Я маю доручення вас підвезти.

– Так, день добрий! – потиснувши руки обидва сіли до машини і помчали геть з тісного центра.

– То як тебе звати?

– Андрій Приходько, – усміхнений хлопець мав позитивний настрій за замовчуванням. І десь глибоко всередині Марку від цього було бридко, та професійна витримка не видавала це. Тому він віддзеркалював настрій водія.

– То шо, Андрію, куди мене завести збираєшся?

– Та на дачу до генерала їдемо.

– От як! – Марк приблизно розумів де це знаходиться. Все те ж Царське селище. , Багато хто це знав, після останньої програми-розслідування корупційних схем.– Щось я в Царське зачастив. Другий раз за день. Хатку тут прикупити чи що?

– Щось кримінальне було?

– Так, подвійна мокруха.

– І як справа йде?

– Як треба. Все ж гарно в цьому селищі. Природа, тиша…

– Трупи, – продовжив думку Андрій. Обоє посміхнулися.

– Та вони теж тихі. Це живі шумлять.

– То воно так.

– Але з такою роботою, така хатка мені не світить. Хоча… Хто зна, які справи мене чекають?

– Це точно. Не тре полишати надій на краще. Хто зна, які винагороди чекають? – на цих словах кожен посміхнувся і поглянув у свою далечінь.

Марк відчував, що йому не розговорити невідомого містера “Х” на ймення Андрій пустими розмовами.

– Я увімкну радіо?

– Так.

«Протести продовжуються. Кількість протестувальників збільшується з кожною годиною».

– То давно ти у генерала шофером ганяєш? – крутячи радіо запитав Марк.

– Та не довго. Я тільки диплом отримав.

«До нас в студію завітав політолог Володимир Волошин».

– Оно як! Вітаю! І ким ти будеш?

Андрій кивнув:

– Академію внутрішніх справ завершив. Тепер лейтенант.

– Гідно!

«То, Володимире, який ваш прогноз таких протестів? Чи відреагує влада?»

«Ну, знаєте. То вже давно стало нашою традицію – протестувати. Чи є в цьому якийсь сенс? Напередодні виборів – так. Бо всі ми знаємо як політики голублять свій електорат в цей час. Хоча слідство тільки розпочалось і ми не маємо офіційно визнаного злочинця – народ вже зробив власні висновки. Тому, наразі я вважаю, що багато хто з керівників продемонструє солідарність з народом, хоча б до кінця виборів. Чи буде від цієї імітації зиск – навряд. Для рішучих дій потрібна політична воля, а для цього потрібно не ставити власних інтересів вище загальних. Такого серед старого політикуму нема».

«То ви вважаєте, що ми потребуємо молодої крові?»

Сміх.

– Шумлять! – вказав на радіо Марк.

– Хай шумлять, поки можуть.

«Так. Та разом з цим ми повинні пам’ятати, що нові обличчя – це подекуди можливість прикрити щось старе. Тому треба завжди підходити до вибору не емоційно, а раціонально – що, авжеж, складніше. Я рекомендую виборцям зважати на біографію кандидата, його оточення, а також цілі, які він перед собою ставить. Особливо порівнявши його досягнення з власними принципами – ви зможете визначити чи захищає він ваші особисті інтереси. Не зважайте на пишні слова в його рекламі та не плутайте їх з його передвиборчою кампанією. Оцінюйте також програму кандидата…»

Масивні ворота пропустили чорну тойоту крізь триметровий паркан. Генеральська дача стрійно доєднувалася до роти палаців, які ледве втискались в розміри власних ділянок та мали химерно-габаритні пропорції.

Генерал сидів в садовому кріслі на задньому дворі.

– А ось і ви!

– День добрий!

– Добрий, добрий… Сідайте. Чай, кава, віскі? – генерал махнув на невеличкий металевий столик.

– Ні, дякую, – Марк присів навпроти. – Сьогодні ще багато роботи.

– Так-так. То шо ви думаєте про справу? – генерал потягнувся тремтячими руками до сигар. До нього поспішив охоронець і допоміг обрізати та прикурити сигарету безпомічному старому.

– Хмм, – Марк глянув на Приходько.

Полковник зловив його погляд, та заперечив:

– Андрій свій. При ньому говори вільно! – генерал закашляв сухим пронизливим кашлем. – До слова, він буде тобі допомагати в цьому ділі. Він у тебе на стажуванні нехай буде. Ти роби своє діло, а його тримай під боком як швидку допомогу: якщо там щось – він зможе підсобити. І машина у твоєму користуванні. То що по огляду місця?

–Всі речі на місцях: одяг, художнє приладдя. Навіть ліки. Я знайшов відкриту упаковку антидепресантів, які випускаються за рецептом. Не кажучи вже про всі документи, які залишились. Люди так не вчиняють, коли планують втечу.

– Оно як…

– Тому є два варіанти: або викрадення, або раптовий від’їзд. В разі першого, вже повинні були висунути вимоги, проте їх не було. В разі другого, щось повинно були змусити зникнути нашвидкуруч. І тоді, вона залягла на дно в країні або з новими документами вже десь закордоном.

Генерал захитав головою:

– Ні, на рахунок закордону – залиш нам, ми тримаємо руку на пульсі. Схожу парочку не бачили, – і генерал закашляв сильніше попереднього ніби сам себе зупиняючи від зайвих слів.

Зробивши собі мовчазну замітку, що зниклих двоє, Марк вирішив не перепитувати.

– Тоді є шанси впіймати. Є ще дещо – картини, – продовжив Марк, вдивляючись в обличчя генерала. – В її квартирі відсутні всі полотна. Навіть жодного ескізу не знайти. Думаю там хтось понишпорив, – генерал кивнув погоджуючись і продовжив пихтіти сигарою, – вони ж і залишили двері відчиненими. Ви знаєте щось про це?

– Так, це були наші люди.

– Що ж, я розумію нащо були відчиненні двері: щоб почати офіційне розслідування і тепер можна подати її в розшук. Але нащо вам картини?

– Це не твоє діло! – різко відрізав генерал. – Не займай це. Тобі потрібно знайти цю дівку, – скорчившись з огиди на цих словах, він зім’яв сигару в попільничці.

– Тоді я запитаю прямо: кого або що я шукаю? – прижмурюючись, Марк глянув на генерала. – Не думаю, що справа в дівчині. Хто той, хто склав їй пару? – Марк не відводив очей.

– А мені казали, шо ти наглий тип, – хворий прокурений сміх. – Так, справа не в дівці… – запала тиша. Генерал обдумував казати чи ні, та все ж скрізь зуби продовжив. – Вона зникла не одна, а з Левом Ковалем. Він кілька днів як пропав. Марку, знайди її для мене і я знайду для тебе нові погони.

3

Поїздка до генерала не була продуктивною. Але, для всіх совєтскіх начальничків вагомими були зустрічі тет-а-тет. Марк розумів важливість такої неофіційно-підпільної розмови. Тим паче, що як бонус в його розпорядження передали ту саму тойоту, на якій за Марком приїхав Андрій.

Їдучи з одного берега на інший, Марк курив і розмірковував щодо справи. Як не крути в центрі було двоє: Лев Коваль та Анастасія Лук’яненко. І якщо самого Марка поставили шукати Асю, то хтось повинен зараз займатись пошуком пана Коваля. І якщо цей пан мав стільки спільних справ з верхівкою міста, то і пошуком його займався хтось “зі своїх”. В будь-якому випадку Марку не дадуть потривожити найповажніших… добродіїв.

Єдина можливість – це доторкнутись до життя Коваля через розслідування життя Асі.

Марк поглянув на годинник: майже час вечеряти.

– Андрюх! Як ставишся до їжі богів?

– До шавухи? Похвально!

– Супер! Зара я тобі покажу таємну шаурмічну – улюбленицю наших студентів.

Поки вони чекали на замовлення, Марк дав Андрію перше завдання: пробити сусіда навпроти – Ярослава Кролецького.

– Ну, нарешті, – слиняво вимовив Андрій отримуючи заповідний фаст-фуд.

– Не тут, по дорозі з’їмо! – гукав Марк, йдучи до машини.

Сутінкове місто переливалось мокрим відблиском. Сніг майже розтаяв і тепер чисельний вечірній транспорт розбовтував калюжі.

Машина повільно їхала містом. Марк з пасажиром наминали свою шаурму.

– Нам треба знайти двох людей, – роблячи перерви на жування, почав Марк. – Зара приїдемо назад до цієї Лук’яненко. Ти опитаєш сусідку, яка ділить з нею поверх: чи часто до неї хтось приходить? Ну, і взагалі про неї більше деталей дізнайся… А, і що за кіт був у зниклої: порода, колір, стать?

– Так її вже мали опитати. І нашо нам та кицька?

– Її опитувала людина не зацікавлена в справі. Плюс може щось і згадала. А кицька нам треба. Якщо взяла з собою, то шукаємо двох людей і кота – це вже трохи інше. Якщо знайдемо кота, значить не планувала поїздку.

– Так ви вже ж сказали генералу, що не планувала.

– Я зробив це на основі речей, а кіт – це жива істота. Скотина – це серйозно.

– Ок, а ти що робитимеш? – ніби між справою поцікавився Андрій.

– А я чекатиму сусіда з будинку навпроти і подивлюсь з ним записи. У його елітному комплексі повно камер. Може якась і зняла те, що нам треба.

– То, може я дозвіл на них витрушу і самі подивимось?

– І піднімеш шум, на який можуть звернути увагу непотрібні люди.

– Нє ну…

– Просто дивись і вчись.

З цими словами вони під’їхали до будинку зниклої. У Андрія задзвонив телефон. Після короткої розмови, він відрапортував:

– Як вчасно. Ярославу Кролецькому двадцять вісім, володіє фераррі. І він же завідує клубом “SoVa”. Приводів не має. Ти хіба там не був?

– Ні, тільки чув про це місце…

– Та да, репутація у них така собі, але туси круті. От його фото, – Андрій протягнув телефон. На Марка споглядав худорлявий брюнет. Було в ньому, на думку слідчого, щось наркотично-чаклунське.

– То краще ввечері на роботі застати?

– Ні, сьогодні ж понеділок. Це єдиний вихідний в Сові.

– Ладно, витирай морду і вперед! – Андрій покірно покинув машину.

Знищуючи шаурму під нудне радіо, Марк насолоджувався спокоєм вузької вулички. Не те, щоб він задав Андрію зайве завдання, та що не зробиш, щоб ліквідувати хвіст.

Темряву прорізало швидке світло фар. Біля під’їзду зупинився фіолетовий спорткар. Вийшов високий чоловік. Хоча на вулиці вже господарювала темрява, на ньому були сонцезахисні окуляри, а сама фігура зодягнена в розхристане жовте пальто.

«Чортів Леон від Гучі», – подумав Марк і ринувся перехоплювати Кролецького.

Ярослав – як професійний шоумен – вмів підібрати відповідну маску до кожної ситуації. Марк – як професійний слідчий – вмів розпізнавати таку гру.

– Так, ми були з нею трохи знайомі і вже давно, – відповідав Ярослав вже на шляху до кімнати охорони.

– Як давно знайомі?

– Не знаю… напевне кілька років тому. Вона зависала в мене в клубі.

– Щось знаєте про її оточення? З ким спілкувалась?

– Еее ні, ми не були друзями! – усміхнувся шоумен.

– Та ви все ж бачились, – Марк зробив кивок головою в напрямку вулиці, – ваші вікна дивились один на одне.

– Ааа, це! Так, ми здоровались коли бачились. Та я рідко буваю вдома.

Двері охорони відчинились і Ярослав звернувся до робітників:

– Здрастє! Я з вісімнадцятої. У мого друга, – він кивнув на Марка, – тут машину підім’яли на днях. Він живе в будинку навпроти. Можете підсобити з камерами?

– Так… – відізвався старший.

– От і прекрасно! Марку, в який вечір то було, ти казав?

– Я був у від’їзді кілька днів, а приїхав сьогодні зранку і тут така чортівня, – підіграв Марк.

– Ха! Красава, що хоть не вкрали, – шоумен вирішив пожартувати і легенько плеснув Марка по плечу.

– Та я на дівчину залишив, а вона по подружкам пустилась, – відбив напад Марк і плеснув у відповідь, і зовсім не легенько. Ярослав весь стрепенувся і ледве не зронив окуляри.

Поки шоумен відкашлювався від удару, Марк приступив до перегляду в швидкому режимі.

П’ять днів тому – нічого.

Чотири дні тому – нічого.

Три дні тому – нічого.

Два дні тому…

18:43. Білий джип пригальмував біля під’їзду. Чоловік років за сорока швидко зайшов увійшов всередину. Через кілька хвилин вийшов, тягнучи за руку молоду дівчину. Вони сіли в авто і зникли з камер.

Запис йшов далі.

Уночі напередодні камери перервали стеження і всі замиготіли сірим шумом.

– В нас був збій в ту ніч. ITшники виясняють, шо то було. Та система нова. Дуже дивно… – пояснив один з охоронців.

– Ясно… – автоматично відповів Марк та записав номер авто.

Вийшовши від охоронців, Ярослав закинув руку на плече Марку, наче вони були старими братанами, а не познайомились тільки-но.

– Зайдете на каву? – детективна жилка підказувала, що відмовлятися не варто.

Квартира шоумена продовжувала неповторний образ господаря: гламурний дизайн доповнювали яскраві та екзотичні деталі – від африканських масок до об’ємних сучасних картин зі скла. Це була трикімнатна квартира: вітальня, гардеробна та спальня. Замість стіни між кухнею та коридором була перегородка у вигляді лабіринту, в якому стояло декілька фігур супер-героїв. Саме вікна спальні виходили на квартиру дівчини, яка була в розшуку.

– Каву, віскі, сигарету?

– Тільки каву, будь ласка.

– Шкода, в мене відмінне віскі.

– Можна глянути з вашого балкону на вікна Анастасії?

– Велкам!

Марк пройшов на балкон, тут було вітряно. Квартира розшукуваної дівчини дійсно гарно продивлялась: вітальня та кухня були видні наскрізь, якщо в них увімкнути світло.

Коли Марк повернувся на кухню, кава для гостя була готова, як і віскі для господаря.

– Без цукру.

– Дякую, – подякував Марк, сідаючи за барну стійку. Ароматна кава мала нотки шоколаду.

– Ви його впізнали? – шоумен попивав свій напій.

– Кого?

– Чоловіка на плівці.

– Ні, а ви його знаєте?

Шоумен гірко посміхнувся та захитав головую, ніби намагаючись звільнити її від чогось:

– Ви все рівно дізнаєтесь. Це Лев Коваль. Цеее… його компанія будує міст.

На кухню притопав заспаний рудий кіт. Це був чистокровний дворовий. Судячи зі шраму на морді і пафосній ході він був головним самцем на цій вулиці.

– Ой точно! Зовсім забув про тебе, – шоумен відкрив холодильник та дістав печеню.

– А йому таке можна? – рудий боєць обнюхував Марка: він обстежував незнайомця на його території.

– А чого ні? – шоумен пожав плечами. Через хвилину вечеря була розігріта та подана чотирилапому на розтерзання.

– Кота недавно завели?

– Так.

– Як звати?

– Санич.

– Це кіт Анастасії?

– Так, – посміхнувся шоумен, – він сам до мене прийшов.

– Он як… – Марк допив каву та посміхнувся. – Як дивно: ви зовсім були чужі з Анастасією, за вашими словами, та її кіт обрав прийти до вас в складній ситуації. Дивно…

– Мабуть, якби я розказав іншу історію… – Ярослав обперся об барну стійку. – Наприклад, що проснувся вночі від світла ліхтарів в її квартирі. Ви ж бачили, що наші квартири дивляться одна на одну. Хтось нишпорив там і був не один. Коли це вовтузіння завершилось, я підійшов до її квартири. Двері були відчиненні, та я не заходив досередини, а кота я знайшов на площадці. Він весь тремтів. В таке б ви повірили? – він вдивлявся своїм зацікавлено-бісівським поглядом у Марка.

– Так.

– Та я такого не скажу, – шоумен посміхнувся та долив собі віскі.

Було очевидно, що камери він перевіряв і для себе теж: хотів пересвідчитись, що на нього є, чи може бути, в копів.

На вулиці чекав Андрій. Марк кивнув йому як знак того, щоб той почав говорити:

– Кіт рудий. Звати Санич. Більше нічого нового.

– А в тебе що?

– Є відео, на якому видно з ким від’їжджає Лук’яненко.

– Он як. То зара куди?

– Додому.

– А справа?

– Це зло не спить, а нам треба. В тебе буде домашка, не переживай: тре визначити геолокацію телефона Лук’яненко та номери, з якими вона контактувала за останній місяць, а ще промоніторити її життя в соцмережах. Ще тре знайти все на Лева Коваля. Хочу розуміти ситуацію в цілому, так буде легше копати. Навіть, якщо його знайомств недоторкані…

– Стоп, а ти шо робитимеш?

– Спатиму. Я після нічної, і так на ногах весь день. Плюс ти завтра можеш відпочити або ні, – Марк знав, що як парубок людина генерала, то останній не залишить його без допомоги. Тим паче, є хоч і слабка, та все ж надія на те, що Андрій не нишпоритиме за ним.

Висадивши нового знайомого, Марк вийняв з карману телефон старої моделі, увімкнув його і відправив смс на вивчений напам’ять номер: “Лев Коваль, завтра”. Не пройшло і хвилини як він отримав відповідь: “8:00”. Після чого сімка була зламана та викинута на шляху додому.

Капітан мешкав на околиці старого міста, в комуналці. Вже вимираючий вид сусідства, мав свою атмосферу. Тут він був найближче до повсякденного людського життя. Хоча це життя не було його власним.

На роботі він стикався з темною стороною людської натури. А звичайних людських втіх в його житті було мало. Йому приносило радість: розслідування, швидка їзда та випивка в барі. Невеличкий список, еге ж?

Він тримався осторонь родичів, довгострокових стосунків та потенційних друзів. Він лишався справжніх людських радощів.

Йому подобалося грати у власну гру, в якій решта були зайві.

Він мав цінності якими йому не було з ким поділитись. Він болів за справедливість і лише він один знав як її досягти. Чи йому так лише здавалося?

Марк припаркував машину в гаражі. Тут він зберігав частину речей, які не використовував повсякчас. Коробки з коробками були систематизовані та підписанні, і заповнювали третину приміщення. На іншій частині зазвичай розміщувався байк, який зараз стояв припаркований за адресую вул. Близниця, 3а. На стіні поряд з ним висів велосипед. Загалом в гаражі Марка головував диктаторський лад.

Трохи пошарпану будівлю ХІХ-сторіччя колись переповнювали повії, потім міщани, а потім пролетаріат. Зараз тут було вдосталь і тих, і нових персонажів. Десь квартири викупили повністю, десь частково. У кого не вистачало грошей на свою квартиру, вживались як могли та виживали кого могли.

Марку посміхнулась удача отримати свій невеличкий куток від держави в центрі, та ще й недалеко від роботи. Хоча це була смертельна вдача: до нього тут мешкав один пропащій, який отруївся водярою; родичів в нього не було, тому спохватились коли пішов запашок з кімнати.

Другий під’їзд, вгору надщербленими мармуровими сходами, третій поверх. Двері з п’ятьма дзвінками. Велика квартира колись ділилась на шість окремих кімнат. Один сусід викупивши кімнату поряд, відокремив собі двокімнатну. Інша сусідка закрила кімнату на ключ і гайнула в далечінь. Ще одну кімнату зі свого народження заселяв Іван Никифорович – хто він і скільки йому років сказати було важко. Бо сам він майже не чув і зазвичай перебував у глибокому трансі. Бородання часто навідувала його племінниця Марія Карпівна. Від неї ви б мало що дізнались про Івана Никифоровича; а ось як тяжко зараз живеться – вона б розповіла вам детально. Саме в цю секунду Марія Карпівна займалась своєю улюбленою справою – бідкалась іншій сусідці. Сусідка та – Галина Агафівна – була хазяйкою останньої кімнати. Скільки там мешкало люду – важко сказати. За документами там жила Галина Агафівна з дочкою Світланою. Та вони були дуже гостинними, судячи з постійних довгострокових гостей.

З загальної просторої кухні відкривався безперешкодний вид на покинуту кімнату. Обидві – і Марія Карпівна, і Галина Агафівна – крадькома споглядали на порожню жилплощу та зітхали, а подекуди зовсім не крадькома вторили один одній: «як це так, метри простоюють без діла».

Привітавшись з дуже зайнятими бідканнями жіночками, Марк пройшов до своєї квартирки. Це була простора кімната з високою стелею. Загалом облаштована мінімалістично. Чимале вікно пропускало світло ліхтаря навпроти. Біля вікна стояла бігова доріжка, обличчям до вулиці. На одній стіні висіла плазма, а під нею – стіл. Під протилежною стіною стояв ще незаправлений диван, він же ліжко, він же ще одне місце для речей. Біля дивану – шафа-купе та кавовий столик. Решту кімнати займав кухонний куточок з кількох тумб, мікрохвильовки та електронної плити. За кухнею кімнатні метри дозволяли втулити ще і імпровізовану ванну. Завдяки тому, що кімната межувала з загальною ванною, Марк отримав змогу провести всі комунікації і собі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.